Анатолій Андрійович Дімаров - Божа кара

цей люд, що злісно клубочився довкола, — ми бачили тільки одне одного, дихали одне одним.

На шостий вечір, коли ми зійшли на зупинці, Надя спитала:

— То куди ми сьогодні підемо?

— Як куди? — здивувавсь щиро я. — Звісно ж, до тебе.

— А тобі не набридло моє ліжко?

Я відповів, що не набридло.

— А мені вже набридло. Я хочу переспати сю ніч на твоєму ліжкові.

У мене, мабуть, був такий ошелешений вид, що вона розсміялась:

— Мушу ж я полежати на місці твоєї дружини! Чи ти, може, не хочеш?

Ну що я мав їй відповісти? Що я дуже боюся своєї дружини? Що при одній лише згадці про неї у мене п’яти холонуть? Чи міг я це їй сказати?

— То йдемо? Чи мені самій вертатись до себе?

Самій? Без мене? Цього я не міг допустити!

Та й дружина ж повернеться не раніше ніж за два тижні. То що мені може загрожувати?

— Їдемо, — нарешті зваживсь я. — Тільки знаєш… мені незручно про це казати…

— Що саме?

— Розумієш, навпроти нас живе сусідка, яка товаришує з моєю дружиною. Не доведи Господи, побачить…

— Не побачить, — заспокоїла Надя. — Я йтиму не разом із тобою, а слідом. Не замикай тільки двері.

Мені одразу ж відлягло на душі. Пильнуючи, щоб ні з ким не зіткнутись, піднявся на свій поверх. Поспіхом дістав ключ, встромив у замок. І тільки встромив, як здалося, що в квартирі хтось є. Стоїть по той бік дверей, прислухається… Дружина!.. Повернулась не попередивши. А внизу вже піднімалася Надя… Хотів висмикнути ключ, метнутися вгору, але тут навпроти клацнув замок і стали відчинятися двері.

Сусідка!.. Не усвідомлюючи, що вже роблю, вихором влетів до своєї квартири.

Стояв посеред коридору, і серце гупало так, що, здається, вилама ребра. Стояв і кляв себе за те, що послухався Надю.

Знову відчинилися двері (я так і підскочив), зайшла тихенько Надя.

— А ти чого не світиш? — спитала здивовано.

— Ти її зустріла? — спитав чомусь пошепки.

— Кого?

— Та сусідку ж!

— Так то була сусідка?

— Та вона ж!.. Де ви зустрілись?

— На ґанку.

— Вона тебе нічого не питала?

— А що вона мала питати? Просто я привіталась до неї…

— Привіталась? Господи, навіщо?

— А хай тепер сушить голову, де мене бачила, — розсміялася Надя.

Вона ще й сміється!..

— Ну і довго ми так стоятимемо?

Я трохи приходжу до тями. Беру Надине пальто, роздягаюся й сам.

— Це наліво у вас кухня? А кімната сюди? — Не чекаючи, поки я відчиню двері, Надя сама заходить до кімнати. — Де у вас вимикач?

Надя вмикає світло, а я кидаюся до вікон, щоб затулити їх шторами.

— Ти так боїшся? — запитує Надя.

— А навіщо, щоб нас хтось бачив? — Хоч із будинку навпроти підгледіти можна хіба що в бінокль: триста метрів, не менше. Та береженого Бог береже.

Надя ж тим часом роздивляється по кімнаті. Все їй тут цікаво, до всього треба доторкнутись.

— Твоя дружина не позбавлена смаку, — врешті каже вона. — От тільки шпалери… Ти не відчуваєш, як од них віє холодом?.. Бр-р. — Надя аж здригнулась, а я вперше подумав, що шпалери в нас і справді не той… — І в спальні такі ж? — Вона уже простувала до спальні. — Я так і думала! — сказала вже звідти. — У твоєї дружини не інакше — риб’яча кров.

Я ступаю слідом і з порога натикаюсь на погляд моєї дружини. Її великий портрет висить навпроти над ліжком. Мені враз стає не по собі, хочеться одступити назад, забігти світ за очі. Надя теж помітила портрет, бо застигла на місці.

Жінки дивляться одна на одну — пильно, незблимно, як можуть дивитися тільки суперниці. Підмічається кожна деталь, кожна риска. Тут уже не приховаєш нічого ні кремом, ні пудрою. Все висвітлюється, наче рентгеном, і одразу ж ставиться нещадний діагноз.

— А вона у тебе ще й на людину схожа, — зверхньо каже Надя. — Як вона в постелі?

Я спаленів так, як не паленів ще, мабуть, ніколи. Боявся вже й глянути на портрет, щоб не зустрітися поглядом з очима дружини. Мені раптом здалося, що вона ожила: все бачить і чує.

Надя ж, не зводячи з портрета очей, повільно почина роздягатися. Скинула червону блузку, опустила під ноги червону спідницю. Гнучко вигинаючись тілом, звільнилася від червоної сорочки, червоних трусів, червоного ліфчика. Все це — додолу, під ноги, навіть не дивлячись, куди воно падає. Стала посеред червоної піни, якась аж вища на зріст, якась аж стрункіша, і тіло її так і засяяло, підсвічене червоними відблисками.

— Де твоя дружина любить лежати?.. Отут?..

Підняла подушку, побачила нічну сорочку:

— Її?.. Ну, звісно ж, її!.. Хто б іще додумався лягати до чоловіка в сорочці! А може, й мені спробувати?

Розгорнула, роздивляючись, потім узяла й наділа на себе. Завелика, сорочка опустилася їй аж на п’яти. Плутаючись у тій сорочці, схожа на дівчинку-підлітка, забралась на ліжко, підповзла до портрета:

— Одвернись. Краще тобі не бачити, що ми тут вироблятимем.

Й розвернула портрет — лицем до стіни.

— А ти чого стоїш? Роздягайся і ходи до мене.

— Хоч сорочку скинь! — простогнав я до неї.

— От цього я якраз і не збираюсь робити! — розсміялась вона. — Повинна ж я хоч сю ніч відчувати себе твоєю дружиною!.. До того ж я хочу, щоб ти мене щоразу згадував, коли твоя надіватиме цю сорочку.

Ми заснули далеко за північ. У Надю наче вселилися всі на світі чорти й чортенята, і вона змусила мене повторити відомий подвиг Геракла, з тією хіба що різницею, що Геракл мав справу з невинними дівчатами, в яких ще не прокинулась жінка, я ж із однією, зате із справжньою бестією, яка пройшла Крим і Рим і всі мідні труби. Так що невідомо, кому із нас було важче: мені чи Гераклові. Тим більше що над головою Геракла не висів портрет його жінки. Хай навіть обернений лицем до стіни. Мені весь час здавалося, що дружина моя пропікає очима картонку, на яку було наклеєне фото. Хотілося зняти, заховати подалі, але хіба ж вирвешся з палких цих обіймів: не встигнеш прийти трохи до тями, як знову жагуча команда: «Ти що, ліг до мене дрімати?»

Давай, новітній Геракле, давай, не вилежуйся!

Ми заснули так міцно, що коли в коридорі залунав електричний дзвінок, то він ніяк не міг прорватися в нашу свідомість. Коли ж я нарешті прокинувся, то спершу подумав, що лежу в Наді, і поторгав її за голе плече: «Надю, хтось дзвонить!» — а