Марина та Сергій Дяченко - Оскол

не послідовно, мов по-писаному… висповідатися закортіло, до біса…

Він ледве стримував роздратування:

— Ось так от. Розважились?.. А байки це все, насправді я байстрюк, мене до стін монастиря підкинули, у пелюшках з герцогським гербом. Щоправда, герб дещо постраждав від…

Ґай раптом заспокоївся:

— Батько герцог лекцію читав… В університеті… Минулого року. «Шляхи Спасіння». От я його й побачив… Добре, що пам'ятав, як його звати. Навіть підійти хотів… Слава Богу, отямився… І не напився з цього приводу… принципово.

Спробував засміятися, щоби не зжалюгідніти остаточно, але сміх застряг у горлі, бо він раптом — згадав.

Саме в той день Ґаю вперше наснилося…

Місце, де він ніколи не бував — селище з кривими вузькими вуличками. Сірі, сліпі, без вікон будинки. Неприродно жовте небо, під яким озвірілий натовп тягне його, і він знає, куди, але не може видертися з чіпких рук, та найстрашніше було не це. Найстрашніше було, коли він вихоплював з натовпу знайомі обличчя; мати сипала прокльонами, вчитель погрожував важким ціпком. Вишкірялися шкільні приятелі, спливало знавісніле обличчя старої — і Ольга, Ольга, Ольга… Ґай намагався упіймати її погляд, але сльози застилали йому очі… Не впасти під ноги натовпу… не впасти…

А юрба тягнула його на площу, посеред якої стирчав кам’яний палець; Ґай відчував, як вгризаються у тіло залізні мотузки. Припнутий до стовпа, не ворухнутися… Його завалили в’язками хмизу по очі… він прокидався з криком, від якого сусіди по кімнаті зривалися з ліжок…

Сон повторювався. Приходив несподівано, збагачений новими подробицями. Забувався, та ненадовго. Всупереч сподіванням, не допомагали ні трави, ні замовляння, ні відчайдушні зусилля волі…

Пальці руки звела судома.

— Згадав? — мовив його супутник стиха.

Ґай позирнув на нього — і відвернувся.

Що «згадав»? Що цікавого у чужих потаємних спогадах?

— Про це не питайте, — він утупився у власні долоні, білі й незвично мозолясті. — Про це я вам не скажу.

— То й не треба, — несподівано легко погодився супутник. — Погода псується… Поїхали?

Ґай поглянув на годинник:

— Хай йому грець!

Запустив мотор.

Здійнявся вітер, звів стовп рудого пилу. Флейтист забрав лікоть з вікна і підняв скло. Сонце зникло; Ґай сидів за кермом, бажаючи з’єднатися з машиною, стати нею, нічого не знати, не пам’ятати, нічого, крім пульсу мотора, запаху бензину, дрібних камінців, що лоскочуть шини, і вибоїн, від яких здригається кузов…

— Не жени так, — Флейтист підскочив на сидінні. — Мене не шкода — нутрій пожалій.

Дурень, дурень, думав Ґай, зціплюючи зуби. Недоумок… Як це він так легко мене розколов?!

— Що дорога, — Флейтист ледь не вибив головою дах, — що водій… Одне одного варті… Саме за це тобі так добре платять? І багато, мабуть, бажаючих?

— Ні, — вичавив з себе Ґай.

— Невже гроші нікому не потрібні? На дорозі ж… лежать.

Ну чого він не відчепиться ніяк, майже жалібно подумав Ґай. Чого йому ще треба?

— Дорога, самі бачите… Кому заманеться… Та ще й повз… ну, місця такі. Порожнє Селище…

Строкатий пожвавішав:

— Порожнє?.. Хлопче… філолог, фольклорист, «актуальний фольклор у його саморозвитку», га? Візьми в мене тему, дешево віддам, навіть безкоштовно… Тебе підтримають, «глибокі дослідження молодого вченого», «місце в аспірантурі вам забезпечене»…

Ну, ну… Смійся на здоров’я.

