Дмитро Михайлович Кешеля - Дай сили заплакати. Роман-видіння

Я підсік супротивника під коліно і з усією селянською щедрістю вліпив кулаком межи очі.

Хлопець схопився долонями за очі, похитнувся, але втримався на ногах. Якусь мить мовчав, а далі відкрив обличчя і, побачивши на пальцях кров, заплакав.

Дівчина, що досі ошелешено спостерігала збоку, отямилась і, не звертаючи на мене уваги, суворим тоном звернулась до свого супутника.

— Янош, як ти смієш плакати? Ти ж пан! Як тобі не соромно ревіти перед обірванцем?

Від почутого я закам’янів і замість того, аби відповісти гідно за «обірванця», принишк, знидів і позадкував. І ніяк не міг дотямити, що так вразило мене: чи то наука, що пан завжди має бути паном, навіть заюшений кров’ю, чи владний голос юної панни.

Дівчина тим часом підійшла до скривдженого, витерла хустиною розквашеного носа і сльози.

— Тебе скільки вчили: де б не був, що б з тобою не сталося, мусиш пам’ятати — ти є пан! — насварилася пальцем дівчина і підвела хлопцеві підборіддя. — Вище голову — ти є пан!

І тільки тоді обернулася до мене. Худенька, тендітна, вона нагадувала дику конвалію. Але варто їй було глянути на мене, як це, здавалося б, миле і ніжне створіння здобуло невидиму силу і владу. В її очах, що вражали синьою глибиною, спалахнули іскри якоїсь таїни, загадковості. І невидима зваблива сила, що струменіла із зеленуватих зіниць, аж перепинила мій подих. Так підступно наближає, потім нагально заковтує в себе утопленика вир. Мені, що звик до своїх не вельми манірних, неотесаних сільських ровесниць, дівчина із Розмарії раптом здалась прекрасним створінням з інших далеких-далеких і ще ніким не бачених світів. Вона гордо звела голову і поглядом, яким тільки володарки дивляться на своїх підданих, мовчки зміряла мене і суворо сказала:

— А ти… чуєш, ти?! Ти є людина, а чи звір? А тепер іди!

Взяла мене своєю крихітною рукою за плече і повела до воріт.

Щось бунтувало в мені, опиралось і кричало, проте я йшов під владою тендітної руки загадкової незнайомки… Незнайомки з поставою конвалії й очима всевладної княгині. Я, великий бунтар, скорився крихітній долоні і йшов покірно до виходу з Розмарії. Йшов як немічне щеня, як побитий пес. І молив у душі Господа і дякував щиро йому, що цього ганьбища ніхто з наших не бачить.

Увечері, коли всі зібралися за столом, я раптом, навіть не торкнувшись їжі, встав, вийшов надвір і сів під старою грушею. Щось незрозуміле коїлось зі мною. Бачилося, що світ, у якому я жив у злагоді і гармонії з усім і всіма, несподівано дав тріщину. В маленьку щілину проникло з невідомості таємниче світло. І я не розумів, чи воно починало мене гріти, чи спалювати і руйнувати. Як не намагався вичавити з себе спогад проминулого дня, але рука дівчини незримо весь час торкалась мене і вела у невідомий, тривожний, але таки звабливий і щемливий світ.

— Я вчора у Розмарії видів якихось дітей, — сказав, ніби між іншим, бабі Анні і враз відчув, як лунко затьохкало серце.

— А, неборята, — махнула співчутливо баба. — Вони там ще з осені. Хіба ти не знав?

— Я вперше їх учора увидів, — стенув ніяково плечима, наче почуте не мало для мене ніякого значення.

Баба за звичкою, коли мала повідати щось таємниче, виглянула у вікно, роззирнулась по хаті й пошепки сказала:

— Це якісь далекі родичі графині. Жили у Мукачеві. А минулої осені отець із матір’ю поїхали до рідні у Будапешт. Дітей на кілька днів лишили на нашу графиню. Ну, а там, у Мадярщині, потрапили у страшну аварію. Лишилися сироти самі.

Почуте ще глибше вразило. І тепер дівчина вже ні на хвилину не покидала мене. Вона стала моєю тінню і невидимою супутницею, що невблаганно йшла всюди за мною.

Після ганебного вигнання я не наважувався більше заходити в маєток графині. Однак не міг прожити дня, аби хоч здалеку не побачити дівчину. Тому вилізав на височезне дерево, що росло десь неподалік Розмарії, і цілими днями спостерігав за моєю юною повелителькою. За це блазнювання я ненавидів себе, але вдіяти нічого не міг. Більше того, я часто ловив себе на гадці: коли щось хочу робити, подумки раджуся із дівчиною, а коли завершу справу, чекаю від неї похвали.

З кожним днем я тихо божеволів і божеволів. Від цього ненавидів себе ще лютіше.

Якогось дня я звично уже з самого ранку сидів на старій липі, що росла неподалік Розмарії, і спостерігав за маєтком. Дивно, але хлопець і дівчина ніколи не гаяли намарно часу. Підстригали кущі, пересаджували квіти, підмітали доріжки, згрібали траву, скошену літнім садівником. Цього разу копали клумби. Помалу збиралося на дощ, сонце з самого ранку німо парило крізь рідкуваті хмари. Стояла вогка і липка засуха.

Дівчині, видно, було парко. Вона розігнулась, розв’язала бантики, і стрімка течія золотистого волосся залила її плечі. Я навіть на дереві відчув, як шовково-ніжно зашелестів той водоспад волосся на її витонченій шиї і тихо зітхнув посеред пліч. І дівчина стала для мене ще вродливішою, таємничішою і недосяжнішою.

Від цього мені стало дуже гірко і сумно. Аж тут якоїсь миті вона зупинилась, відклала мотику вбік і сердито-впевнено попрямувала до липи. Я притьмом зіщулився, прилип до стовбура. Проте вона і не намагалась відшуковувати когось на дереві. А просто підійшла, стала під липою і, не підіймаючи голови, сказала:

— Довго будеш там як кажан висіти? Ліпше би зліз і допоміг нам копати.

Я отетерів і боявся навіть дихнути.

— Не ховайся, — спокійно вела далі дівчина. — Я кожного дня бачу, як бігаєш, мов білка, по деревах.

Чіпляючись неслухняними руками, весь ураз спітнілий, я покірно спустився вниз.

— Мене звати Віоланна, — простягнула долоньку.

Я з недовірою глянув на неї.

— Тебе дивує моє ім’я? — весело щебетнула. — Справді, воно рідкісне. Але так звали першу й останню кохану вождя Аттіли — Віоланна.

Я і далі мовчав, із підозрою спостерігаючи за дівчиною, і ніяк не наважувався вимовити своє ім’я.

— Якщо не хочеш себе називати, мені і так відомо, як тебе звати, — з якимось щастям вимовила Віоланна.

Розгублений і наче зловлений навіть не на крадіжці, а на чомусь ганебнішому, зніяковіло кивнув головою.

— А тепер пішли? — показала на клумбу.

Я йшов за дівчиною і раптом уловив запах безмежної свободи її розпущеного волосся. На мене повіяло чимось трепетним, бентежно-запаморочливим, невимовно світлим. Я наче осліп і оглух. Йшов за Віоланною і нічого не бачив, окрім тривожно-пахучого