Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

що відтворювала загальновідому історію за допомогою скульптурних фігурок.

Мені потемніло в очах. Це були історії знайомих мені людей, людей, які вбивали і були вбиті, а потім перетворилися на карликові фігурки, організовані у сцени на стрічках фризу.

Лайза смикнула мене за рукав.

— Що таке, Лайзо?

— Ходімо до артистичного фойє! — крикнула вона.

— Гаразд. Гаразд.

Ми пішли слідом за Розанною крізь плутанину тіл, поцілунків і витягнутих рук, доки вона кричала і вищала, пробиваючи собі шлях до задньої частини галереї. Діставшись туди, вона постукала у двері — умовний короткий ритмічний сигнал.

Коли відчинилися двері, вона проштовхнула нас усередину темної кімнати, освітленої червоними мотоциклетними ліхтарями, підвішеними на масивних кабелях.

У кімнаті було майже два десятки людей, які сиділи на стільцях, диванах і підлозі. Тут було значно тихіше. До мене підійшла дівчина, запропонувала косяк і обізвалася хрипким шепотом, прочісуючи пальцями моє коротке волосся.

— Хочеш відтягнутись, як ніколи? — риторично запитала вона, простягаючи мені косяк своїми неприродно довгими пальцями.

— Ти запізнилася,— моментально втрутилася Лайза, беручи косяка.— Доля тебе випередила, Ануш.

Вона затягнулася і віддала косяка назад.

— Це Аннушка,— сказала Лайза.

Доки ми віталися, довгі пальці Аннушки обплели всю мою долоню.

— Аннушка — актриса,— повідомила Лайза.

— І не кажи,— мовив я.

Аннушка нахилилася, щоб ніжно поцілувати мене в шию, обвивши потилицю пальцями однієї руки.

— Скажеш, коли мені зупинитися,— прошепотіла вона.

Доки вона цілувала мою шию, я повільно повернув голову, зустрівшись поглядом з Лайзою.

— Знаєш, Лайзо, ти мала рацію. Мені справді подобаються твої друзі. І я справді отримую багато задоволення в галереї, хоча цього й не чекав.

— Ну все,— скомандувала. Лайза, відтягуючи Аннушку.— Виставу закінчено.

— Вихід на біс! — спробував заперечити я.

— Ніякого виходу на біс,— відповіла Лайза, тягнучи мене на підлогу, щоб сісти біля чоловіка років тридцятьох.

Його голова була виголена до яскравого блиску, а одягнений він був у яскраво-помаранчеву курту[9].

— Це Риш. Він організував цю виставку і також демонструє свої витвори. Рише, це Лін.

— Привіт, чоловіче,— сказав Риш, потискаючи мені руку.— Як тобі наше шоу?

— Акторська гра була просто неперевершена,— відповів я, озираючись, і помітив Аннушку, яка схилилася, щоб укусити піддатливу жертву.

Лайза сильно ляснула мене по руці.

— Жартую. Мені подобається. І ви зібрали величезний натовп. Вітаю.

— Сподіваюся, люди налаштовані купувати,— сказала Лайза, думаючи вголос.

— Якщо ні, то Аннушка їх переконає.

Лайза знову ляснула мене по руці.

— Або Лайза може їх відгамселити.

— Нам пощастило,— посміхнувся Риш, пропонуючи мені косяка.

— Ні, дякую. Не вживаю, якщо зі мною пасажир.

— Як пощастило!

— Виставка мало не зірвалася. Ти бачив великого портрета Рами? Того, який помаранчевий?

Велика картина, в якій домінував помаранчевий колір, висіла біля кам’яної скульптури Енкіду. Я не відразу усвідомив, що центральний разючий об’єкт був утіленням індійського бога.

— Поліція моралі, створена для захисту божевільного релігійного права,— повідомив Риш.— Вони величають себе Списом карми. Почувши про цю картину, вони намагалися заборонити виставку. Ми звернулися до Таджового батька. Він — першокласний адвокат і знає головного міністра. Він дістав судового ордера, що дозволяє нам проводити виставку.

— Хто це намалював?

— Я,— відповів Риш.— А що?

— Що змусило тебе намалювати саме таке зображення?

— Ти хочеш сказати, що є сюжети, яких я не повинен малювати?

— Я просто питаю, чому ти вибрав саме цю тему.

— Заради свободи мистецтва,— сказав Риш.

— Viva la revolution,— промуркотіла Аннушка, умощуючись біля Риша й обпираючись на його коліна.— Хай живе революція.

— Заради чиєї свободи мистецтва? — запитав я.— Вашої чи їхньої?

— Спис карми? — глумилася Розанна.— Усі вони божевільні фашистські вилупки. Вони — ніщо. Просто радикально налаштовані маргінали. Їх ніхто не слухає.

— Радикали зазвичай борються проти багатіїв, які їх ігнорують і ображають.

— Що? — пропищала Розанна.

— Це правда, Ліне,— погодився Риш.— Вони робили деякі надзвичайно жорстокі речі. Без сумнівів. Та вони здебільшого діють у регіональних центрах і селах. Гамселять священиків і палять церкви, де тільки зможуть. Це їхня головна діяльність. Вони нізащо не отримають серйозної підтримки в Бомбеї.

— Кляті безчесні фанатики! — люто випалив бородатий молодик у рожевій сорочці.— Вони — найдурніші люди на світі!

— Не думаю, що ти можеш таке казати,— спокійно відповів йому я.

— Я щойно сказав! — відповів хлопець.— Тож іди до біса. Я вже сказав це. Отже, я можу це казати.

— Добре. Я мав на увазі, що ти не можеш обґрунтувати свої слова. Звісно, ти можеш казати, що завгодно. Ти можеш сказати, що місяць — це прикраса для Дівалі[10], але це буде абсолютно необгрунтованим. Це просто безпідставно стверджувати, що всі люди, які не поділяють твоїх поглядів, дурні.

— Тоді які ж вони? — запитав Риш.

— Думаю, ти краще за мене знаєш їх самих і їхній спосіб мислення.

— Ні, серйозно. Поясни свою точку зору, будь ласка.

— Зараз... я вважаю, що вони побожні. І не просто побожні, але палко побожні. Гадаю, вони закохані в Бога, насправді божеволіють від Бога, і коли зображення їхнього Бога створюють без віри, це сприймається як образа їхній релігії.

— Тож ти хочеш сказати, що я не можу проводити цю виставку? — наполягав Риш.

— Я цього не казав.

— Хто він у біса такий? — сам до себе пробурмотів бородатий хлопчина.

— Прошу,— провадив Риш,— поясни мені, що саме ти мав на увазі.

— Я повністю підтримую твоє право створювати і показувати своє мистецтво, але вважаю, що з правами приходить і відповідальність. Митці несуть відповідальність не ображати і не травмувати почуття інших в ім’я мистецтва. В ім’я правди, можливо. В ім’я справедливості та свободи. Але не в ім’я мистецтва.

— Чому ні?

— Ми пишаємося, коли самовиражаємось як митці. І ми маємо залишатися вірними тим речам, якими пишалися митці попередніх епох. Це наш обов’язок.

— Хто він у біса такий? — перепитав бородатий хлопчина, звертаючись до мотоциклетних ліхтарів.

— Тож якщо ті люди почуваються ображеними, то це моя провина:? — лагідно і щиро запитав Риш.

Він почав мені подобатися.

— Повторюю,— домагався бородатий молодик,— хто він у біса такий?

Мені зовсім не подобався той хлопець.

— Я той, хто виправить твою граматику,— тихо відповів я,— якщо