Вікторія Леонідівна Гранецька - Тiло™

йому зі спогадів. Та замість очільника муніципального шпиталю його зустрів помічник окружного прокурора — круглий лисуватий дядечко, схожий на постарілого колобка.

— Генрі Мілфорд, — із гідністю відрекомендувався колобок, змахнувши зі свого темно-сірого ділового костюма в тоненьку смужку крихти щойно спожитого гамбургера.

Ховаючи відразу, доктор Паскуда й собі назвався.

Круглим обличчям Мілфорда пробігла неприязна тінь. Звісно, Сполучені Штати — вільна країна, однак незвичні, нетутешні імена та прізвища досі його насторожували й дратували. Крихітна душа свідомого громадянина, що мешкала в його тлустому тілі, вочевидь, боролася зі спокусою негайно перевірити у цього заїжджого шарлатана наявність Green Card, а коли її, звісно, не виявиться, з почуттям виконаного перед країною обов’язку відправити його на депортацію. Копняком під зад. Не інакше. Колись Генрі Мілфорд працював в еміграційній службі, й риси істинного служаки досі давалися взнаки в різних, іноді до смішного непідходящих оказіях, часом навіть у ліжку з дружиною…

Та він стримався. Цього разу. Широко всміхнувся, демонструючи довкіллю зрадливі шматочки гамбургера, що застрягли поміж зубів. Потис шарлатанові руку. Не по Green Card він сюди прийшов. Green Card зачекає. Дурною перевіркою можна завалити всю справу…

— Як ви це робите? — по-дружньому поцікавився. — Пересадки оті ваші, маю на увазі. Адже на тілах не лишається жодних відзнак… Що відбувається в операційній? Мабуть, щось до біса сороміцьке та непристойне, га? Інакше ви не приховували б деталей…

— Ви б менше харчувались фаст-фудами, містере Мілфорд, — без тіні запопадливого всміхання завважив гість. — Бо за кілька років із неоперабельним ожирінням серця втрапите до нас і матимете нагоду дізнатися.

Генрі Мілфорд розреготався. Дала про себе знати й задишка.

— Ну, так довго я чекати не можу, — абияк відсапавшись, авторитетно повідомив він. — Ми не можемо, — багатозначно виправився. — Нас цікавлять відеозаписи з ваших операцій. Хоча б один. Той, який зробили репортери «Інсайдерса». Покійні репортери «Інсайдерса»… Тоді й повернемо тіло Келлера. Тобто дамо вам можливість вилучити з нього свідомість, від тіла там мало що залишилося. Ми ж дорослі люди, врешті-решт! Якось та й домовимося…

— Саме так, — стримано відповів доктор Паскуда.

Домовлятися він не збирався. Домовлятися не збиралася клініка, а він наразі представляв її інтереси. Бо ніхто не мав права знати, що саме відбувається за зачиненими дверима операційних — процедура пересадки вважалася комерційною таємницею. Таємниця була власністю корпорації «ТІЛО™». Найменші спогади про хірургічне втручання, пов’язане з пересадкою, ретельно витиралися з пам’яті пацієнтів. Усе, що згодом могли згадати пересаджені, вкладалося в кілька непевних і завжди однакових деталей: стерильне приміщення операційної, позбавлене будь-яких звуків та запахів, турботливе й усміхнене обличчя медсестри і — незворушне тіло на каталці навпроти, щільно накрите білим простирадлом.

Далі, за словами всіх без винятку пацієнтів, вони поринали в сон, а прокидалися вже іншими людьми. Підходили до дзеркала, зачудовано милувалися своїми новими тілами, торкалися їх, стрибали, тішилися, як діти. Персоналу в цей час належало скромно стояти віддалік і стримано всміхатися. Якийсь чоловік на радощах порівняв свої враження від нового тіла з відчуттями, що виникають, коли сідаєш за кермо новенької спортивної тачки: спочатку трохи лячно і ти намагаєшся їхати обережно, гальмуєш перед усіма пішохідними переходами, світлофорами, вмикаєш сигнал повороту щоразу, як завертаєш за ріг, та потім стаєш із нею одним цілим, ергономічним продовженням звіра, що зачаївся в ній, і вже не їдеш — летиш. Інша жінка елегантно провела паралель між своїм новим тілом та дизайнерською сукнею, зшитою на замовлення: сидить ідеально і пасує тільки тобі. Їхні захоплені відгуки зафільмували і згодом використали для рекламних роликів корпорації «ТІЛО™».

Щоправда, якось один пацієнт заявив: він пам’ятає в деталях усе, що відбувалося з ним в операційній, і готовий про це розказати. Йому влаштували справжню прес-конференцію в прямому ефірі найбільш рейтингового телеканалу. Корпорація насторожилася й приготувалася до активних дій у відповідь. Але чолов’яга розповів в ефірі таку нісенітницю, що навіть малі діти йому не повірили. Нещасного висміяли, згодом відправили до психіатричної лікарні і забули про нього. Корпорація полегшено перевела подих. Розповідь пацієнта була чистою правдою — від першого до останнього слова. Він справді все пам’ятав. Але правда, йому на лихо, виявилася неймовірнішою за будь-яку вигадку…

— Чи міг би я глянути на тіло? — знічев’я поцікавився доктор Паскуда, відвівши погляд кудись убік, до дешевих принтів, зроблених за подобою знаменитих полотен доби Відродження, котрі бозна-як опинилися на стінах цього нікому вже не потрібного, забутого місця, придатного хіба що для вирізання апендиксів.

Мілфорд сполотнів. Чомусь знову пригадалася Green Card.

— Ви сумніваєтесь, що ми маємо тіло Келлера?

— Як можна? — здивовано перепитав гість, повернувшись поглядом до співрозмовника. Згадав про обережність: здається, цих вартових псів навчали розрізняти брехню за самими лише порухами очей. — Ви ж сказали, що маєте. Отже, маєте. Ким би я був, якби засумнівався? Мені лише треба оцінити ступінь пошкодження тіла для звіту. Ви сказали, від нього мало що залишилось…

Мілфорд помітно розслабився.

— Ну, знаєте! — щось підказувало йому — угода майже в кишені. Треба ще тільки трохи повихилятись. — Я, знаєте, не вирішую таких питань.

— Облиште, містере Мілфорд. Ви помічник окружного прокурора і не вирішуєте таких дріб’язкових питань?

Коли вони в супроводі горилоподібного санітара увійшли до місцевого моргу, холодильні агрегати в котрому через брак фінансування часто виходили з ладу, в приміщенні стояли настільки неймовірні у своєму багатому розмаїтті пахощі, що Мілфорд враз похитнувся, несвідомо зробив крок назад, судомно затулив писок хустинкою. Санітар недобре скосився на нього. До трупного смороду неможливо звикнути, але можна навчитися майже не дихати. Мілфорд не вмів, йому вадила задишка. А лікар, схоже, втрапив сюди не вперше.

Доктор Паскуда крадькома обнишпорив поглядом усе довкола. Треба ж, тут майже нічого не змінилося. Полущена фарба, вищерблена цементна підлога і поїдений бризками якоїсь невідомої речовини метал. Зараз він уже знав, що то була соляна неорганічна кислота…

— Проси! — знову озвався із закамарків свідомості гучний, страшний у своїй ненависті голос. — Проси мене про допомогу, про милість! Проси, як Бога!..

Він знав, що просити було не можна.

Знову пролунав моторошний тріск, помножений на тваринний біль…

Тіло Келлера