Іванна Желізна - Дружина мого ворога, Іванна Желізна

Розділ 6

Крок за кроком я входив до зали, наче це мій особистий бал. Погляди, як прожектори. Одні ховалися, інші спостерігали, деякі намагалися вдавати байдужість, та всі без винятку розступалися. Я не звик залишатися непоміченим. І не мав наміру.

Люди в дорогих костюмах та вечірніх сукнях кивали головами, мов ляльки на пружинах. Я йшов повз, не звертаючи уваги. Усі ці постаті – просто фон. Я шукав лише двох.

І знайшов.

Картина переді мною була майже театральною: Ліам напружений, до божевілля прагне виглядати щасливим. Його рука тягнеться до обличчя дружини. А вона… вона відвертає голову. Легко, ніби вітер зрушив пелюстку.

Ця сцена мала б викликати співчуття. Мене ж вона розвеселила.

О, Ліаме… Не зміг навіть утримати те, що вкрав.

Я посміхнувся і рушив уперед. За мною, мов тінь, крокували охоронці. Їх не треба було представляти, їхня присутність сама по собі була відповіддю на всі запитання.

Чим ближче я підходив, тим більше стискалося обличчя Ліама. Він намагався зберігати гідність, та з кожним моїм кроком його посмішка тріскала, мов тонке скло.

— Вечір добрий, Ліаме, — мовив я рівно, з тією відтіненою зверхністю, яку він завжди ненавидів. — Певно, сталася якась прикра помилка. Я не отримав свого запрошення.

Він смикнувся.

— Дрейку, звісно, ти... Ти мав бути в списку. Просто... мабуть, щось трапилось з розсилкою. Я особисто хотів…

— Ага, — я коротко засміявся, поглянувши навколо. — Твоя гостинність завжди була легендарною.

Його щелепа сіпнулась. У натовпі панувала тиша, така, що можна було почути кожен порух, кожен вдих. І саме в цій тиші я звернув погляд на неї.

Сакура стояла, наче лялька з кришталю. У сукні, що мерехтіла, як нічне небо. У дорогоцінному блиску. У невимовній тиші. А її очі... не блищали. Вони палали зсередини.

Я зробив крок ближче, не зводячи з неї погляду.

— То це і є твоя дружина? — запитав, не приховуючи цікавості. — Красуня. Представиш?

Ліам, стиснувши пальці в кулак, ледь стримуючи роздратування, прошепотів:

— Моя дружина, Сакура.

Її ім’я, як шепіт весни в холодній кімнаті. Незвичне, м’яке, чисте. Контраст до всього, що її оточує.

Я простяг руку. Дівчина подивилася на мене, трохи здивовано. А тоді поклала свою долоню в мою.

Тепла. Тендітна. Але з напругою в кожному м’язі.

Я повільно підніс її руку до своїх губ і легенько поцілував.  Не поспішав. Не ховався. Не боявся. Очі в очі.

Сакура завмерла.

І в ту ж мить я відчув погляд Ліама, що палає. Як лезо. Як отрута.

Але я навіть не озирнувся.

Бо в цю секунду, у цій грі поглядів і жестів, я вже знав одне:  Сакура зробила свій вибір.

І я вже не гравець. Я – ключ до її свободи.

***

Я не очікувала побачити Дрейка.

Його поява була як удар блискавки в ясному небі. Такий неочікуваний і водночас такий влучний. Усе навколо ніби змінилося за мить. Повітря стало щільнішим. Люди, мов маріонетки, що втратили орієнтир. І тільки Ліам…  Він нервував.

Я бачила, як його щелепа напружилася, як побіліли кістляві пальці, якими він стискав келих. Очі метали іскри, а посмішка… більше скидалася на маску, що от-от трісне.

Це давало мені силу.

Я стояла поруч, як витончена прикраса, ще одна коштовність у його колекції. Але вперше за довгий час я відчувала, що у мене є щось, чого він не може контролювати.

Мій погляд випадково зустрівся з Дрейковим. І я не відвела очей.

Він говорив із кимось: спокійно, упевнено, ніби всі ці люди тут лише тому, що він дозволив їм бути присутніми. Його костюм сидів ідеально, кожен рух зважений, кожне слово точне. Але…  Його очі поверталися до мене.

Знову і знову.

І коли мелодія стала повільною, глибокою, майже інтимною, я не встигла й подумати, як Дрейк опинився переді мною.

— Чи можу я запросити вас на танець? — запитав рівно, ніби не кидав виклик, а пропонував угоду.

Я мовчки поглянула на Ліама. Його очі горіли люттю. Але він не міг відмовити. Не тут. Не зараз. І не йому.

Я поклала свою руку в долоню Дрейка.

Танок почався повільно, як дихання перед бурею. Його рука була впевненою на моїй талії, а наші тіла тримали належну дистанцію. Принаймні, на перший погляд. Але між нами пульсувала напруга: тиха, глибока, запальна.

— Гарний вечір, — промовив він, дивлячись мені в очі.

— Гарний, — відповіла я.

Чоловік ледь посміхнувся. Легко. Але в цій посмішці ховалося щось дике.

— Ліам ненавидить, коли я в його полі зору, — промовив він, повертаючи мене в танці. — А сьогодні… я ще й тримаю в руках його «власність».

— Можливо, вже не його, — тихо відповіла я, спостерігаючи, як його очі звужуються на частку секунди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