Ернст Юнгер - В сталевих грозах

одну руку в кишені френча, давав якісь вказівки своєму ад'ютанту. «Ага, то в цьому таки є якийсь сенс і лад», — промайнуло мені в голові.

Траншея закінчувалася в лісі. Ми нерішуче зупинилися під велетенськими буками. З густого підліску виринув наш чотний, лейтенант, і крикнув найстаршому підофіцерові: «Накажіть розсипатися по місцевості в напрямі заходу сонця і зайняти позицію. Донесення скеровувати мені в бліндаж біля галявини». Проклинаючи все на світі, той перебрав командування.

Ми розтягнулися і залягли в очікуванні у пласких заглибинах, викопаних попередниками. Наші жартівливі перегукування зненацька обірвало завивання, від якого у жилах стигла кров. За двадцять метрів позаду нас з білої хмарки, зметнувшись вихором, злетіли грудки землі й заляскали високо в гіллі. Багатократне відлуння прокотилося лісом. Очі заклякло витріщились одне на одного, тіла в гніткому відчутті цілковитої безпомічності втиснулися в землю. Снаряд летів за снарядом. Ядучі гази поповзли підліском, курява оповила верхівки, дерева й гілки, шумуючи, валилися долі. Зачулися крики. Ми підхопились і побігли навмання, гнані спалахами й оглушливими ударними хвилями, від дерева до дерева, шукаючи прихистку, як загнана звірина, кружляючи навколо велетенських стовбурів. У бліндаж, до якого побігло багато бійців, і куди заодно кинувся і я, прямим попаданням влучив снаряд, зірвавши в повітря балкове перекриття, так що грубезні колоди тільки замиготіли в повітрі.

Ми з підофіцером засапано, як білка, в яку кидають камінням, стрибали навколо великого бука. Автоматично, гнаний все новими й новими вибухами, я біг за своїм начальником, який час від часу озираючись, дико витріщався на мене і кричав: «Що то за штучки? Ну що то за штучки?» Раптом у розгалуженому кореневищі щось зблиснуло, і удар у ліве стегно повалив мене на землю. Мені здалося, що то вцілила грудка землі, але тепло рясного струменя крові явно свідчило, що я поранений. Пізніше з'ясувалося, що гострий осколок, сила удару якого була пом'якшена моїм гаманцем, врізався у м'яку тканину. Тонкий поріз, що, перш ніж пошкодити м'яз, розщепив не менш як дев'ять верств грубої шкіри, був завданий, неначе бритвою.

Я скинув ранець і помчав до окопу, з якого ми вийшли. Зусібіч з обстрілюваного ліску до нього променями стікалися поранені. Прохід був жахливо загромаджений важкопораненими та вмирущими. Оголена до пояса постать з роздертою спиною прихилилася до стінки окопу. Інший, в якого з потилиці звисав трикутний клапоть, невпинно випускав пронизливі, розпачливі зойки. Тут панував великий Біль, і я вперше, мов крізь демонічну щілину, зазирнув у безодню його володінь. А снаряди все рвалися й рвалися.

Я остаточно втратив самовладання. Розштовхуючи всіх безоглядно на своєму шляху, я кинувся бігти й виліз нарешті, в поспіху кілька разів упавши назад, з пекельної тисняви окопу на волю. Я мчав, мов оскаженілий кінь, крізь густий підлісок, через дороги та галявини, аж поки не впав, непритомний, в якомусь ліску біля Великої Траншеї.

Вже темніло, коли, прочісуючи терени, надійшли два санітари. Вони поклали мене на ноші й занесли до вкритого стовбурами санітарного бліндажу, в якому я, щільно затиснутий поміж багатьох поранених, провів ту ніч. Виснажений лікар стояв серед маси людей, що невпинно стогнали, перев'язував, робив уколи і спокійним голосом давав розпорядження. Я накрився шинеллю одного з загиблих і провалився в сон, пронизуваний химерними видіннями початкової гарячки. Раз я прокинувся серед ночі й побачив при світлі ліхтаря, що лікар і досі працює. Якийсь француз без упину видавав пронизливі крики, і роздратований голос поряд зі мною невдоволено буркнув: «От вже французи! Їх хлібом не годуй — тільки дай покричати!» А тоді я знову заснув.

Наступного ранку, коли мене виносили, осколок продірявив парусину нош просто в мене між коліньми.

Разом з іншими пораненими мене повантажили на одну із санітарних машин, які постійно курсували між полем бою і головним перев'язочним пунктом. Ми прожогом перескочили через Велику Траншею, яку й досі сильно обстрілювали. За сірими брезентовими перегородками ми наосліп їхали крізь небезпеку, що супроводжувала нас гупанням велетенських кроків.

На одній із носилок, на яких нас, мов хлібини у піч, запихали до машини, лежав, нестерпно потерпаючи від мук, якийсь чолов'яга з простріленим животом. Він благав нас усіх по черзі пристрелити його з санітарового пістолета, що висів у машині. Ніхто не відповідав. Мені ще належало спізнати це відчуття, коли кожен струс під час їзди молотом спадає на важку рану.

Головний перев'язочний пункт був облаштований на лісовій галявині. Довгі ряди розкиданої по землі соломи ховалися під шатром із гілля. З напливу поранених легко було здогадатися, що відбувається якась значна битва. На вид головного лікаря, що серед всієї цієї кривавої метушні перевіряв справність своєї служби, в мене знову з'явилося те важко описуване відчуття, яке буває, коли бачиш людину, що, незважаючи на повсюдні жахіття і потрясіння елементарних основ, з мурашиною холоднокровністю займається розбудовою свого ладу.

Підкріплений наїдками з напоями, я лежав, курячи цигарку, на своєму снопі соломи в довгому ряду поранених, у тому легкому настрої, який з'являється, коли складеш іспит — хай не бездоганно, але таки склав. Уривок розмови, підслуханої поряд, змусив мене замислитися.

«А з тобою що, друже?»

«Сечовий міхур прострілений».

«Дуже боляче?»

«Та ні, не страшно. Але що з таким більше не повоюєш…»

Ще перед полуднем нас доправили на збірний пункт поранених у церкві села Сен-Моріс. Там уже стояв під парою лазаретний потяг, який довіз нас за два дні до Німеччини. Зі своєї полиці я побачив поля, на яких вже панувала весна. Нами сумлінно опікувався тихий чоловік, приват-доцент філософії. Перша послуга, зроблена ним, полягала в тому, що він цезориком розітнув мені на нозі чобіт. Є люди, наче створені помагати іншим: вже сам вигляд його при нічнику, за читанням книжки, діяв на мене цілюще.

Потяг довіз нас до Гайдельберґа.

На вид некарських пагорбів, убраних вінками квітучих вишень, я пережив сильне відчуття вітчизни. Який же прекрасний цей край, з певністю вартий того, щоби пролити за нього кров і померти. Я ще ніколи так не відчував його чару. Добрі й поважні думки приходили мені, і я вперше відчув, що війна — це щось більше, ніж просто велика пригода.

Битва під Лез Епаржем була для мене першою. І виявилася вона зовсім іншою, ніж я сподівався. Я брав участь у великих бойових діях, так і не побачивши в лице жодного супротивника. Лиш набагато пізніше я пережив зіткнення — апогей битви, коли у відкритому полі хвилі штурму на кілька вирішальних, убивчих миттєвостей розривають хаотичну порожнечу поля бою.