Джек Лондон - Біле Ікло

витягнувши передні лапи, вишкіряв ікла й куйовдив шерсть. Ця затримка в авангарді зграї, що бігла, порушувала порядок і в задніх лавах. Вовки ззаду наскакували на трилітка й виявляли своє обурення, кусаючи його за задні ноги й за боки. Він ризикував накликати на себе більші неприємності, тому що голод і озлоблення завжди йдуть пліч-о-пліч, – але з безмежною впевненістю юності наполегливо повторював свої спроби, що незмінно закінчувалися повною поразкою.

Якби в них була їжа, кохання і боротьба за нього давно виступили б на перший план, і зграя розпалася б. Але зграя перебувала в розпачі. Вона була виснажена тривалим голодом і бігла повільніше, ніж завжди. В ар’єргарді тяглись ослаблі вовки – найстаріші й наймолодші. Спереду йшли найдужчі, але всі вони скидалися радше на кістяки, ніж на рослих звірів. Проте, за винятком декількох інвалідів, усі вони рухалися невимушено й без помітних зусиль. Їхні напнуті м’язи зберігали в собі, здавалося, невичерпне джерело енергії. За кожним сталевим вузлом м’язів перебував інший такий самий сталевий вузол, за ним іще й ще, і так, напевно, без кінця.

Цього дня вони подолали багато миль. Вовки бігли всю ніч і весь наступний день замерзлою мертвою рівниною. Ніде не було помітно ні найменших ознак життя. Вони самі рухалися нескінченною пустелею. Вони були єдиними живими істотами, і вони шукали інших живих істот, щоб роздерти їх і тим подовжити своє життя.

Їм довелося перетнути чимало долин і перебратися через безліч річок, перш аніж пошуки їх закінчилися вдало. Вони напали на череду оленів. Спочатку їм попався великий самець. Це було м’ясо й життя, не захищені таємничим колом вогню й летючих язиків полум’я. Роздвоєні копита й розложисті роги були вовкам добре знайомі, і вони сміливо відкинули свою звичайну обережність і терпіння. Боротьба була короткою й жорстокою. На оленя накинулися відразу з усіх боків. Він розбивав їм черепи страшними ударами своїх важких копит, розривав їхню шкуру, піднімав їх на свої величезні роги й утискав у сніг. Але, нарешті, знесилівши, олень звалився на землю, вовчиця люто вп’ялася йому в шию, і тієї самої хвилини сотні зубів устромилися в усі частини його тіла, пожираючи його живцем, тим часом як він докладав останніх зусиль, щоб захистити дорогоцінне життя.

Їжі було вдосталь. Олень важив близько восьмисот фунтів – повних двадцять фунтів м’яса на кожного із сорока з лишком вовків зграї. Але якщо вони вміли голодувати, то вміли й їсти, і незабаром всього кілька обгризених кісток нагадували про сильну гарну тварину, що зіткнулася зі зграєю лише декілька годин тому.

Після цього настав час відпочинку й сну. Наповнивши черево, молоді самці почали сваритися й битись, і це тривало протягом найближчих кількох днів, поки всі вовки не розбіглися врізнобіч. Голод скінчився. Вони перебували тепер у країні, багатій на дичину, і хоча досі полювали всією зграєю, але зробились обережнішими, вибираючи з череди оленів, що пробігала повз, обважнілих самиць або кульгавих самців.

У цій благодатній країні настав, нарешті, день, коли зграя розділилася на дві частини й розійшлася в різні боки. Вовчиця, а з нею разом молодий самець і одноокий вовк, повели половину зграї в напрямі до річки Макензі й далі на схід, у країну озер. Із кожним днем ця частина зграї танула. Зникали парами – самець і самиця. Іноді самотній самець виганяв гострими зубами своїх суперників. Зрештою залишилося тільки четверо: вовчиця, молодий вовк, одноокий старий і пихатий триліток.

Вовчиця перебувала останнім часом у лютому настрої, і всі три шанувальники мали на собі сліди її зубів. Але вони ніколи не відповідали їй тим самим і навіть не намагалися захищатися.

Вони підставляли плече під її нещадні укуси, метляли хвостами, дріботали ногами, намагаючись пом’якшити її злість. Але якщо до неї вони ставилися більш аніж поблажливо, то один одного не жаліли.

Триліток зробився занадто самовпевненим і лютим. Одного разу він напав на одноокого вовка зі сліпої сторони й пошматував йому вухо. Хоча сивий старий і був сліпий на одне око, але проти молодості й сили свого супротивника він виставив мудрість свого багаторічного досвіду. Втрачене око й рубцьована морда красномовно свідчили про те, що цей досвід чого-небудь таки коштував. Занадто багато сутичок витримав він на своєму шляху, щоб відчути найменше збентеження перед зухвалим молодиком.

Боротьба розпочалася чесно, але скінчилася недобре; важко було б пророчити її результат, тому що третій вовк приєднався до старого, старий і молодий ватажок разом наскочили на самовпевненого трилітка й знищили його. Із двох боків його осадили ікла колишніх товаришів, що не знали помилування. Забуті були дні, коли вони полювали разом, дичина, що вони вбивали, важкі страждання від голоду. Це все було справою минулого. На черзі стояла любов – річ важливіша й жорстокіша, ніж здобування їжі.

Тим часом вовчиця – причина всього – спокійно сиділа на задніх лапах і спостерігала. Це навіть подобалося їй. Це був її день, – а такі дні траплялися нечасто, – день, коли шерсть куйовдилася, ікло вдарялося в ікло або поринало в м’яке м’ясо й рвало його – і це все через бажання володіти нею.

І в ім’я кохання триліток, пізнавши уперше, що таке жага, віддав своє життя. Обабіч його тіла стояли обидва суперники. Вони не зводили очей з вовчиці, що посміхалася їм, сидячи на снігу. Але старий вовк був розумний, розумний і досвідчений не тільки в сутичках, а й у любощах. Молодий вовк озирнувся, щоб зализати рану на плечі. Шия його була повернена в бік супротивника. Своїм єдиним оком старий побачив можливість, що випала йому. Він кинувся на суперника, й ікла його зімкнулися, утворивши на шиї молодого вовка глибоку рвану рану. Зуби одноокого зустріли на шляху велику шийну вену й перегризли її. Потім він відскочив убік.

Молодий вовк дико загарчав, але гарчання це миттю змінилося сухим кашлем. Стікаючи кров’ю й кашляючи, уражений на смерть, він кинувся на старого, але життя вже згасало в ньому, ноги підломлювалися, туман застеляв очі, а удари й стрибки ставали чимраз слабкішими.

А вовчиця так само сиділа на задніх лапах і посміхалася. Її тішило те, що відбувалося; такий був закон кохання в пустелі, так розігрувалася там первісна трагедія статі; це була трагедія тільки для тих, хто гинув у цій боротьбі; для переможця то був тріумф і досягнення мети.

Коли молодий вовк простягнувся без ознак життя на снігу, Одноокий підійшов до вовчиці. У