Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Катрін! — крізь сльози промовив брат, підвів сестру, що стала була на коліно, і поцілував. Придворні радісно загукали.

Король у білому шовку, з блакитним шарфом і в червоному плащику, повів принцесу, високо тримаючи її руку; придворні розступалися, але позаду короля з сестрою зступалися знову. Обоє зупинилися під найвищим вікном, всі тислися навколо них, і наперед пропихалися не тільки найдостойніші. Сестра шепнула на вухо братові:

— Я не люблю твого канцлера Вільруа[4]. А ще дужче — твого скарбника д'О. А в тебе є й гірші. Анрі, любий брате, якби ж то всі, хто служить тобі, були нашої віри!

— Я б теж цього хотів, — так само на вухо сестрі шепнув він і кивнув якраз тим двом придворним, кого вона назвала. Катрін з нехіттю повернула назад: чим далі від них, тим приязніші обличчя. Під стіною вона наткнулась на цілий гурт давніх друзів, бойових сподвижників її брата, кавалерів колишнього Наваррського двору: тоді вони здебільшого ходили в простих шкіряних колетах.

— Які-бо ви чепурні, панове! Бароне Роні, коли я вчила вас танцювати, ви ще не мали діамантів! Пане де ла Ну, вашу руку! — Вона взяла гугенотову залізну руку — не живу, а залізну взяла — й сказала тільки для нього, Агріппп д'Обіньє та довготелесого дю Барта — Якби бог попустив одній-однісінькій піщинці скотитися з гори на наш шлях не так, як вона скотилась, ми б не були тут. Ви ж це, певне, знаєте?

Вони кивнули головами. На спохмурнілому обличчі довготелесого дю Барта вже можна було прочитати якісь духовні вірші, що їх він збирався виголосити, але враз надворі засурмили сурми. Посли йдуть! Приберімо гідної постави, хай вони побачать могутній двір! Більшість облич умить засяяла — урочистість, пом'якшена цікавістю; всі виструнчились, і принцеса Бурбонська теж. Вона шукала очима дам, але при цьому мандрівному дворі, чи то похідному таборі, їх було небагато. Швидко наважившись, вона взяла за руку Шарлотту Арбалест, дружину протестанта Морнея, і вийшла з нею наперед. І раптом усе затрималося.

Посли там, унизу, мабуть, ще не вишикували свою процесію як треба. А сурмачі засурмили надто рано. Дорога від берега була досить крута, — може, занадто крута для стареньких панів венеціанців? Король, видно, чогось розвеселився, принаймні навколо нього сміялись. Принцеса, його сестра, підвела свою супутницю до іншого вікна і прикро збентежилася, бо поруч брата-короля стояв їхній кузен Суассон, якого вона кохала. «Хоч би я не йшла попідруч із цією бездоганною протестанткою!» — подумала Катрін, наче сама була іншої віри. Справді, вона розгубилась, як губилася щоразу все своє недовге життя, несподівано побачивши коханого. Серце її закалатало, вона часто задихала, а щоб приховати своє хвилювання, напустила на себе гордовитий вигляд, одначе насилу розуміла сама, що каже своїй сусідці.

— Серце колотиться, — казала вона. — Пані де Морней, адже й з вами таке бувало? Ще в Наваррі, коли ви мали клопіт із консисторією через свої перегарні кучері?

Шарлотта Арбалест мала на голові чепчик, що закривав лоба мало не до очей; ті волого-блискучі очі не відали ніяковості. Доброчесна дружина протестанта Морнея спокійно підтвердила:

— Мені закидали нескромність, бо я носила штучні буклі. Пастор не допустив мене до причастя, і не тільки мене, а й пана де Морнея. І справді, від тодішніх хвилювань у мене й досі серце дуже вразливе, хоч минуло вже так багато років.

— Отакою несправедливою буває до нас наша церква, — поквапилась відзначити принцеса. — Адже ви за нашу віру пішли у вигнання, жили в убозтві, врятувавшись під Варфоломіївської ночі. Ми всі, що чекаємо тут послів, теж були колись або в'язнями, або вигнанцями в ім'я віри: і ви самі, і пан де Морней, і король, мій брат, та й я теж.

— Та й ви теж, — повторила Шарлотта. Її ясний погляд лився просто в очі Катрін, що аж тремтіла від збентеження. «Слова тут не поможуть, — зрозуміла вона. — Ця жінка бачить мене наскрізь».

— Але ви, наперекір пасторам, ще довго носили свої рудуваті буклі,— вперто провадила бідолашна Катрін. — І слушно робили, я вам кажу. Як це так? Спочатку переслідування, вигнання, а коли ви нарешті повернулись на батьківщину — вашої жертви не приймають, і тільки через якісь там буклі.

— Ні, мені не слід було так поводитись, — визнала дружина протестанта. — То була нескромність. — Цими словами вона хоч і виказала свою слабкість, але водночас нагадала принцесі про неї саму та про її ще тяжчу провину. І зробила те цілком недвозначно. — Моя нескромність була не просто дрібничкою: вона була умисна й опиралась усім осторогам. Та в молитві на мене зійшла благодать, і я нарешті відкинула неправедне. Відтоді я скромно ношу чепчик.

— І страждаєте від серцебиття, — докінчила Катрін. Гнівним поглядом окинула вона обличчя співрозмовниці, бліде, пісне й видовжене — таке воно було тепер. «А колись, як вона була гарненька, ми вдвох ходили на бали, — подумала вона, і гнів її вщух. Прийшло співчуття, а тоді й каяття. — А я й досі така, як була тоді, гріх мій зі мною. Я знаю себе, я дістала науку, але не виправилася, і прощення мені не буде, — з жалем думала вона. — Господи, поможи й мені сьогодні ж увечері надягти чепчик і вже не скидати!» — подумки ревно молилась вона, хоч і не дуже сподівалася, що бог її почує.

Перед ними зупинився граф Суассон і сказав:

— Шановні дами, його величність просить вас до себе.

Обидві однаково спокійно, покірно схилили голови. Він узяв їх за кінчики пальців і, піднявши їхні руки, повів до короля. Кузинину руку він спробував нишком потиснути. Катрін не відповіла па потиск і йшла відвернувшись. Суассон чемно передав її братові-королю.

Між тополями щось блиснуло, наче метал. Спочатку всі подумали, що то зброя або ж бойові обладунки. Ні, сказали жінки: ми ж таки знаємо, як блищать самоцвіти! Або принаймні то парчеві убори. Та насправді там було і те, й друге, й третє — і ще багато чого: всі зчудовано побачили срібний корабель, що неначе плив до них у повітрі попереду всієї процесії, що нарешті показалася теж. Той срібний корабель був такий великий, що на палубу його могли б зійти й люди; і справді: чиїсь руки напинають вітрило, але то дитячі руки. Корабельний екіпаж — хлопчики, що вдають із себе моряків і співають моряцької пісні. Вторує їм тихий бренькіт, що лине хтозна-звідки, — і взагалі, яка сила рухає цей чарівний корабель?