Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

— Ти говориш про щось, що сталося в абатстві? До того, як ти прийшов сюди?

— Ні, отче. Це відбулося он там, — він махнув головою вліво, — за три купи звідси, біля високого кактуса.

— І це вплинуло на твоє покликання, кажеш?

— Ну, так, але…

— Ти ж, очевидно, НЕ НАМАГАЄШСЯ зараз мені сказати, ніби отримав від преподобного Лейбовіца, мертвого уже шістсот років, письмове запрошення виголосити врочисту клятву? — відрізав Черокі. — І ти, крім усього, знехтував його листом? Пробач, але саме таке в мене складається враження.

— Ну, десь так і є, отче.

Черокі пхикнув. Передбачаючи подальшу реакцію, брат Френсіс видобув шматок паперу із рукава і простягнув священикові. Від давності документ кришився та вкрився плямами. Чорнило вицвіло.

— «Фунт пастроми, — зачитав Черокі, пропускаючи якісь незнайомі слова, — банка квашеної капусти, шість булок: скупитися додому для Емми». — Він кілька секунд не зводив погляду із новіція. — І хто це написав?

Френсіс відповів.

Священик знову замислився.

— Ти не можеш нормально сповідатися у такому стані. А я не можу відпускати тобі гріхи, коли ти не в здоровому глузді.

Побачивши, як Френсіс похнюпився, священик підбадьорливо поплескав його по плечу:

— Не переймайся, сину, ми ще раз про все поговоримо, коли тобі стане краще. Тоді я послухаю твою сповідь. Ну, а наразі… — він нервово поглянув на посудину із вином для причастя, — ти маєш зібратися й негайно повертатися до абатства.

— Але, отче, я…

— Я наказую тобі, — сухо вів Черокі, — негайно повертатися до абатства.

— Так, отче.

— Я не відпускатиму зараз твої гріхи, але на знак каяття прочитаєш дві декади розарію[33]. Потрібне моє благословення?

Ковтаючи сльози, послушник кивнув. Священик благословив його, підвівся, став навколішки навпроти розп’яття, забрав золоту скриньку і почепив її на ланцюжок на шиї. Запхнувши свічку до кишені, склавши столик та пристебнувши його за сідлом, він врочисто махнув головою Френсісові, осідлав кобилу і подався завершувати об’їзд пустельників. Новіцій лишився ридати в розжареному піску.

Було би простіше відвести отця до підземелля, показати древню кімнату, коробку із усім вмістом та позначку, яку лишив на камені пілігрим. Та священик віз причастя, і послушник не міг просити його спуститися рачки до заваленого камінням підвалу чи ритися у вмісті старої бляшанки та вступати в археологічні дискусії. Френсіс це знав, йому й питати не треба. Візит Черокі — священний обов’язок, доки в медальйоні лишалася бодай одна гостія; хоча звільнивши його, він міг би погодитись і на неформальне слухання. Юнак не міг винуватити отця Черокі за висновок, нібито він з’їхав із глузду. Від спеки його справді трохи похитувало і трохи заплітався язик. Не раз новіції поверталися з відлюдного посту із затуманеним глуздом.

Не лишалося нічого іншого, як послухатися і вертатись.

Він іще раз пішов зазирнути до сховища, аби впевнитись, що йому справді не привиділось, а тоді повернувся за скринькою. Поки пакувався і готувався вирушати, на південному сході піднялася курява, що знаменувала прибуття водовоза та сухої кукурудзи з абатства. Брат Френсіс вирішив дочекатися провізії, перш ніж ступати на довгий шлях додому.

Три віслюки і монах неквапом з’явилися попереду стовпа куряви. Тварина на чолі процесії важко ступала під вагою брата Фінґо. Хоча обличчя монаха закривав капюшон, Френсіс упізнав помічника кухаря по сутулих плечах і довгих волохатих литках, які теліпалися по обидва боки віслюка так, що Фінґові сандалі ледь не шкребли по землі. За ним ішли тварини, нав’ючені маленькими мішечками із зерном та бурдюками з водою.

— Паць-паць-паць! Паць-паааць! — прикладаючи до рота руки й ніби кличучи порося, загукав Фінґо в бік руїн, а Френсіса, що чекав на нього біля дороги, наче й не помітив. — Паць-паць-паць! А, он ти де, Франциско! Я сплутав тебе із купкою кісток. Що ж, треба тебе трішки підгодувати для вовків. Ось, тримай свою недільну баланду. Як твоє усамітнення? Зробиш на ньому кар’єру? Але не забудь, лише один міх із водою та один мішечок кукурудзи. І стережися задніх копит Малісії: в неї тічка, тож вона веселиться, он довбонула Альфреда: «хрусь!» — у самісіньку колінну чашечку. Тож будь обережним!

Брат Фінґо відкинув назад каптур і пирснув, спостерігаючи, як новіцій намагається стати на безпечній відстані від ослиці. Фінґо, безсумнівно — найгидкіша людина на світі, і посмішка, що відкривала широку смуту рожевих ясен та величезні зуби всіх кольорів, не додавала йому шарму. Він був мутантом, але цю мутацію навряд можна назвати жахливою; це радше спільна спадкова риса, характерна для земель Міннесоти, звідки він родом. Проявлялася вона в лисині й дуже нерівномірному розподілі меланіну, тож шкіра довготелесого монаха нагадувала клаптикову ковдру з латками кольору яловичої печінки та шоколаду на білосніжному фоні. І попри те він постійно перебував у доброму гуморі, і це настільки компенсувало його зовнішність, що за кілька хвилин її просто переставали помічати. А коли ти знав брата Фінґо тривалий час, то й плями вже сприймалися не менш природно, ніж намальований поні в яблуках. Те, що відлякувало би, якби він був похмурим хлопаком, сприймалося майже так само, як і клоунський грим на цьому нестримно радісному парубку. Фінґо, професійного різьбяра, покарали, і тепер він — певно, тимчасово — замість майстерні працював на кухні. Через якийсь випадок, коли той, карбуючи статую преподобного Лейбовіца, проявив надмірну самовпевненість, абат розпорядився відправити різьбяра до кухні, поки він не проявить ознаки покори. Тим часом недороблена фігура блаженного чекала в столярні.

Посмішка на вустах Фінґо почала згасати, коли він помітив вираз на обличчі Френсіса, коли парубок звантажував зерно й воду з молодої ослиці.

— Хлопче, та ти виглядаєш, наче квола вівця, — занепокоївся монах. — Що сталося? Отець Черокі знову тихо лютує?

Новіцій труснув головою.

— Ні. Принаймні я не помітив.

— Тоді в чому проблема? Ти і справді захворів?

— Він наказав мені повертатися до абатства.

— Що-о-о? — Фінґо перекинув волохату ногу через віслюка і зіскочив на землю. Став над братом Френсісом, плеснув м’ясистою долонею тому по плечу і глянув в обличчя. — Він що, вороже до тебе ставиться?

— Ні. Він дума, що я того… — послушник постукав собі по голові й знизав плечима.

Монах розреготався.

— Ну, це правда, ми всі в курсі. Але чому він тебе відправляє назад?

Френсіс кинув оком на скриньку під ногами.

— Я знайшов деякі речі, які належали преподобному Лейбовіцу. Почав йому розповідати, але він мені не повірив. Не дав пояснити. Він…

— Що ти знайшов? — недовірливо посміхнувся Фінґо, а тоді став навколішки й відкрив коробку. Новіцій