Alina Pero - «наречена» свого шефа, Alina Pero

— Ти ж не на співбесіду йдеш.

Я відвела погляд від вікна й глянула на Гордія.

Він вів машину однією рукою, а другою тримав стакан кави, який ми купили на заправці.

— Вибач?

Він ковтнув кави й кивнув на мене:

— Блузка, брюки… Дуже офіційно.

Я скривилася.

— Це зручно.

Він усміхнувся, не відводячи погляду від дороги.

— Це виглядає так, ніби ти зараз почнеш переговори про контракт.

— Я просто не хочу виглядати нерозумно перед твоєю родиною.

— Повір, моя родина знайде, до чого причепитися, незалежно від твого одягу.

Я зітхнула й відкусила шматок хот-дога, який купила ще на заправці.

— Ну й чудово, — пробурмотіла з повним ротом.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Може, нарешті розберемося з легендою?

Я кивнула.

— Почнемо з найголовнішого — як ми познайомилися?

Він замислився.

— Може, в ресторані?

— Кліше.

— На роботі?

— Надто очевидно.

— Тоді придумай щось краще.

Я задумалася.

— О, знаю! Давай скажемо, що познайомилися в аеропорту, коли я випадково взяла не свою валізу.

Він скептично глянув на мене.

— Дуже драматично.

— Але цікаво!

Він похитав головою, але погодився:

— Гаразд.

Я записала це в телефон.

— Далі. Улюблений фільм?

— «Хрещений батько».

— Очікувано, — я закотила очі. — А серіал?

— «Доктор Хаус».

— Добре, запам’ятала.

— А ти?

Я подумала.

— «Відчайдушні домогосподарки».

Гордій здивовано глянув на мене.

— Серйозно?

— Це класика!

Він скептично знизав плечима, але нічого не сказав.

— Улюблена страва? — запитав він.

— Лазанья.

Він усміхнувся.

— Нарешті щось нормальне.

— У тебе?

— Бургери.

Я пирхнула.

— Та ти справжній гурман.

Він посміхнувся, не відводячи погляду від дороги.

— Дякую.

Ми продовжували узгоджувати дрібні деталі, поки я не помітила вдалині табличку з написом «Срібна затока».

Я завмерла.

— Ми вже приїхали?

Гордій кивнув.

— Так.

Я глянула у вікно.

Місто виглядало затишним і спокійним — вузькі вулички, будинки з червоними дахами, пальми вздовж доріг.

І…

Я відчула, як змінилося повітря.

Тепліше, свіже… із легким ароматом моря.

— Тут зовсім інший клімат, — пробурмотіла я.

Гордій кивнув.

— Це курортне місто.

Я заворожено дивилася на хвилі, які виднілися вдалині.

— Красиво…

Гордій не відповів.

Я глянула на нього.

Його обличчя було спокійним, але я помітила напругу в погляді.

— Ти нервуєш?

Він усміхнувся краєчком губ.

— А ти б не нервувала, якби везла когось знайомитися з усією своєю родиною?

Я замовкла.

Мабуть, він мав рацію.

Ми під’їхали до великого будинку біля самого моря.

— Це… твій дім?

— Так.

Я вийшла з машини й озирнулася.

Шум хвиль, легкий вітер…

Я вперше побачила такий красивий краєвид.

Гордій підійшов до мене.

— Готова?

Я глибоко вдихнула.

— А ти?

Він усміхнувся, але в його очах промайнув сумнів.

— Не впевнений.

Двері будинку відчинилися.

Із нього вийшла жінка.

— Гордію!

Вона широко усміхнулася й пішла нам назустріч.

— Ох, нарешті ти вдома!

Я відчула, як Гордій напружився поруч.

— Привіт, мамо…