Володимир Лис - Щоденники Ієрихар. Ваза

Була ще ціла година вагань — в очікуванні однієї та другої маршруток й дорогою до тієї лікарні, якої всі в нашому селі боялися й розказували про неї та її пацієнтів анекдоти.

Все ж я пересилила себе й цього разу. Але, Боже мій, які обличчя зустрілися на подвір’ї лікарні. І як я йшла до старого двоповерхового корпусу!

Лікар-психіатр виявився з борідкою, дуже інтелігентним, підкреслено ввічливим. Дивився у вічі, ставив різноманітні питання. В якийсь момент у мене зародилася довіра до нього і я розповіла геть усе: про мої відчуття, тривоги, видіння, страхи, навіть про мої польоти.

Він якийсь час промовчав, може, навіть хвилин п’ять чи й десять. Я терпеливо чекала.

— Знаєте, Світлано Ігорівно, — сказав зрештою. — Я не бачу у вас жодного психічного відхилення. Навпаки — у вас чисте логічне мислення і потужний інтелект, не буду приховувати — я приємно здивований, що ви в умовах нашого славного, гм, села зуміли зберегти і, очевидно, розвинути його. Це, гм, не так часто й трапляється. Втім, це ж про вас, якщо не помиляюся, десь так тиждень тому писала одна з наших обласних газет? Ви ж викладаєте зарубіжну літературу?

— Так, викладаю, — потвердила я.

— Ну, от, — він посміхнувся. — Побільше б нам таких, як ви, «божевільних».

— А мої польоти? — Я майже викрикнула це. — Я ж їх відчувала, я справді літала. Я... Я раптом опинялася то на сосні, то ще гірше — в сусідньому селі, а то...

Лікар торкнувся моєї руки. Пальці у нього були ледь шкарубкі. На безіменному — обручка, досить масивна.

— Ви не пробували писати художні твори? Ну, вірші, новели, щось більше?

— Пробувала... Колись... В юності... Але... Вибачте, але до чого це?.. Ви вважаєте, що це лише мої фантазії? Але ж я...

— У вас, очевидно, дуже багата уява, Світлано Ігорівно, — сказав це якомога м’якше. — Багата уява, яка накладається на тонку поетичну, до того ж, романтичну натуру. Знаєте, це буває, коли людина вважає витвори своєї уяви дійсністю. Я особисто не вважаю це психічним відхиленням. Бо що ми знаємо про той же світ уяви, про свій внутрішній світ? І як він деформується під дією грубого світу зовнішнього.

— Отже... Ви... Ви нічим не можете мені допомогти і нічого порадити?

— Хіба що спробувати такий спосіб психотерапії, як написання художніх творів. Чом би вам з вашим знанням художньої літератури, смаком і фантазією не написати фантастичну повість чи бодай новелу?

— Новелу? — перепитала я.

— Ну, для початку хоча б новелу...

І тут не знати звідки до мене прийшло ім’я. Дивне ім’я.

— Лікарю, — сказала я. — Ви не знаєте, що таке Ієрихар?

— Ієрихар?

— Так. Що це таке? Назва? Термін? Ім’я?

— Не знаю, — сказав лікар. — Ніколи не чув. У вас до мене все?

— Так. Але... Ні, все.

— Тоді — до побачення. Не хвилюйтеся і все буде добре.

— Добре? Он як?

Мені хотілося на нього нагніватися, закричати, але я не могла. Я чемно йому подякувала. Тільки дивний туман огорнув мене, коли покидала лікарню. В цьому тумані проступали чиїсь обличчя — дивилися, вдивлялися, криво посміхалися, тицяли пальцями, навіть реготали. Я розуміла: то хворі, котрі стоять на подвір’ї.

«А я, чому я не хвора?» — подумала зненацька.

«Але ж ти справді не хвора», — відповів хтось мені.

З тим я й сіла у маршрутку, дісталася центру міста, потім дочекалася тролейбуса, який ішов на автовокзал. До останньої маршрутки лишалося півгодини і я сіла на лавку та дістала свій зошит-щоденник, якого за звичкою взяла в дорогу. Як усе просто прояснилося. Радій, Світлано, що нема в тебе ані раку, ні ще якоїсь болячки.

Втім, я велика свиня,.. Треба ж зателефонувати Наталці. Раз усе добре, то не варто приховувати мою поїздку до Луцька... Гаразд, зателефоную...

[Без дати]

Коли я розплющила очі, то все ще була людиною. Так, людиною, але тільки за зовнішньою оболонкою. Я відчувала, що цю оболонку ось-ось прорве моя потужна енергетична сила. Вона, швидше за все, рознесе цей транспортний засіб, маршрутний автобус, маршрутку, пригадала я, і тоді загинуть ті істоти, що в ньому знаходяться, загинуть люди. Цього не можна було допустити.

Відчуваючи, як наростає в мені внутрішній вихор, я встала і пішла до виходу.

— Зупиніть, будь ласка, — попросила я водія. — Мені треба тут вийти. Я маю... Маю зайти до родички, яка тут живе.

Маршрутка зупинилася і я вийшла.

Коли маршрутка від’їхала, я відійшла трохи вбік від шосе. Довкола стояла суцільна темрява, але вона мене не лякала. Я знала — ось-ось має відбутися перетворення. Повернення до мого справжнього «я».

Що це таке — я не знала. Але фраза про моє справжнє «я» засіла в мені... Я записую... Записую...

Розділ другий

Експеримент

Членам Вищої Глобальної Ради Трамедіону,

Членам спеціальної наукової слідчої комісії

Керівника проекту «Глибоке внутрішнє впровадження»

магістра найвищого ступеня Оберіхіфона[1]

Доповідна розширена записка

Зобов’язаний доповісти Вашим найсвітлішим якостям про залагодження однієї зі складових проекту, керівником якого мене було призначено і яким я мав честь бути. Вважаю за необхідне навести передісторію, що привела до проекту.

Як відомо, перша космічна експедиція до планетної системи, розташованої на окраїні Всесвіту, була проведена три великі стадії тому. Вже з першого звіту стало зрозуміло, що в системі, де довкола зірки — жовтого згасаю чого карлика — обертаються дев’ять великих і безліч малих планет, на одній з них, третій від зірки, існує життя, притому життя розумне. Природно, що вирішено було його всебічно дослідити, перш ніж встановити можливі контакти.

Оскільки до шанованої наукової слідчої комісії входять, окрім астронавтів, космофізика, нейробіологічний та гельмінтологів, також юристи, психологи і психофізіологія, то вважаю за необхідне ознайомити з результатами досліджень, проведених на планеті, названої її першовідкривачами Неміона або, як називають її місцеві аборигени, — просто Земля.

В учасників першої, як і наступних експедицій на Неміону, не викликали подив такі явища, як різний клімат на різних частинах цієї планети, належність розумних істот,