Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Торговиця 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Торговиця" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 59
Перейти на сторінку:
завтра він прийде до бляхаря розпитати про Вінценза... Й цієї миті теж згадує слова радника Геродота про голод за свободою, яку він, Олесь, повинен теж відчути, але як хто: як професор Тарновецький, панна Москалівна чи цей поляк з Рунгур, зачарований опришківською свободою?.. Чи як Юрко Сербин, який уперто щось утаює від приятеля?

Й окремо, відчужено від людей іде збойкотований міською громадою радник Корнель Геродот, він тримає під руку вигнану з дому Баруха Фойєрштайна юдейку Сальомею, в зелених очах якої не згасає погордливий зблиск; від осудливих поглядів захищається вона холодною неприступністю, зверхністю й запаморочливою семітською вродою.

І вже ридає над свіжою могилою реквієм «Со святими упокой»; вже пригасає чорний день, а західне склепіння неба прострілює гаряча світляна бинда, немов надія...

Хор «боян» відспівав «Вічную пам’ять», і багатолюдна похоронна громада почала поволі розтавати, гублячись між могилками. Олесь стояв біля свіжовисипаного гробу, чекав на Юрка, який загубився у натовпі, й тримав у полі зору мужів — Станіслава Вінценза, Богдана Лепкого, Петра Франка й Антошка Дзівака, які стояли скраю Печеніжинського тракту, чогось очікуючи. Й коли до них підкотився фіакр і вони всілися в повіз, підійшов Юрко, й обидва приятелі подалися вгору до Михайлівської церкви.

Надворі сутеніло, сумерк нагнітав туск на душу Олеся, і він, йдучи мовчки поруч з товаришем, думав про втрати, яких зазнає нація зі смертями знакомитих людей, з арештами підпільників, а теж через байдужість, бо ось ці люди, які йдуть їм назустріч, квапляться додому після праці, розмовляють, пересварюються, сміються, повертають до крамниць, щоб запастися їдлом на вечерю, — чи усвідомлюють вони, наскільки щойно стали меншими, слабкішими, вразливішими після смерті письменника? Чи задумуються над ціною цієї втрати або ж над тим, який духовний набуток могли б отримати, якби втямили, що смерть великих людей стає підмурівком, фундаментом, на якому виросте споруда майбутнього досконалішого життя, — й тоді вирішуватимуть свою і всього народу долю старі, молоді й ще не народжені... А з чим стану я на місці покійного письменника, який своєю працею збудив гонор у людей за свій рід і любов до рідної землі? І що повинен зробити я, щоб стати цеглиною у фундаменті нового часу? Що маю вчинити, кого полюбити, кого й чого навчити, адже я цієї миті вийшов на дорогу, з якої зійшли Андрій Чайковський, Леопольд Тарновецький, панна Москалівна, — і я сам стаю поводирем свого власного життя...

Хто мені допоможе все це збагнути? Ось мій приятель, напевне, робить вже щось таке, про що я поняття не маю. Замкнувся, утаємничився — чи то вважає, що я не гідний ступити на ту стежку, якою він уже йде, — кудись прямує, до якогось чину готується; та невже я слабший або дурніший за нього і чи зганьбив чимось себе бодай на одробину?

Хлопці спинилися біля Михайлівської церкви — Юркові треба звернути ліворуч, на Мнихівку, а Олесь спуститься захаращеним схилом до Кляштору й вийде на свій

Каштановий провулок; Юрко вже подає Олесеві руку, той затримує її у своїй долоні й запитує про те, що давно визріло в його неспокійних роздумах, — питає, незмигно дивлячись у вічі приятелеві:

«Ти вже належиш до ОУН?»

«Ще ні, — спокійно відказав Юрко, не відводячи погляду від товариша. — Поки що ходжу на оунівські молодіжні курси — на вишкіл».

«Ну а я?» — вимовив Олесь і затнувся, ніби злякався власного голосу.

«А ти подумай... Тільки знай: звідти немає вороття».

Й вони мовчки розійшлися.

...У неділю, коли бляхар Антошко Дзівак відпочиває, Олесь зважився зайти до нього.

Майстер запросив хлопця до покою, підсунув йому крісло й багатозначно посміхнувся: а що, може, й справді, як це собі вимріяла Емілія, стане Олесь їхнім зятем — у Бога всього много... І як тільки гість сів у крісло, до покою увійшли шестикласник польської гімназії, що розташована поверхом вище від української, Казьо із задерикуватим виразом обличчя й схожа на нього миловидна сестричка Нуся — теж шестикласниця жіночої школи Українського педагогічного товариства.

«То що хочеш сказати, синку?» — запитав Дзівак Олеся, зніченого появою Казя й Нусі.

«Та я так... — не знав хлопець, як висловити своє прохання, тому випалив просто з моста: — Ну, якби ви мали час, пане машиністе, й розповіли мені щось про пана Вінценза — про нього ходять легенди...»

«О–о, та це мені зробити дуже легко і приємно! — розвів руками бляхар. — Я люблю про нього розказувати, він вартий того».

Й Антошко Дзівак почав розповідати про свого військового побратима й офіцера, якому підлягав у поході на Київ, — як кажуть, від Адама і Єви.

Батько пана Станіслава, промисловець з французького роду, ще за небіжки Австрії примандрував у Карпати на пошуки нафтових родовищ і зупинився у Криворівні. Купив у збанкрутілого поміщика маєток на Заріччі, де й народився його первісток Стась. Саме тоді пронеслася над краєм чутка про рунгурську воду, яка горить, — тож, полишивши над Черемошем сім’ю на довгі роки, подався Казимир Вінценз разом зі своїм співробітником Рудольфом Щепановським до Рунгур й узявся там за видобуток чорного золота, а хлопчика виховувала в горах піснярка й ворожка Палагна Рабенчукова, яка навіки зачарувала його піснями й легендами про карпатських опришків.

Станіслав закінчив у Львівському університеті право й філософію, а коли вибухла світова війна, був покликаний на військову службу. Після одинадцятого листопада 1918 року, коли Польща проголосила незалежність, а Галичину покинуло українське військо, Станіслав вступив до легіонів Пілсудського, служив у званні капітана, подружився там з рядовим жовніром — майстром на всі руки — Антошком Дзіваком, який, вернувшись з російського полону, став машиністом льокайки в Рунгурах. До Рунгур після гуцульських заворушень у Карпатах і жорстоких жандармських розправ над населенням переселився з Криворівні й пан Станіслав Вінценз, прийнявши в спадок від покійного батька нафтову фірму «Польмін».

...Надворі темніло, фіакр поволі котився з Міста печеніжинською дорогою до Рунгур, пасажири мовчали, як це завжди буває після похорону. На задньому сидінні дрімали Богдан Лепкий і Станіслав Вінценз, на передньому сидінні, одномісному, прикуцнув Петро Франко. Не піддаючись дрімоті, він позирав то в один, то в другий бік, любуючись кудлатим кожухом дібров, що, залиті місячним сяйвом, пливли під крайнім карпатським хребтом і були сповнені дивних таємниць, які народ одвіку й донині розгадує в переказах, легендах і піснях...

І думалося Петрові Франкові, що відтепер захисним щитом перед засиллям сєнкевичівської шовіністичної ідеології буде тільки фольклор — найправдивіша духовна субстанція,

1 ... 9 10 11 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Торговиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Торговиця"