Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

повітря, моря й човнів, ніякої Генуї та її безхмарного неба. Голота сів на мокру кам’яну підлогу, дрижачи від цебра холодної води, яку тільки-но вилили йому на голову. Він схопився за тім’я, що несамовито боліло й повів очима по кімнаті, в якій сидів. Це був напівтемний підвал, освітлений хіба десятком свічок, що блимали, розкидаючи повсюди чорні тіні. За високим дерев’яним помостом сидів огрядний чоловік, пишно вбраний у безглуздо розцяцькований каптан, поруч, щосекунди торкаючись шиї, стояв його недавній супротивник — возний Засинський — та ще кілька незнайомців. Товстун за помостом з огидою вперіщив у Голоту чорні масні очиська.

— Що, отямився нарешті? — запитав гучним басом товстун, і Голота подумав, що десь колись уже чув цей ведмедячий рик, але ніяк не міг згадати де.

— Це питання дискусійне, — хрипко відповів Голота. — Але здається мені, ви прийшли сюди не дискутувати… Та й Засинський ваш не вміє вести ввічливу розмову, відразу закочує очі й мліє, як дівчисько… — крізь кашель проговорив Голота, задоволено дивлячись, як від люті біліє обличчя возного.

— Слухай, значить, присуд, — не звернув уваги на бурмотання Голоти огрядний пан.

«Та це ж кременецький суддя Гонсевич! Тварюка, що у Кременці на відьом та чаклунів полює», — згадав нарешті Голота товстуна, який колись присудив до страти і його. Відбувалося це зовсім за інших обставин, виглядав Голота трохи інакше, ніж зараз, та, про всяк випадок, він вирішив більше не роззявляти пащеку. Хай він зараз і обірванець, та суддя, боронь Боже, міг згадати пику спритника, якому мали відрубати голову, а він натомість перехарапудив місто й утік з катівні.

— За жебрацтво, напад на суддівського та дебош у шинку я присуджую тобі, зайдо, що не назвав свого імені, десять канчуків. Вибач, що без застосування усіх наших звичаїв, але тобі, собако безрідна, вони й непотрібні. Досить свідчень возного, згоди шановних лавників[9], — кивнув Гонсевич на незнайомців, що похмуро стояли збоку, — та мого рішення.

— Забирай його. Десять ударів, метре. А тоді завези, викинь подалі від міста. Якщо буде, що викидати… — кинув суддя комусь у темряву в нього за спиною.

Голота примружився й побачив очі, що дивилися на нього з пітьми. Чоловік з котячим поглядом підійшов і присів коло Голоти, схопивши його за волосся. Кат Болиць радісно посміхався, а його тонкі татарські вислі вуса аж настовбурчилися від захвату.

— Пам’ятаєш мене? — тихо просичав він у вухо Голоті. — Пам’ятаєш, — сам собі відповів кат і, відкинувши пальцями довге волосся, торкнувся свого відчикриженого вуха. — Повір, я згадував тебе весь час. Знав, що рано чи пізно ти повернешся. Думаєш, чому я не розповів про тебе Гонсевичу? — прошепотів Болиць. — Бо тобі не до лиця легка смерть. Ніякого одрубання голови. Ми ж із тобою можемо вигадати цікавіші заняття, чи не так? — він ще раз подивився бранцеві в очі, помітив у них жах і хижо посміхнувся, задоволений видовищем. — Забирайте його, йолопи, — Болиць відійшов убік. На голову Голоті відразу впав мішок, і бранця, що задихався від його їдкого запаху, потягли за руки по підлозі…

***

Чекати тортур неборака почав з першої миті — щойно зі стогоном розплющив очі у кам’яному мішку, на жмутку гнилої соломи, куди його швиргонули Болицеві підручні. Він знав, де зараз, адже колись уже там був — у похмурій великій двоповерховій кам’яниці на Горній вулиці, яка вже років зі сто була прихистком кременецьких катів. Що на нього чекає, Голота також знав, тож приготувався й не відводив погляду від дверей, в які ось-ось мали зайти його мучителі. Однак тягнулися хвилини, за ними години, та ніхто не заходив. Із в’язнем не говорили, його не годували, здавалося, про нього просто забули. І вже за якийсь час більше за холод його почали мучити здогадки про те, що це і є тортури — тримати в цій келії, поки він не збожеволіє.

«Тільки не це! Хай будуть тортури, залізна діва, іспанський чобіт, диба, але тільки не оце!» Від думок про повільне гниття у темряві Голоті ставало млосно, і у молитвах він просив Бога не допустити такого.

Господь почув його слова десь на третій, за неточними підрахунками, день. Двері розчинилися, світло вдарило йому в очі, чийсь волохатий кулак заїхав у зуби, а вже за секунду Голоту, що полегшено посміхався роз’юшеними губами, тягли до катівні. Треба сказати, кілька хвилин він був майже щасливий. Але щастя тривало, доки він не побачив Яська Болиця.

Кат, зловісна слава майстра болю якого сягала кордонів Речі Посполитої, сидів за столом зі свічкою і, шкрябаючи пером, щось писав. Він підвів на в’язня очі, повернув голову, і той відразу побачив страхітливий шрам на місці, де мало б бути вухо ката. Голота нервово ковтнув, адже зрозумів, що ця демонстрація була саме для того, хто його відчикрижив, і нічого доброго не обіцяла.

«Якщо роздражнити його, то, може, й пощастить померти швидко», — приречено подумав в’язень, тож, через силу усміхнувшись роз’юшеними губами, почав.

— Шановний Болицю, я, якщо чесно, й не думав, що побачу вас іще раз. Як ваше вухо? Не болить? Знаєте, кажуть, що так навіть зручніше для вашої професії. Менше чуєш, краще спиш.

— Можливо… — спокійно відповів кат, дивлячись у свої папери.

— То якщо вам не треба вуха, може, ви б подумали і про інші частини тіла? От нащо катам стільки пальців? — натужно жартував Голота. Болиць на ці слова лише широко посміхнувся.

— Ваша правда! Я й сам постійно думаю про це. Навіщо взагалі стільки зайвого? Комусь зайва голова, бо він нею не думає, комусь його кутас, бо той не працює… Ви знаєте, це дуже цікаве питання, яким я оце переймаюся вже тривалий час. І думаю провести кілька експериментів. Якщо ви мені допоможете, то скоро ми обидва знатимемо відповідь, — тихою скоромовкою проказав Болиць, і Голоті в горлянці відразу пересохло.

Кат знову скривив рота у посмішці, а тоді вказав великим гусячим пером, яким щойно писав, на дибу й обережно взяв зі столу нагая.

Голоту прив’язали, зірвавши залишки одягу. Болиць підійшов тихими кроками й провів рукою по спині в’язня, де було видно старі шрами від його ж ударів. Кат зробив паузу і шмагнув бранця, а тоді ще і ще.

«Один, два, три», — нащось рахував Голота, пам’ятаючи про те, що Болиць забиває в’язнів до смерті з кількох ударів. Шкіра на місці, де приклалося катове приладдя відразу лопнула, по спині заструменіла тепла кров. Та цього разу кат не прагнув убивати. Голота, зіщулившись, чекав нового