Володимир Костянтинович Пузій - Дикі володарі

дітей подарунками: Лерроки щось майструють, Джессіка роздає своїх рибок, Марта пече солодощі… А вони розповідають нам, що діється у світі, слухають нас, старих буркунів… Вони — наші діти, не формальні, а справжні. Тут я вперше почав по-справжньому цінувати хвилини спілкування з іншими людьми.

Правда, з Пьєром я майже не бачився — він воліє навідуватися до Лерроків і проводити час, колупаючись разом з ними в їхніх незбагненних механізмах. А я… я нічим особливим не виділяюся серед цієї когорти геніїв; навіть пані Руслана — і та має талант квітникарства, а я от… не бездара, звичайно, але й далеко не такий обдарований.

— Ти ж знаєш, що ні.

— Знаю. Це ж і дивно. Хоча, може, тому досі від тебе ніхто й не заразився, — Коннор замислився, а потім розгнівано похитав головою: — А може, зовсім він не від тебе цю болячку підхопив?

— Як це? — щиро зачудувався я.

— Може, ти заразив когось іншого, а вже він — Пьєра.

— Але якщо так, виходить, вони всі там в інтернаті хворі!

— Виходить, так. Хоча й необов’язково. Адже ми всі спілкуємося з тобою вже не один рік, але дотепер ніхто з нас не заразився. Можливо, — Коннор погладив підборіддя своїми неприродно тонкими пальцями, — можливо, справа в певній уразливості, що властива окремим індивідам.

Якийсь час ми крокували мовчки — і, на щастя, без затримок минули будиночки Телескопника й Кравчині (або, якщо завгодно, пана Нострада й пані Арахни). Їхнє товариство лише внесло б додатковий розгардіяш; мені й так, схоже, загрожувало кілька неприємних годин.

— Я ось що подумав, — непевно вимовив Коннор. — Ти тільки не ображайся, але… Ми тут усі маємо неабиякі до різних речей таланти. Ну, а ти…

— А я — звичайний, — допоміг я йому.

— Загалом, так. І те ж саме я можу сказати про дітей. Більшість із них наділені тим або іншим талантом. А Пьєр… скажімо так, він ще не знайшов себе. Знаю, що це звучить до краю абсурдно, але… Можливо, поширеність хвороби прямо залежить від… гм… ну, словом, від талановитості індивідуума.

— Звучить обнадійливо, — промурмотів я. — Але якось не віриться мені в це.

— Мені теж, — зізнався після нетривалої мовчанки Коннор. — Уяви, мені теж.

3. До будиночка Лофтінга дісталися без пригод; хазяїн відімкнув двері й запросив нас на веранду. Гості розмістилися хто де: Лерроки підперли своїми широкими спинами стіни, дами влаштувалися в солом’яних кріслах, інші присіли на поруччя; Пьєр тепер жався до Ронуальдо й злякано косився на Лофтінга.

Зненацька виявилося, що я один стою посеред веранди й всі погляди спрямовані на мене, і всі чогось чекають від мене. А я нічого не міг їм пояснити, навіть виправдатись не міг, тому що не знав, як мені виправдуватися.

— Ну, — подав голос Лофтінг, — усі ми в курсі ситуації, що склалася. Треба щось робити. Я пропоную наступне. Давайте спершу все перевіримо. Можливо, ми теж заражені.

— Однаково першим був він, — пан Тірхад ткнув у мене вузлуватим пальцем. — 3 нього все почалося!

Я мимоволі позадкував.

— Стоп! — владно втрутився Ронуальдо. — Як на мене, то зараз не має ніякого значення, від кого заразився Пьєр. Поки, в усякому разі, не має. Спочатку варто розібратися, скільки серед нас хворих, крім Пьєра й Франка. Потім — суть хвороби. Потім — відповідно — чи можна з нею боротися, і якщо можна, то як. Згодні? Тоді, Лофтінг, починайте з мене!

Той кивнув з полегшенням і затягнув Ронуальдо у свою лабораторію.

Незабаром те, що відбувалося на веранді уподібнилося тому, що звичайно буває в приймальні лікаря: з кабінету з’являвся черговий піддослідний, задоволено повідомляв: «Здоровий!» — і йому на зміну за двері відправлявся наступний.

Перевірка дала обнадійливі результати… або навпаки, дивлячись для кого. Крім нас із Пьєром, хворих не виявилося.

— Гм, — промурмотів Ронуальдо, коли всі ми знову зібралися на веранді. — Гм, і що тепер, добродії?

Лофтінг утомлено потер чоло й уже збирався щось сказати, але його перервали.

— Я хочу спати! — заявив Пьєр. Хлопчик, здається, був на межі зриву й от-от готовий був упасти в істерику. Я розумів його. Шкода, що я теж не міг запросто заявити, що втомився. Вірніше, заявити міг, але користі від цього було б мало.

А от Пьєру пощастило більше.

— Хлопчик має рацію, — з крицею в голосі вимовила Джессіка. — І навряд чи, добродії, так уже важливо, щоб він перебував тут і зараз.

— Але ми не можемо відпустити його до інтернату! — вжахнулася Марта.

— І не потрібно, — сказав Мариній. — Ми з братом відведемо його до себе, нехай виспиться.

— Так, — зненацька підтримав його Лофтінг. — І взагалі, друзі, йшли б ви по домівках. Я маю намір провести детальне обстеження пана Франка. Чесно кажучи, ви не зможете мені нічим допомогти в цьому, тільки будете відволікати.

На мій подив, вони послухалися. Ймовірно, день сьогодні для всіх нас видався важкий, і вони навіть зраділи пропозиції Лофтінга.

Ми провели їх до хвіртки, а потім удвох повернулися на веранду.

— Ну, слава Богу, — зітхнув лікар. — Із цим поки розібралися. А тепер зізнавайтеся, дорогенький, ви не дуже вразливі?

— Дуже, — чесно зізнався я.

— Ну й добре. Все-таки постарайтеся не надто переживати. Я… я повинен дещо вам сказати. Можливо, це шокує вас, взагалі переверне всі ваші уявлення про життя.

— Давайте, — махнув я рукою, — лякайте, шокуйте. Не впевнений, щоправда, що вам це вдасться після всього, що сьогодні сталося.

Лофтінг сів навпроти мене й заглянув мені в очі.

— Знаєте, Франк… знаєте, тут от яка штука… Коротше, ми — всі, хто тут живе, — ми не люди.

— Хто ж тоді по-вашому?

— Людики.

— Хто?!

— Невже ви жодного разу не чули цього терміна?

— Чув, звичайно. Мова йде про невдалий проект з конструювання штучного розуму.

— Не зовсім так. Швидше, про створення істот, майже у всьому схожих на людей. Про біороботів.

Я невесело засміявся:

— Потішне припущення! Але ж, Лофтінгу, ваша ідея… Ну, м’яко кажучи, нічого не варта. Не знаю, як ви, а я добре пам’ятаю своє дитинство, батьків, бабусю. Та й інші наші сусіди по долині… Одна тільки Марта мені всі вуха прогуділа розповідями про своє «бойове» минуле.

— Дурниці, Франку, — відмахнувся він. — Сучасний рівень науки цілком дозволяє вживлювати людикам псевдопам’ять. Це, наскільки мені відомо, і зробили з усіма ними… вірніше, з усіма нами.

— Навіщо? — я підхопився й почав міряти веранду широкими кроками. — Ні, зачекайте — я розумію, можу припустити, навіщо це було потрібно. Але чому нас не використають за призначенням, га? Адже людиків створювали для