Степан Процюк - Аргонавти (Третя історія Марійки і Костика)

…Кость лежав і довго думав. Може, він неправильно вчинив, підставивши, так би мовити, праву щоку? Він хотів зробити інакше. Але цей вчинок наче не залежав від нього. Хтось, вищий і мудріший, наче прошепотів йому наказ. Звісно, що ні батьки, ні Марійка можуть цього не зрозуміти. Але він нікому не скаже. Навіть своїй Неспокійці. Бо він сьогодні з хлопчика став юним чоловіком, пройшовши несподіване лікарняне посвячення.

16

— Левчику, якби ти був Ясоном, я би поїхала з тобою по золоте руно…

— Медея теж допомагала йому, — віджартовувався.

— Але вона була зловісною, а я ж хороша!

— Ти хочеш переінакшити міф?

— Тільки ту частину, яка стосується Медеї…

— Але тоді це вже буде інша казка, бо на Медеї тримається майже половина історії про золоте руно.

— Міфи слід робити добрішими.

— Але тоді із них зникне зло й великі пристрасті — і міф утратить свою силу.

— Чому? Хіба не можна зробити всі міфи світлими, ще й із щасливими закінченнями?

— Але міф є відображенням життя.

— То й що? Хіба ми всі не тужимо за світлом і добром?

— Але його немає у чистому вигляді — і якраз міф є символом боротьби за добро, що не існує без своєї протилежності.

— Ох, Левчику, тобі не важко бути таким мудрим?

— Не сміши мене, Мисливчику…

— То що робимо з Медеєю? Пускаємо її в історію?

— Добре, що вже з нею поробиш… Вона існує помимо наших бажань.

— Хоча без неї міф був би як світляний стовп!

— Ні, Мисливчику. Окрім неї, у цьому міфі є багато випадкових убивств, крові й жорстокості…

— Так, я пригадую… Тоді ми напишемо іншу історію пошуків, наприклад, срібного руна…

— Тобто двоє?

— Так.

— А коли писатимемо?

— Усе наше життя. Потрошку.

— Думаєш, те, що ми напишемо, стане комусь взірцем?

— Це вже нас не обходитиме, Левчику, бо ми — не вчителі для початківців.

— Ми самі вчимося.

— І будемо вчитися.

— Доки?

— До кінця життя.

— Це так дивно звучить, Костику.

— Що саме?

— Ну, коли ти кажеш, що треба вчитися не до кінця школи, а завжди…

— Багато правдивого звучить дивно, Неспокійко…

— Так… Я хочу тобі сказати щось дуже важливе!

— Кажи.

— Я люблю тебе, Костику…

— І я люблю тебе, Марійко…

17

Але Марійчина мама плакала не випадково. Лише не хотіла зізнаватися дочці. Іноді діти несуть на собі тягар не лише власного, але й батьківського життя. Навіщо дочці додаткових тягарів?

Марійчин батько, а її чоловік, із яким прожила немало літ, поїхав на заробітки. Виходу не було. Підростала дочка, за нею інша, а хіба багато заробиш у Старомихайлівці, яка є лише райцентром? Марійчина мати працювала медсестрою. Робота важка, заробітки мізерні. І так проходило її життя вже кілька літ: чоловік дві третини року на заробітках, третину — вдома, а вона з дітьми. Спочатку Михайло телефонував кілька разів на тиждень. Потім рідше. А недавно було так, що вона сама постійно йому дзвонила. То він, бачите, на роботі, то був стомленим і заснув, то мусив підміняти напарника… Марина Кирилівна розуміла: щось не так. Вона розуміла також інше:

…це українське заробітчанство — як Божа нагайка за якісь невідомі провини… Руйнуються сім'ї, діти стають напівсиротами, чоловіки та жінки відчужуються одне від іншого. І чи можуть гроші — не такі вже й великі, але це, зрештою, не має значення — замістити ці безглузді й непоправні втрати, зумовлені бідністю, нетерплячістю, недалекоглядністю і бажанням елементарного та швидкого комфорту, мовляв, хочу тут і зараз, живемо раз?.. Добрими намірами вимощена дорога до пекла… Але який тут вихід, скажи, Боже, що злічив волосся на кожному з нас і всі піщинки у пустелі?..

…може, Михайло там став наркоманом? Коли він приїжджає додому, то іноді теж кудись зникає, хоча вона розуміє, що здоровому чоловікові важко висидіти у квартирі 24, а відтак 24 х 24 години поспіль. А може, він заробляє набагато більше — і решту суми йде на купівлю наркотику? Він завше був закритим і малослівним. П'ятнадцять років подружнього життя не змінили жодної риси його поведінки… Він важко працює, а після роботи, коли його напарники йдуть на пиво і до пива, він відкриває новенький шприц, а потім власну вену. Тренованим