— Павуки велетенські… — забавлявся Флейтист, — кровожери літаючі, запальцівкуси повзучі!.. Ні, серйозно? Ти мені про це — в якості лекції, чи також у це віриш?..

Ґай гмикнув. Комічність ситуації полягала в тому, що найяскравіший приклад «актуального фольклору» саме сидів з ним поруч і висміював людські забобони.

— Добре, — відсміявся Ратенфенґер. — Порожнє Селище. Що ж у ньому страшного?

Ґай мовчки дивився на дорогу.

— Порожнє — то й порожнє… Ти начебто не боїшся порожняви?

Ґай знизав плечима. Про Селище оповідали таке, що, коли б не об’їзний рукав, ніхто не сів би тут за кермо. І він також…

— Ні, хлопче, серйозно… ти в Ньому був?

Ґай похлинувся. Ратенфенґер знизав плечима.

— Сам казав — «мимо їду!» Воно ж на дорозі лежить, невже не бував?!

На дорозі, але не гроші… Що це таке?

— Прямий шлях, — повчально сказав Ґай, — не завжди найкоротший.

Тепер захлинувся Ратенфенґер:

— Справді? Невже?.. «Був кмітливим хлопець цей, він не перся на рожен. Був сміливцем хлопець цей, на словах, а не мечем…»

Ґай не дослухався. Ратенфенґер жартував, сміявся… нібито жодного приводу для стурбованости, але на душі геть неспокійно: ще й хмари почали затягувати небо — що всередині, те й назовні. День знітився, насунув передгрозяний морок. Саме у цю мить попереду постало розпуття.

Руда дорога, не змінюючи напряму, заглиблювалась у ліс і губилася поміж стовбурів; її відгалуження стрімко звертало праворуч, до річки, втискуючись між урвищем і берегом, пробігалося крайкою, аби врятувати подорожнього від шляху через Порожнє… Ґай упевнено звернув.

За вікном майнув вказівник, далекий спалах вихопив з мороку напис — «Об’їзд». Ратенфенґер раптом засміявся, і від сміху цього Ґаю стало зовсім моторошно.

— Гарний ти хлопець, — повідомив Строкатий Флейтист. — Хочеш, леґенду подарую? Перлину актуального фольклору? Про того, хто живе під землею і живиться винятково подорожніми… Вибоїни від нього лишаються, наче від екскаватора… Не чув?

Земля здригнулася.

Не грім — блискавки не було, глухий підземний гуркіт; фурґон підстрибнув, колеса на мить відірвалися від землі.

Ґай загальмував, і ледь не висадив лобом скла.

— Легше, хлопче!.. — Флейтист ледве встиг підхопити свою сумку.

— Що це? — видихнув Ґай.

Ратенфенґер усміхався — від вуха до вуха:

— Тварюка підземельна… Лячно?

Ґай відчув смак власної слини. Огидний… Металевий.

— Вам аби насміхатися.

Ратенфенґер здійняв довгий палець:

— Запам’ятай, хлопче. У моєму товаристві коли чого й бояться, так тільки мене. Боятись іншого безглуздо, а мені ти симпатичний… Отже, ти в повній безпеці. Їдьмо, не ночувати ж тут… дощ зараз почнеться…

Він підморгнув. І, наче бажаючи справдити його слова, десь зовсім поруч ударила блискавка.

…Це була коротенька ділянка дороги, де її притиснула до річки майже прямовисна глиняна стіна, мов родзинками всипана нірками юриків, які гасали тепер понад нагромадженням каміння і глини, що було колись частиною стіни, а тепер засипало дорогу від узбіччя до узбіччя, не лишаючи ніякої пролазки…

Ґай зіскочив на землю.

У темну воду скочувалися камінці; скільки говорили про можливість завалу, але ж божевільно дорого впотужнювати стіну, і заради чого?.. Пари вантажівок… хлопчика з нутріями?..

Ґай яскраво уявив, як шмат дороги під колесами зсувається у річку, вода видушує шиби… власне, йому і виринати було б нічого, бо коли за одну нутрію він ще в стані сплатити, то за десять, ще й з машиною…

Втім, нічого страшного.