Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

про мене, нам ти цим ані зашкодиш, ані допоможеш, нічого не виправиш і не погіршиш. Але про Левеня з Цінтри не співай.

Вона роззирнулася, перевіряючи, чи хтось із нечисленних о цій порі гостей корчми не прислухається, почекала, поки дівка-прибиральниця піде до кухні.

— Також намагайся уникати зустрічей сам на сам із людьми, яких ти не знаєш, — сказала вона тихо. — З такими, які забувають при зустрічі передати вітання від спільних знайомих. Розумієш?

Він глянув на неї, заскочений зненацька. Йеннефер посміхнулася.

— Вітання від Дійкстри, Любистку.

Тепер уже бард полохливо роззирнувся навколо. Його здивування мало бути помітним, а вираз обличчя — кумедним, бо чародійка дозволила собі досить глузливу гримасу.

— При нагоді, — прошепотіла вона, перехиляючись через стіл, — Дійкстра просить про рапорт. Ти повертаєшся з Вердену, а Дійкстру цікавить, про що говорять при дворі короля Ервіла. Просив переказати тобі, що цього разу рапорт має бути конкретним, докладним і в жодному разі не віршованим. Прозою, Любистку. Прозою.

Поет проковтнув слину, кивнув. Мовчав, роздумуючи над питанням. Але чародійка його випередила.

— Надходять важкі часи, — сказала вона тихо. — Важкі й небезпечні. Надходить час змін. Прикро було б старіти з переконанням, що ти не вчинив нічого, щоб зміни, які надходять, стали змінами на краще. Правда?

Він погодився, кивнувши, відкашлявся.

— Йеннефер?

— Слухаю тебе, поете.

— Ті у хліву… Хотілося б знати, ким вони були, хто їх прислав. Ти забила обох, але ж ходять чутки, що ви вмієте витягати інформацію навіть із небіжчиків.

— А про те, що некромантія заборонена едиктом Капітулу, чутки не ходять? Заспокойся, Любистку. Ті горлорізи, напевне, й так знали небагато. Той, хто втік… Гм… З ним — інша справа.

— Ріенс. Він був чародієм, вірно?

— Так. Але не дуже вправним.

— А втім — втік від тебе. Я бачив, яким чином. Він телепортувався, чи не так? Чи це ні про що не свідчить?

— Вочевидь, свідчить. Про те, що хтось йому допоміг. Той Ріенс не мав ні достатньо часу, ні достатньо сил, аби відкрити овальний портал, підвішений у повітрі. Такий телепорт — це тобі не в кия дмухати. Зрозуміло, що хтось інший його відкрив. Хтось незрівнянно сильніший. Тому я боялася за ним гнатися, не знаючи, де опинюся. Але я послала услід за ним досить високу температуру. Потребуватиме чимало заклять і еліксирів проти опіків, але все одно на якийсь час буде позначений.

— Може, тебе зацікавить, що то був нільфгардець.

— Ти так вважаєш? — Йеннефер випросталася, швидким рухом вийняла з кишені ніж-метелик, крутнула в долоні. — Нільфгардські ножі зараз носить чимало осіб. Вони зручні й вигідні, можна їх сховати навіть за декольте…

— Не в ножі справа. Допитуючи мене, він вжив вираз «битва за Цінтру», «здобуття міста» чи якось так. Я ніколи не чув, аби хтось називав так ті події. Для нас це завжди була різанина. Цінтрійська різанина. Ніхто інакше не говорить.

Чародійка підняла долоню, глянула на нігті.

— Спритно, Любистку. Маєш чутливе вухо.

— Професійне викривлення.

— Цікаво, яку професію ти маєш на увазі? — посміхнулася вона грайливо. — Але дякую тобі за інформацію. Була цінною.

— Нехай це буде, — відповів він посмішкою, — мій внесок у зміни на краще. Скажи мені, Йеннефер, чому Нільфгард так цікавиться Ґеральтом і дівчинкою з Цінтри?

— Не пхай у те носа, — посерйознішала вона раптом. — Я говорила, що ти маєш забути, що коли-небудь чув про онуку Каланте.

— Авжеж, говорила. Але я не шукаю теми для балади.

— Тож чого ти, хай тобі грець, шукаєш? Ґулі на лоба?

— Припустімо, — сказав він тихо, спираючись підборіддям на сплетені долоні й глянувши в очі чародійці, — припустімо, що Ґеральт і справді знайшов і врятував ту дитину. Припустімо, що він нарешті повірив у силу призначення і забрав знайдену дитину із собою. Куди? Ріенс намагався вичавити це з мене тортурами. А ти знаєш, Йеннефер. Знаєш, куди відьмак сховався.

— Знаю.

— І знаєш, як туди дістатися?

— І це знаю.

— Ти не вважаєш, що треба б його застерегти? Попередити, що його й дівчинку шукають люди типу того Ріенса? Я б туди поїхав, але я й насправді не знаю, де воно… Це місце, назву якого я вважаю за краще не вимовляти…

— Доходь уже висновку, Любистку.

— Якщо ти знаєш, де Ґеральт, ти повинна поїхати й застерегти його. Ти йому винна, Йеннефер. Адже тебе дещо з ним поєднувало.

— Авжеж, — сказала вона прохолодно. — Дещо мене з ним поєднувало. Тому я його трохи знаю. Він не любив, коли нав’язувалися з допомогою. А якщо він допомоги потребував, то шукав її в осіб, до яких мав довіру. Від тих подій минуло більше року, а я… не мала від нього жодної звістки. А якщо йдеться про борг, то я йому винна рівно стільки ж, скільки й він мені. Не менше і не більше.

— То туди поїду я. — Він підвів голову. — Скажи мені…

— Не скажу, — перебила вона. — Ти спалився, Любистку. Можуть дістатися до тебе знову, що менше ти знаєш, то краще. Зникай звідси. Їдь у Реданію, до Дійкстри й Філіппи Ейльгарт, приклейся до двору Візіміра. І ще раз попереджаю тебе: забудь про Левеня з Цінтри. Про Цірі. Удавай, що ніколи не чув цього імені. Зроби, про що я тебе прошу. Я не хотіла б, аби тебе спіткало щось зле. Занадто сильно я тебе люблю, і занадто багато чим я тобі завдячую…

— Ти вже вдруге це сказала. Чим ти мені завдячуєш, Йеннефер?

Чародійка відвернулася, довго мовчала.

— Ти їздив із ним, — сказала вона нарешті. — Дякуючи тобі, він був не сам. Ти був йому другом. Ти був із ним.

Бард опустив погляд.

— Небагато він з того мав, — пробурмотів. — Не дуже він скористався з тієї дружби. Мав від мене головним чином клопіт. Щоразу мусив витягати мене з якихось тарапатів[8]… Допомагати мені…

Вона перехилилася через стіл, поклала руку йому на долоні, сильно стиснула, не сказавши жодного слова. В очах її був жаль.

— Їдь до Реданії, — повторила по хвильці. — До Третогору. Там будеш під доглядом Дійкстри й Філіппи. Не намагайся гратися в героя. Ти вплутався у небезпечну аферу, Любистку.

— Я це помітив, — скривився він, масажуючи руку. — Саме тому і вважаю, що треба застерегти Ґеральта. Ти одна знаєш, де його шукати. Знаєш шлях. Я здогадуюся, що ти там була… гостею…

Йеннефер відвернулася. Любисток бачив, як вона стиснула губи, як здригнулися м’язи на її щоці.

— Авжеж, доводилося колись, — сказала, а в голосі було щось невловимо дивне. — Доводилося