Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

Гейворд уже ладен був скоритися, хоч і як гидував тою роллю, що йому запропоновано. З кожною миттю він усе виразніше бачив, наскільки небезпечною виявилась надмірна його легковірність.

Сонце вже зайшло, і в лісі швидко почало смеркати[14]. Це прикро нагадало Гейвордові, що о цій порі дикуни мають звичай здійснювати найбільш варварські й безжальні вияви помсти або ворожнечі. Підохочений цими гадками, він рушив назад, а. мисливець зараз же завів голосну балачку з незнайомцем, що ото вранці так безцеремонно прилучився до подорожніх. Минаючи своїх симпатичних супутниць, втомлених таким виснажливим днем, молодий офіцер промовив до них кілька підбадьорливих слів і зрадів, побачивши, що вони й не підозрюють справжньої причини їхньої затримки. Давши їм на здогад, що це він має порадитись про дальшу подорож, Гейворд пришпорив коня, а через хвильку знов натягнув повіддя, коли опинився за кілька ярдів од місця, де, прихилившись до дерева, стояв похмурий провідник.

— Бачиш, Магуа, — Гейворд намагався говорити невимушено й довірливо, — заходить піч, а ми не ближче до Вільям-Генрі, аніж коли на світанку виходили з укріплення Веба. Ти збився з дороги, та й я теж маху дав. Але, на щастя, ми спіткали одного мисливця, онде чуєш, він розмовляє із співаком, — і цей мисливець знає всі оленячі стежки та лісові тропи. Він обіцявся провести нас до місця, де б ми могли безпечно перебути ніч.

Індіянин втупив свій палючий погляд у Гейворда і спитав ламаною англійською мовою:

— Він сам?

— Сам, — завагавшись, відповів Гейворд, для якого брехня була занадто незвична річ, щоб легко їй давати раду. — О, не сам, звісно. Ти ж знаєш, Магуа, що й ми з ним.

— Тоді Хитрий Лис піде, — мовив провідник, спокійно піднімаючи торбину, що лежала в нього біля ніг. — І блідолиці бачитимуть коло себе тільки своїх блідолицих.

— Піде! Кого ти звеш Хитрим Лисом?

— Так назвали Магуа його канадські батьки, — відповів провідник, видимо гордий цією відзнакою. — Ніч те саме, що й день Хитрому Лисові, коли на нього чекає Манро.

— А що повість Хитрий Лис комендантові Вільям-Генрі про його дочок? Чи наважиться він сказати запальному шотландцеві, що покинув його дітей без провідника, хоч сам згодився ним бути?

— У Сивої Голови гучний голос і довга рука, та в пущі Лис його не почує, ані рука його сюди не сягне.

— Але що скажуть могоки? Пошиють на нього спідницю і залишать його у вігвамі з жінками вкупі, бо йому не можна доручати чоловічих справ.

— Лис знає стежки до великих озер і зможе знайти кістки своїх батьків, — була відповідь незворушного індіянина.

— Годі, Магуа, — мовив Гейворд. — Хіба ж ми не друзі? Навіщо ці гіркі слова межи нами? Манро обіцяв тобі винагороду за твою послугу. Я теж винагороджу тебе… Дай відпочити своєму втомленому тілові, розкрий торбину й підкріпися. Ми маємо лиш кілька хвилин часу, навіщо ж гаяти їх на дрібничкові сварки, наче ми жінки? Коли панночки перекусять, ми рушимо далі.

— Блідолиці поробилися собаками у своїх жінок, — пробурмотів індіянин своєю рідною мовою, — і коли жінки хочуть їсти, білі вояки відкладають томагавки, щоб удовольнити їхню ледачість.

— Що ти кажеш, Лисе?

— Хитрий Лис каже, що це добре.

Індіянин пильно подивився на щире Гейвордове обличчя, але, спіткавши його погляд, хутко відвів очі вбік. Потому він зручно вмостився на землю, видобув з торбини рештки підживку й заходився їсти, не забувши перед тим розглянутись довкола.

— Оце гаразд, — провадив Гейворд. — Хитрий Лис матиме силу й гостре око, щоб уранці віднайти стежку. — Він замовк, почувши, як тріснула суха галузка й зашамотіло листя на близьких кущах. Але відразу ж перемігся п повів мову далі:— Ми повинні вирушити ще до схід сонця, бо інакше Монкалм може перетяти нам дорогу й відрізати нас від форту.

Рука Магуа, піднесена до уст, раптом застигла в повітрі, і він, не зводячи очей від землі, повернув убік голову. Ніздрі йому розтулися, а вуха немовби ще дужче, ніж звикле, насторожились, і ввесь він скидався тепер на статую, що зображує гостру увагу.

Гейворд, який пильно приглядався до його рухів, недбало вивільнив із стремена ногу, а рукою потягся до кобури з ведмежої шкури, де лежали його пістолети. Марна річ була розгадати, куди саме найбільше дивився Індіянин: хоч і здавалося, що його очі застигли непорушно, насправді вони без упину нишкали туди-сюди. Поки Гейворд вагався, що робити, Хитрий Лис обережно звівся на рівні ноги — і то так тихо, що ані шелеснуло. Гейворд відчув, що настав момент діяти. Перекинувши ногу через сідло, він скочив на землю з наміром кинутися вперед і схопити зрадника, покладаючись тут уже на власну силу. Але щоб не будити зайвої підозри, він усе ще зберігав на обличчі спокійний і привітний вираз.

— Хитрий Лис не їсть, — сказав він, вживаючи прізвиська, що найбільш лестило марнославству індіянина. — Його корж погано випечений і сухий. Ану-но я гляну, — може, серед моїх запасів знайдеться що тривніше.

Магуа простяг свою торбину майорові. Він дозволив навіть, щоб їхні руки торкнулись одна одної і не виказав при цьому найменшого неспокою і не послабив пильності. Але коли відчув, що пальці Гейворда легенько сунули вгору до голого його плеча, він підбив юнакові руку, з пронизливим криком викрутнувся з-під його руки і в один вистриб пірнув у лісову гущавину. За мить з кущів вихопилась постать Чингачгука, схожого на привида своїм мальованням; він хутко кинувся навздогінці. Далі почувся Анкесів вигук, і ліс освітило раптовим спалахом, що його супроводив різкий гук пострілу мисливцевої рушниці.

РОЗДІЛ V

Такої ж ночі

Ляклива Тізба по росі ішла

І перше вгледіла від лева тінь,

А вже тоді самого звіра…

В. Шекспір, «Венеціанський купець»

Вражений раптовою втечею провідника й дикими вигуками переслідників, Гейворд на хвильку прикипів до місця. Але потому, розуміючи, як важливо впіймати втікача, він розсунув кущі й собі теж ревно кинувся навздогін. Та не пробігши й сотні ярдів, він спіткав усіх трьох лісовиків, що поверталися з невдалої погоні.

— Чом ви так скоро спроневірились? — спитав він. — Негідник, мабуть, десь тут поза деревами, і його ще можна схопити. Поки він на волі, ми в небезпеці.

— Ганяйте хмарою за вітром! — відказав розчарований розвідник. — Я чув, як той гемон, мов чорний змій, прошелестів сухим листям, і бачив, як він прошмигнув онде за тою великою сосною. І я випалив, так би мовити, по сліду, — та ба! А проте,