Джо Аберкромбі - На лезі клинка

закашлявся, випустив коричневий дим і задивився на мерехтливе полум'я. Його думки перенеслися в інші часи, до інших вечорів та інших багать. Там шкірився Шукач, і вогонь виблискував на його загострених зубах. Навпроти сидів кремезний, наче гора, Тул Дуру, котрий сміявся так, що аж у вухах виляскувало. Був там і завжди трохи наляканий Форлі Найслабший, в якого без кінця нервово бігали очі. Був і Руд Тридуба, і Хардінґ Мовчун, котрий нічого не говорив. Він завжди був таким, за що його й прозвали Мовчуном.

Всі вони були тут. Тільки не навсправжки. Бо всі вони вже упокоїлися, возз'єдналися з землею. Лоґен вибив попіл з люльки у багаття і відклав її подалі. Бажання курити щезло начисто. Правий був його батько. Ніколи не варто курити одному.

Він відкрутив кришку своєї потовченої фляги, набрав повний рот і спорснув на багаття. В холодне повітря здійнялися омахи полум'я. Лоґен витер губи, смакуючи гарячий, гіркий присмак, а тоді відкинувся на вузлуватий стовбур сосни і почав чекати.

Збігло чимало часу, перш ніж вони явились. Їх було троє. Вони тихо виринули з танцюючих тіней поміж дерев і повільно попливли до багаття, і що ближчали вони до вогню, тим чіткішали їхні форми.

— Дев'ятипалий, — мовив перший.

— Дев'ятипалий, — вторив другий.

— Дев'ятипалий, — додав третій, і їхні голоси лунали так, наче це говорив сам ліс.

— Щиро запрошую вас до мого багаття, — сказав Лоґен.

Духи присіли і втупились у нього порожнім поглядом.

— Сьогодні вас лише троє?

Першим заговорив дух, що сидів справа:

— Після кожної зими нас прокидається все менше. Ми останні, хто залишився. Мине ще кілька зим, і ми теж поринемо в сон. І тоді нікому буде відповісти на твій заклик.

Лоґен похмуро кивнув.

— До вас доходили якісь новини з нашого світу?

— Ми чули, що чоловік упав зі скелі, вибрався з води живим і перетнув Високогір'я на початку весни, а був він закутаний у гнилу ковдру, проте ми не віримо в ці чутки.

— Дуже мудро.

— Бетод веде війну, — мовив середній дух.

Лоґен спохмурнів:

— Бетод завжди веде війну. Він тільки це і робить.

— Так. Завдяки тобі він переміг у стількох битвах, що сам себе нагородив золотим капелюхом.

— Нехай він горить у пеклі, недоносок, — лайнувся Лоґен, сплюнувши в багаття. — Що ще?

— На північ від гір повсюди гасають шанка і все підпалюють.

— Вони люблять вогонь, — додав середній дух.

— Авжеж, — погодився той, що сидів зліва, — навіть більше, ніж ваш рід, Дев'ятипалий. Вони люблять його і бояться.

Дух нахилився вперед.

— Ми чули, що у вересовищах на Півдні тебе шукає чоловік.

— Могутній чоловік, — додав середній дух.

— Старожитній Маг, — докинув той, що сидів зліва.

Лоґен нахмурився. Він чув про цих магів. Якось йому трапився відьмак, але його було легко вбити. Він не мав жодних надприродних сил — принаймні нічого такого Лоґен не помітив. Але маг — це вже інша справа.

— Ми чули, що маги сильні та мудрі, — мовив середній дух, — і що подібний маг може чимало дати звичайній людині і показати небачені речі. Однак маги також хитрі, і їхні шляхи несповідимі.

— А чого він хоче?

— Спитай його.

Духи не надто переймались справами людей і завжди були скупі на подробиці, та все ж це було краще, ніж звичні розмови про дерева.

— Що робитимеш, Дев'ятипалий?

Лоґен на мить замислився.

— Вирушу на Південь, знайду мага і спитаю, що йому від мене треба.

Духи кивнули. Вони ніяк не виказували, хороша це, на їхню думку, ідея чи погана. Їм було все одно.

— Що ж, прощавай, Дев'ятипалий, — мовив дух, що сидів справа. — Мабуть, ми більше не побачимось.

— Вже якось обійдусь без вас.

Лоґенів дотеп вони не оцінили. Духи піднялись і почали віддалятись від вогню, поволі зливаючись з темрявою. Згодом вони зовсім щезли, але Лоґен змушений був визнати, що від них було більше користі, ніж він сподівався. Завдяки їм у нього з'явилася мета.

Вранці він вирушить на Південь і там знайде мага. Хтозна, може, він виявиться непоганим співрозмовником. Зрештою, це краще, ніж за так отримати у груди купу стріл. Лоґен дивився на вогонь, поволі киваючи самому собі.

Він згадував інші часи та інші вечори біля багаття, коли був не один.

Гра з ножами

Адуа стояв чудовий весняний день, і сонце просвічувало крізь гілля червоного кедра, кидаючи плямисті тіні на гравців, що сиділи під ним. Внутрішнім двором гуляв приємний вітерець, тож карти доводилось міцно тримати в руках або ж притискати склянками чи монетами. На деревах цвірінькали пташки, а з дальнього краю газону долинало клацання ножиць садівника, від чого по високих білих будівлях чотирикутного подвір'я пробігало тихе, приємне відлуння. А чи втішить гравців величенька купа монет у центрі столу, залежало, звичайно, від карт, що їх вони тримали у руках.

Наприклад, капітану Джезалю дан Лютару та купа, безумовно, подобалась. Він виявив у себе незвичний талант до гри, коли його призначили у Королівський полк — талант, яким капітан користався, щоб вигравати значні суми у своїх товаришів по службі. Він походив з багатої сім'ї і в грошах, очевидно, не мав потреби, але гра дозволяла йому підтримувати ілюзію ощадливості, і при цьому тринькати гроші, наче матрос. Щоразу, коли Джезаль бував удома, батько нудив усіх розмовами про те, як його син чудово планує видатки, а півроку тому купив йому в нагороду капітанський чин. Це не втішило його братів. Так, від грошей, безумовно, була користь, та й принизити близьких друзів — неабияке задоволення.

Джезаль напівсидів-напівлежав на лавці, витягнувши одну ногу і вивчаючи поглядом обличчя інших гравців. Майор Вест так відхилив свій стілець назад, що, здавалося, мав от-от беркицьнутися з нього. Він підняв свою склянку до сонця і милувався тим, як крізь бурштиновий напій сочиться світло. На його губах сяяла легка, загадкова посмішка, яка наче казала: «Хоча я і не з шляхетної сім'ї і маю нижчий соціальний клас, але я переміг у Турнірі і завоював прихильність короля на полі бою, а це робить мені честь, тому ви, дітки, краще слухайтесь і не цвірінькайте». Втім, він уже вилетів із гри, та й, на думку Джезаля, надто