Генрік Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

ньому обвинувальний вирок за неприбуття на судовий розгляд, але він навіть у мирний час на це не зважав, а нині, під час війни, й поготів усе геть забулося. Із князем коронний стражник з’єднався ще під Росолівцями і неабияк допоміг під Старокостянтиновом, але відтоді, як зупинився у Збаражі на відпочинок, став майже нестерпним через учинювані ним скандали. А вже скільки пан Заглоба у нього вина випив, скільки наговорив і нарозповідав усякої всячини на превелику втіху господаря, того не злічити й пером не описати.

Але відколи прийшла звістка про взяття Бара, пан Заглоба спохмурнів, утратив настрій, запал і більше у пана стражника не з’являвся. Пан Лащ думав навіть, що благодушний шляхтич залишив службу у війську, коли це враз побачив його перед собою.

Він простяг панові Заглобі руку і сказав:

— Вітаю тебе, ваша милость. Чом до мене не заглянеш? Що поробляєш?

— Та ось, супроводжую пана Скшетуського, — понуро відповів шляхтич.

Пан стражник недолюблював Скшетуського за поважність і прозвав статечником, хоч про нещастя його добре знав, оскільки був присутній на тому бенкеті у Збаражі, під час якого прийшла звістка про взяття Бара. Але будучи від природи чоловіком нестриманим, а в ту хвилину ще й п’яним, не схотів пошанувати чужого горя і, схопивши поручика за ґудзик на жупані, спитав:

— Що, добродію, за панною плачеш?.. А гарненька була, скажи?

— Пусти мене, милостивий пане! — попрохав Скшетуський.

— Постривай.

— Службу справляючи, не можу я із виконанням наказів його ясновельможності зволікати.

— Постривай! — повторив Лащ із настирливістю п’яного чоловіка. — Ти на службі, не я. Мені тут ніхто нічого наказувати не може.

Відтак знизивши голос, перепитав:

— А гарненька була, скажи?

Поручик насупив брови.

— Раджу тобі, добродію, не чіпати болючого місця.

— Не чіпати?.. Та ти не бійся. Якщо була гарненька, то жива.

Скшетуський ураз пополотнів, але стримався і сказав:

— Добродію… не забутися б мені, з ким маю честь…

Лащ витріщив очі.

— Ти що? Погрожуєш мені, добродію? Мені погрожуєш?.. Через якусь полюбовницю?

— Іди собі, пане стражнику, своєю дорогою! — гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвіліховський.

— Ах ви, молокососи, сіряки, лакеї! — верещав стражник. — За шаблі, милостиві панове!

І, вихопивши свою, кинувся з нею на Скшетуського, але тої ж миті в руці у пана Яна свиснуло залізо, і стражникова шабля хуркнула, як птах, у повітря, сам же він захитався і з розмаху на повен зріст гепнувся на землю.

Пан Скшетуський не кинувся його добивати. Він стояв блідий, як смерть, ніби зачумлений, а довкола нього тим часом зчинилася буча. З одного боку підскочили стражникові жовніри, з другого, як бджоли з вулика, сипнули драгуни Володийовського. Пролунали крики: «Бий! Бий!» Чимало налетіло, навіть не знаючи, про що йдеться. Задзенькали шаблі, сутичка будь-якої миті могла перерости у загальне побоїще. На щастя, Лащеві товариші, бачачи, що вишневичан дедалі більшає, протверезівши зі страху, підхопили пана стражника й почали із ним тікати.

І справді, якби пан стражник зчепився з іншими, менш дисциплінованими вояками, його порубали б на шматочки, але старий Зацвіліховський, схаменувшись, тільки крикнув: «Стій!» — і шаблі зникли у піхвах.

І все-таки у таборі стривожилися: чутка про сутичку дійшла до самого князя. Пан Кушель, будучи в караулі, вбіг до кімнати, де князь радився із воєводою київським, старостою стобницьким та Денгофом, і вигукнув:

— Ваша ясновельможність, жовніри на шаблях б’ються!

Тої ж миті до кімнати влетів, як бомба, уже протверезілий коронний стражник, блідий і знавіснілий від люті.

— Ваша ясновельможність, я вимагаю справедливості! — кричав він. — У цьому таборі, як у Хмельницького — ні до родовитості, ні до сану поваги не мають. Шаблями коронних сановників січуть! Якщо ти, ясновельможний князю, справедливості щодо мене не вчиниш і не накажеш кривдників скарати на смерть, я сам її вчиню.

Князь рвучко підвівся з-за столу.

— Що сталося?.. Хто на тебе напав, добродію?

— Твій офіцер… Скшетуський.

Князь був неабияк здивований.

— Скшетуський? — перепитав він.

Зненацька двері відчинилися і ввійшов Зацвіліховський.

— Ваша ясновельможність, я був свідком! — сказав він.

— Я сюди прийшов не з’ясовувати, що сталося, а вимагати покарання! — волав Лащ.

Князь повернувся до нього і зміряв його очима.

— Спокійніше, спокійніше! — тихо, але з притиском мовив він.

Було щось страшне в його очах і приглушеному голосі, бо стражник, хоч і славився зі своєї зухвалості, раптом принишк, ніби втратив дар мови, а інші аж зблідли.

— Говори, ваша милость! — сказав князь Зацвіліховському.

Зацвіліховський розповів, як усе було, як стражник неблагородними і недостойними не лише сановника, а й шляхтича словами став збиткуватися над бідою пана Скшетуського, а потім кинувся на нього із шаблею, розказав і про те, яку стриманість, воістину невластиву його літам, виявив намісник, обмежившись тільки тим, що вибив у нападника зброю. А наостанку пан Зацвіліховський сказав:

— Позаяк ваша ясновельможність мене знає, як знає й те, що я, доживши до сімдесяти літ, брехнею вуст своїх не осквернив і, поки житиму, не оскверню, тому і під присягою у своїй реляції я не зміню ні слова.

Князь знав, що слово Зацвіліховського злота варте, та й Лаща він надто добре знав. Але поки що він нічого не відповів, тільки узяв перо й почав писати.

Закінчивши, він глянув на пана стражника.

— Справедливість до тебе, добродію, буде виявлено, — пообіцяв він йому.

Пан стражник розтулив рота й хотів щось відповісти, але чомусь не знайшов, що сказати, тільки вперся рукою в бік, уклонився і гордо вийшов із кімнати.

— Желенський! — звелів князь. — Віднеси цього листа панові Скшетуському.

Пан Володийовський, котрий ні на крок не відходив од намісника, трохи стривожився, побачивши князівського слугу, який заходив до кімнати, бо певен був, що їх негайно покличуть до князя. Проте слуга тільки віддав листа і, не сказавши й слова, вийшов, а Скшетуський, прочитавши його, подав приятелеві.

— Читай, — мовив він.

Пан Володийовський глянув і вигукнув:

— Призначення в поручики!

І, обхопивши Скшетуського за шию, поцілував його в обидві щоки.

Поручик у гусарських хоругвах був майже найвищим військовим чином. У тій хоругві, де служив пан Скшетуський, ротмістром був сам князь, а номінальним поручиком — пан Суфчинський із Сенчі, чоловік уже старий, що давно залишив дійсну військову службу. Пан Ян уже давно виконував обов’язки того й того, що, зрештою, у подібних хоругвах, де старші два чини зазвичай були лише почесними титулами, траплялося часто-густо. Ротмістром королівської хоругви бував сам король, примасівської — примас, поручиками в обох — високі придворні сановники, а насправді командували хоругвами намісники, котрих через це найчастіше називали поручиками і полковниками. Таким поручиком,