Володимир Лис - Діва Млинища

Де ж Гордій, сусід через три хати?.. Еге, та його й не було на зібранні… Уберіг дядько Юхим свого родича і хрещеника… І Петра Козівського нема, і Василя Лощикового… І Кирила Вергуна. Синки найбільших загорєнських багачів до війська не підуть…» Серце стислося ще більше…

Тимчасом староста звелів підходити і тягти папірці. За командою писаря хлопці так і робили. Панас побачив, як підійшов Пилип, витяг, простяг поручику.

— У войско, — сказав той. — Да, крепкій будєт солдат. Ну, нічєго, жирок на занятіях розтрасьош.

Панас угледів, яким похмурим поглядом зирнув на нього Пилип. У ньому все завмерло. Лишилося тягти трьом, а в строю тих, кому судилося служити, разом з добровольцем Гараськом стояло уже семеро. Наступної миті він почув своє ім’я і ступив наперед до шапки ніби не своїми ногами. Тремтячою рукою взяв папірець, розгорнув.

Папірець був чистим.

Чистим-чистісіньким.

Гаряча хвиля обдала Панаса. Кудись одступив осінній холод. Зник і перший сніг.

— Чєво стоїш? Отойді. Обалдєл от радості? — голос писаря.

Він відійшов. Почув кимось сказане крізь зуби:

— Пощастило.

Пилип Буца дивиться заздро і трохи з ненавистю. Нехай. Не він же, Панас, посилає його служити.

Дістають папірці ще двоє. Останній рекрут затуляє лице руками, а потім, наче сліпий, виставивши руку наперед, йде до товаришів по нещастю.

Староста велить тим, кому до війська, остатися, їм скажуть, коли йти до рекрутського присутствія, а решта може вертатися додому. Хотя, якщо хто хоче помінятися місцем, піти за когось служити — таке дозволяється. Охочих не виявилося. Дурних не було.

«Якби крила — полетів би, — подумав Панас. — Нихай, пожду тиждень-два, ни буду травити Пилипові душу, а там і зашлю старостів до Парасочки».

З цією думкою він і виходить на вулицю. Сніг уже не падає, з-за хмари виглядає краєчок сонця. Воно по-особливому лагідне, мовби не осіннє, а весняне.

— Дєкую тобі, Боже, — вголос тихо каже Панас. — Дєкую, що простив гріха.

5. Вибір Панаса

Кілька днів Панасове серце не те що раділо — співало. Минула загроза, обминула біда, що ще треба? Тре було ждати, доки поведуть рекрутів із села, а тоді, може, й не одразу — свататися. Засилати сватів до Парасочки. Бо ж, певно, щось у неї й було до Буци — жаль, симпатія… Бо як додому вертався з того збіговиська, на дорозі перестріла. Спитала:

— Що там? Ти не йдеш?

— До куми на пироги? — Панас попробував пожартувати.

Парасчиного чола торкнулася легенька тінь. Мовби невеличка воронячка пролетіла над нею.

— До прийому. До війська, — сказала трохи з притиском.

— Як бачиш — нє, — відповів.

Вона скинулася, навіть руки до нього чогось простягла. Глянула з якоюсь осторогою.

— А Пилип?

— Пилипа жде доріженька дальняя, — Панас, певно, не зміг приховати радості, бо вона подивилася вже явно неприязно:

— Радієш?

— Чого б то я мав радіти? Шкода, звісно, али доля така випала. Сам витяг із шапки.

— Сам? Он як…

Одвернулася і пішла. Панаса кольнуло в серці.

«Щось ти занадто переживаєш за тим Буцою», — хотів сказати, проте промовчав.

Увечері все ж трохи побалакали біля перелазу. Парася швидко додому зібралася, сказала, що холодно їй у самій сорочці.

— То вдягнися, — сказав Панас.

— Завтра вдягнуся.

І побігла до хати. Завтра — то й завтра. На другий день стрілися на вулиці, заговорила приязно.

А потім був той вечір. Домовилися стрітися коло Варчиної верби. Та Параски там не знайшов. Почекав трохи, рішив додому вернутися. А потім як стукнуло щось. До неїної доми пішов. Мати Парасчина сказала, що до хрещеної побігла, нитки занести чи що. Ну, до хрещеної, то й до хрещеної. А як проходив мимо Гогульчиного садка, то в темряві розгледів, на краю, побіля річки, дві постаті.

Щось знайоме наче в них видалося.

І Панас тихенько, скрадаючись, потягся до тих фігур — одна велика, друга менша, тендітніша. Зблизька почув голос дівочий. Парасчин.

— Як же я без тебе зостануся? Я ж умру.

— Не вмреш, — Буцин густий, хриплуватий голосисько. — Панас, дивися, утішить…

Параска… Параска нахилилася до Буци, навіть притулилася.

— Як ти можеш таке казати, Пилипцю? — почув Панас. — Нихто мені, кроме тибе, ни потрібен. Я ж тибе тико люблю. Більше никого.

— І я тебе, — Буца. — Тико ж виходу нима. Як утечу — все їдно спіймають. В розбійники же не піду. Січі тепер нима, щоб туди податися.

— Що ж нам робити?! — Параска швидше не вимовила, а зойкнула.

— Долі скоритися… Вийдеш замуж. Хотя би й за того Панаса…

— Ни тре мені ніякого Панаса. Парубок він удатний, тико я тибе одного люблю. Ждатиму, скільки б ни довелося…

— Двайціть п’ять літ? Обоє постаріємо до тої пори.

— І старі женяться.

— Мене й убити можуть, — сказав Пилип чи то з жалем, чи то з приреченістю.

— Пилипе! Не кажи так! — Параска аж трусонула парубка. — Мовчи!

— Чула, що староста приндив? Хранцуз якийся на Расєю збирається вуйною пертися. Так що все може статися.

— Я за тибе молитися буду. Матір Божу проситиму.

— Все їдно ни бути нам разом…

— Пилипцю, в мене все терпне, як подумаю, що без тибе зостануся. За що нам така розлука, за які гріхи?

Отаку розмову почув, отака балачка, отака в них любов… Ну й Параска! Сучка підла! А з ним же, Панасом, як загравала! Типер без Буци вмирати збирається. Ну й умирай, раз така.

Аж втиснувся у стару крислату яблуню, за якою стояв, як теї любовники-осоружники мимо проходили, та ще й за руки взявшися. За руки! Хтів було вийти. Сказати, що він усе чув, усе знає, та стримався. Нихай. За пару деньків, ну, мо’ тиждень якийся, Буца пуйде, як миленький, до війська, а він, Панас, зостанеться. Тутечки, в селі, на Млинищі. І Параска таки буде його, як ни типер, то в четвер. Час грає в його дудку!

Панасові, звісно, було вельми прикро. Уночі довго не міг заснути, а заснув — то майже відразу й проснувся. Почулося, що хто у вікно стукає. Скинувся… Параска? Виглянув — нікого. Тико чути, як легенький шум по садку гуляє, немов запізнілий вечорничник. Знав, що типер точно ни засне.

Багато передумав тої ночі. На серці було прикро, важко дихалося. А йому ж здавалося, що й Параска, кохана Парася, Парасочка його любить. А вона… Вона любила того Буциська, он яка гірка правда… Нічого, він витерпить, словом ни обмовиться, а як сам лишиться, отоді нову пісню поведе. Прийде і його часниця! Ще й як любитиме його тая зрадливиця. Рік-другий мине, й зовсім вивітриться