Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

є, мабуть, найбруднішим з офіційних пропагандистських рупорів проти деяких дуже непоступливих конкурентів у сфері медіа. При цьому так звана «м’яка цензура» супроводжувалася більш звичними яви-щами на кшталт списків небажаних імен та заборонених тем. Влада ЗМІ була централізована таким самим чином, що й політична, і з тією самою метою — розкрадання країни без народних повстань.

Корупція доби Єльцина врізалася в колективну пам’ять Росії лише тому, що ми дізналися про неї з тогочасної преси. У 1990-х роках олігархи-конкуренти вели один проти одного справжні війни у своїх ЗМІ. Це не була чесна чи гідна боротьба, але більшість фактів випливала на поверхню, і тисячі чесних журналістів працювали над тим, щоб донести правду до російської громадськості. Під владою ж Путіна на поверхні з’являлися лише незчисленні хвалебні статті про нього та його адміністрацію.

Західна реакція на ці швидкі кроки до деспотії у вже звичній манері зводилася до прес-релізів із висловленням занепокоєння, тоді як щодо іншого усе йшло як завжди. Путіна вітали як повноправного члена Великої сімки, що мала б представляти великі промислові демократії. Для тих, хто виправдовує це запрошення розмірами та впливом Росії, зазначу: Китай не є членом цього клубу. Включення Росії від початку було нагородою за демократичні реформи й мало б бути анульоване одразу після згортання цих реформ Путіним. Багато про що говорить і той факт, що членство Росії не було скасоване, аж поки Путін не вторгся в Україну та не анексував Крим у березні 2014-го.

Сильні опортуністичні інстинкти Путіна підказали йому зробити, мабуть, найважливіший телефонний дзвінок його життя 11 вересня 2001 року. Він став першим іноземним лідером, який зателефонував президентові Джорджу Бушу-молодшому та запропонував повну підтримку одразу після терористичних атак. Зробивши це, він заслужив симпатію й довіру Буша та презумпцію невинуватості на сім довгих років. (Ситуацію довелося змінити, коли Росія вторглася в Грузію у 2008-му, але саме по собі це було відображенням того, наскільки Путін зріс у своїх амбіціях та впевненості за часів правління Буша.) Путіну вдалося навіть зобразити Росію союзником США, — зокрема в Афганістані, — паралельно активно працюючи проти інтересів США та Європи, де тільки можливо.

Здатність Буша-молодшого протистояти численним правопорушенням Путіна була ще більш обмежена його випадковим коментарем, що пролунав кількома місяцями раніше, коли ці два президенти вперше зустрілися в Словенії 16 червня 2001 року. Саме після цієї зустрічі Буш дав свою відому оцінку: «Я зазирнув цій людині у вічі. Я знайшов її дуже відкритою та вартою довіри, і ми дуже добре поспілкувалися. Я зміг відчути її душу». Після цього коментаря Буш уже не міг притягти Путіна до відповіді, не визнавши серйозного прорахунку у своїй характеристиці, а вміння визнавати помилки ніколи не було його сильною рисою. Заради справедливості слід зазначити, що після 11 вересня Буш та Сполучені Штати дістали новий набір пріоритетів. Але все одно дещо дивно, озираючись назад, що адміністрація з досвідченими ветеранами Холодної війни, як-от Чейні, Рамсфельд та експерт із Радянського Союзу / Росії Кондоліза Райс, повністю провалилася в справі хоч якого-небудь тиску на Путіна.

Утім, як говорить приказка, як би погано не було, завжди може бути ще гірше. Барак Обама обійняв посаду президента США майже зовсім без досвіду зовнішньої політики, зіткнувшись із величезними внутрішніми викликами. Він також мав чіткий мандат від американського народу, випалений довгими непопулярними кампаніями в Афганістані та Іраку: зайнятися внутрішніми американськими справами та дати решті світу спокій. Було мало шансів, що ідеаліст-новачок Обама кине Путіну хоч якийсь значний виклик, навіть попри приєднання до його зовнішньополітичної команди експерта з Помаранчевої революції Майкла Макфола.

Те, що трапилося, було значно гіршим, ніж я очікував. Адміністрація Обами повним ходом запустила свій план перезавантаження, причому Гілларі Клінтон навіть презентувала Лаврову символічну кнопку. Уявіть, який сигнал ця тепла спроба примирення подала Володимирові Путіну. (З технічної точки зору адресатом сигналу був Дмитро Медведєв, але не будемо відволікатися на такі дурниці.) Якщо сьогодні час від часу здається, що Путін скептично налаштований щодо доволі потужної міжнародної реакції на його вторгнення в Україну в 2014 році, мабуть, це відбувається тому, що він просто очікує на наступну кнопку перезавантаження.

У своїх мемуарах 2014 року Гілларі Клінтон говорить дуже багато на захист «перезавантаження» й пояснює, що вона ніколи не захоплювалася Путіним. За іронією долі у своїх мемуарах вона постфактум дотримується тих самих принципів, що і її політичні опоненти: Джордж Буш-молодший, Кондоліза Райс, Дік Чейні та Дональд Рамсфельд. Майже в один голос, часто дуже подібними фразами, усі вони кажуть, що знали Путіна як поганого хлопця, але не мали іншого вибору, окрім як співпрацювати з ним. (Як я розповім далі, Буш-молодший найбільше розводиться про можливість своєї помилки в Путіні.)

Я понад десятиліття з усіх майданчиків та передових статей кричав про справжню путінську природу та амбіції. Тому мені просто обурливо бачити стількох впливових американських політиків, які погоджуються зі мною одразу, як ідуть із посади. При цьому у своїх книгах вони зовсім не пишуть про те, що саме повинні були б зробити інакше, аби вплинути на поведінку Путіна, коли мали для цього владу. Там не знайти думки, що Сполучені Штати, можливо, запізнилися зі своїм тиском на Путіна. Адже вони почали погрожувати ізолювати, виполоти, як бур’ян, його та наближених до нього мільярдерів, тобто застосувати батіг, лише після того, як той з’їв усі їхні пряники.

Коли уряд США нарешті таки зробив хоча б обмежені кроки у відповідь на численні порушення путінського режиму, це сталося вже після того, як Путін здобув майже абсолютну владу в Росії та відчув свою цілковиту безкарність. І ті кроки навіть не йшли від адміністрації. Закон Магнітського, що накладає санкції на активи та подорожі деяких російських посадовців через порушення прав людини, просував американо-британський інвестор Білл Браудер. Одного з адвокатів його інвестиційної групи в Росії Сергія Магнітського у 2008 році заарештували ті самі корумповані співробітники правоохоронних органів, чиї масштабні злочини він розкрив. Через рік чоловік помер у слідчому ізоляторі після страшного побиття та ненадання належної медичної допомоги.

Цей закон у певному сенсі став для Браудера інструментом відплати, і спочатку до його чорного списку потрапили лише ті російські посадовці, які були прямо причетні до переслідування та смерті Магнітського. Показово, що адміністрація Обами від самого початку виступала проти цього закону й підписаний він був лише в межах законопроекту, внесеного до палати представників. Цей законопроект також нормалізовував торговельні відносини з Росією, що раніше певним