Курт Воннегут - Галапагос

11

Якби Мері Хепберн мала намір підслуховувати, а не вбивати себе, вона могла б, приклавши вухо до задньої стінки у шафі, почути в сусідньому номері приглушені голоси. Але Мері не мала ні найменшого уявлення про сусідів праворуч і ліворуч, бо минулої ночі, коли приїхала сюди, нікого з них ще не було, а потім вона вже не виходила з номера.

А тим часом приглушені голоси належали Дзендзі Хірогуті, комп’ютерному генію, та його вагітній дружині Хісако, викладачці ікебани — японського мистецтва аранжування квітів.

Сусідами Мері з другого боку була сліпа дівчина Селіна Макінтош, дочка Ендрю Макінтоша, та її зряча собака, теж жіночої статі, на кличку Казашка. Мері не чула собачого гавкання тому, що Казашка ніколи не гавкала.

А не гавкала вона, як і не гралася з іншими собаками, не прислухалася й не принюхувалась ні до чого цікавого, не ганялася за іншими тваринами, які завжди були природною здобиччю для її предків, через те, що коли була ще цуценям, людські істоти з великим мозком демонстрували їй свою зненависть і забирали в неї їжу щоразу, як тільки вона заходжувалась робити щось із переліченого вище. З самого початку вони дали їй зрозуміти, що на цій планеті природні собачі інстинкти протизаконні — всі без винятку.

У неї видалили статеві органи, щоб на поклик статі теж ніколи не відгукувалась. До речі, перелік дійових осіб моєї розповіді невдовзі має скоротитися до одного самця й багатьох самок, у тім числі й суки. А втім, Казашка, внаслідок хірургічного втручання, самкою вже давно не була. Вона, як і Мері Хепберн, з еволюційної гри вибула. Свої гени ні та, ні та нікому передати не могли.

З кімнати Селіни й Казашки внутрішні двері вели до апартаментів життєрадісного Селіниного батька, фінансиста й авантюриста Ендрю Макінтоша. Він був удівець і цілком міг би порозумітися з удовою Мері Хепберн, оскільки обоє були палкі прихильники туристських екскурсій. Та їм не судилося зустрітись. Як я вже казав, Ендрю Макінтош, як і Дзендзі Хірогуті, буде мертвий ще до заходу сонця.

Джеймс Уейт, між іншим, отримав номер на другому поверсі, поодаль від решти гостей. Його великий мозок похвалявся тим, що Уейт мав ординарний, сумирний вигляд. Але щодо цього мозок помилявся. Адміністратор готелю розгледів в Уейті шахрая, який видає себе не за того, ким є насправді.

Цей адміністратор, якого звали Зігфрід фон Кляйст, був похмурий, середнього віку представник давньої і загалом процвітаючої німецької громади в Еквадорі. Його два дядьки по батькові, які мешкали в Кіто, володіли й цим готелем, і «Баійєю де Дарвін». Вони доручили йому керувати готелем лише два тижні, на той час, — а він уже закінчувався, — коли мали з’їжджатися пасажири «Круїзу віку до витоків природи». Взагалі фон Кляйст, бувши багатим спадкоємцем, не надто полюбляв працювати, але дядьки присоромили його й переконали, що він мусить докласти зусиль і взяти певну участь у загальнородинній справі.

Він не мав ні дружини, ні дітей, отож із погляду еволюції інтересу не викликав. Його також можна було б вважати за потенційного шлюбного партнера для Мері Хепберн. Однак і він був приречений. Щоправда, захід сонця Зігфрід фон Кляйст іще побачить, але через три години по тому його поглине припливна хвиля.

Була вже четверта година пополудні. Цей доморощений еквадорський бош зі своїми водянисто-блакитними очима й обвислими вусами справді мав такий вигляд, ніби знав, що його смерть уже на порозі. Але передбачати майбутнє він умів не краще, ніж я. Ми обидва відчували того дня, що планету на її осі розхитує і щомиті можна сподіватися чого завгодно.

До речі, Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтош загинуть від вогнепальної зброї.

3ігфрід фон Кляйст у моєму сюжеті істотної ролі не грає, чого не скажеш про його рідного брата Адольфа, що був на три роки старший за нього й теж неодружений. Адольфові фон Кляйсту, капітанові «Баійї де Дарвін», судилося стати, по суті, предком усіх людських істот, які нині населяють Землю.

За допомогою Мері Хепберн він стане своєрідним Адамом номер два. Вчительна біології з Іліума не зможе, однак, через суто фізіологічні особливості стати його Євою. Тож їй судилося зіграти скоріше роль Бога.

І ось цей надзвичайно важливий брат незначного адміністратора готелю саме в ці хвилини підлітав до міжнародного аеропорту в Гуаякілі на майже безлюдному транспортному літаку з Нью-Йорка, де він робив рекламу «Круїзу віку до витоків природи».

Якби Мері навіть прислухалася крізь стінку в шафі до розмови подружжя Хірогуті, вона все одно не зрозуміла б, що саме їх непокоїло, бо ті перешіптувались японською мовою — єдиною, яку знали досконало. Дзендзі, щоправда, володів трохи англійською та російською, а Хісако — китайською. Та жодне з них зовсім не знало ні іспанської, ні кечуа, ні німецької, ані португальської — мов, найбільш поширених у Еквадорі.

Виявляється, їх теж непокоїло те, що з ними поробили їхні начебто чудові мозки. Особливо вони були розчаровані тим, що так безглуздо вклепалися в цю халепу, — а Дзендзі ж багато хто вважав одним із найяскравіших умів людства. І то була його провина, не її, що вони перетворились, по суті, на в’язнів цього енергійного Ендрю Макінтоша.

Ось як це сталося. Майже рік тому Макінтош побував у Японії — разом із своєю сліпою дочкою та її собакою. Він зустрівся там із Дзендзі й побачив чудові плоди його роботи в компанії «Мацумото». З погляду техніки Дзендзі, хоч і мав усього двадцять дев’ять років, уже став дідом. Ще раніше він створив кишенькового комп’ютера, здатного перекладати усну мову синхронно на інші мови, й назвав його «Гокубі». А саме під час поїздки Макінтоша до Японії Дзендзі розробив дослідний зразок синхронного перекладача нового покоління, назвавши його «Мандаракс».

Так от, Ендрю Макінтош, чия фінансова фірма робила гроші для бізнесу й для себе на продажі цінних паперів, відвів молодого Дзендзі вбік і заявив йому, що той — бовдур, коли й досі працює на оклад службовця. Він, Макінтош, мовляв, може допомогти йому створити власну корпорацію, яка майже одразу зробить його мільярдером — це коли рахувати в доларах, а коли в ієнах, то трильйонером.

Дзендзі відповів, що мусить цю пропозицію обміркувати.

Та «промацувальна» розмова відбувалася в токійському сусі-ресторані. Сусі — так називали сиру рибу з холодним рисом, досить популярну страву мільйон років тому. Мало кому тоді могло навіть приснитися,