Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

колег, бо працював тут із восьмирічного віку. Завжди трохи знервований, він не сміявся, а іржав, як кінь. Цієї зими я кілька разів приносила йому нові Джерела, тож загалом стосунки в нас були непогані.

Я зайшла до кабінки і з певним полегшенням поставила на стіл свою скляну скриню. Муміфікована голова виявилася нівроку важка. Гкрольд, оглядаючи мене, почухав собі У вусі.

— Нічка, здається, випала клопітка! — зауважив він, крутячи скриню в руках. — І що ж це за чолов’яга?

— Навіть гадки не маю. Якийсь злочинець вісімнадцятого століття. І до нього—тільки повір! — прив’язаний дух відьми. Гарненька парочка, еге ж? Сподіваюсь, ти підсмажиш його якнайшвидше.

Гкрольд Мейлер витяг стос паперів і озброївся ручкою з обгризеним кінцем:

— Для тебе — все, що завгодно, Люсі. А тепер викладай, як завжди, всі подробиці.

Я назвала місце, час і обставини, за яких було знайдено Джерело. Потім заповнила аркуш із своїми особистими даними й нарешті підписала від імені агенції «Ротвел» акт про передачу Джерела до крематорію.

Герольд був клаповухий, з коротко підстриженим русявим волоссям, рясним ластовинням і такими тонесенькими бровами, що їх можна було помітити лише тоді, коли він морщив лоба.

— Знову працювала на «Ротвел»? Чи не з командою старого Фарнебі?

— Еге ж. Тільки цього разу, сподіваюсь, востаннє. Не команда, а нездари з нездар.

— Атож. Чи не пора тобі, Люсі, розкинути тенета трохи ширше?

— Мабуть, пора.

— Може, тобі знову перейти до Ентоні Локвуда? Бачив я його тут минулого тижня, з отим дівчам... ГЬллі, здається. Вони саме закінчили оту відому справу біля Кемденського шлюзу. Ти, напевно, читала про неї в «Справжніх мисливцях за привидами».

— Ні... щось не звернула уваги.

— Та невже? Дух-Крикун, що з’являвся з кістяка дівчини, який лежав на дні біля воріт шлюзу! До Локвуда нікому не спадало на думку шукати Джерело у воді. Але ж у шлюзі вода не протпічна, а стояча! От Локвуд до цього й доміркувався. А далі все як годиться...

— Авжеж, усе як годиться, — погодилась я, відгортаючи пасмо волосся з чола.

— Вони з отим дівчам були такі схвильовані... Сміялись, хихотіли, ніяк не могли заспокоїтись, — Гкрольд почухав собі носа, взяв гумову печатку, приклав її до подушечки з червоним чорнилом, а потім до паперів. —Тепер, Люсі, я запишу рівень небезпеки цього ГЬстя... Люсі! Ти чуєш мене? Рівень небезпеки. Від першого до десятого!

— Так, я пам’ятаю вашу систему. Восьмий рівень.

— Перший рівень — най слабший, як у Мандрівного Вогню. А десятий — найсильніший, як у того Полтергейста, на якого ви натрапили в листопаді. Того самого, що розгромив магазин... — він усміхнувся й зареготав по-конячому. — Восьмий, кажеш? Нівроку дужий!

— Еге ж.

— Та-ак... Чудо-о-во. Залишиш цю голову мені?

— Ні. Фарнебі хотів, щоб я простежила, як її палитимуть. — Атож. Інакше він тобі не заплатить. Гаразд, ходімо.

Він узяв скляну скриню й відчинив задні дверцята своєї кабінки. Я попрямувала вслід за ним до лункого коридору з бетонними стінами, що проходив краєм будівлі. Людей у коридорі було чимало — ніч уже добігала кінця. Техніки в помаранчевих комбінезонах штовхали перед собою візки з порожніми склянками й скринями для привидів; інші такі самі техніки супроводжували агентів, що йшли до оглядової зали чи поверталися з неї. Рипіли коліщатка, гомоніли голоси, тихенько шурхотіла матерія комбінезона Гарольда Мейлера. Часом було чути ляскіт сталевих пічних дверей, від якого під ногами аж тремтіла підлога. А ще я відчувала потойбічний страх — накопичені тут сліди від тих Джерел, які щогодини десятками згоряли в цих печах.

В кінці коридору виднів ряд важких сталевих дверей, над якими світилися зелені чи помаранчеві вогники — знак того, вільна чи зайнята піч за цими дверима. Герольд поглянув угору і впевнено подався до дверей з номером 13.

— Мені сюди, — пояснив він, поплескав по віку скрині й додав: — Прощайся зі своїм приятелем, Люсі.

— Прощавай, голово... А скільки часу забере підготовка?

— Хвилин з десять. А тим часом зручніше вмощуйся в оглядовій залі. Бу-ва-ай!

Шрольд зник за дверима, а я піднялася до оглядової зали. То був величезний залізний короб, підвішений під дахом крематорію, наче гондола під повітряною кулею. Підлогу зали було застелено зеленим килимом, а на ній стояли стільці й навіть канапи — наче в кав’ярні, куди ти заходиш побалакати з приятелями. Часом цю залу ненадовго відчиняли для публіки, щоб людям було видно, як влада самовіддано бореться з Проблемою. Траплялось це, одначе, досить рідко, і в залі здебільшого сиділи агенти, які ніколи не розмовляли тут один з одним, лише мовчки стояли й дивились на те пекло, що простиралось унизу.

Опинившись у залі, я за звичкою подивилась, хто тут є іще. Кілька агентів, двоє дорослих керівників... А це хто стоїть біля вікна? Високий, стрункий... Юнак обернувся — я помітила на ньому жовту куртку. Зрозуміло — якийсь хлопчина з агенції «Темворт». Незнайомий...

Мені звело черево. Я, напевно, зголодніла. Навіть і не пригадую, коли я востаннє їла... Я підійшла до вікна, згорнула на грудях руки й заходилась чекати на появу Гкрольда.

Крематорій скидався на величезну цегляну шкаралупу, заповнену печами, до кожної з яких вів окремий металевий трап, прокладений над мереживом рур та димарів. Печей тут було двадцять — два ряди по десять величезних срібних циліндрів з написаними чорною фарбою номерами. Покрівлі печей були прозорі, крізь них було добре видно сліпучо-біле полум’я, що лютувало всередині. До кожної печі вів похилий жолоб, що закінчувався розсувними дверцятами: цими жолобами до печей скидали Джерела. Поряд стояли техніки, які стежили за рівнем температури. Усюди, куди тільки глянеш, ревів пекельний вогонь і клацали залізні дверцята. Крізь ці дверцята Джерела потрапляли до печей — і за мить щезали в полум’ї.

Подейкували, що вночі з цієї зали видно, як у вогні корчаться й згоряють десятки привидів, що назавжди залишають цей світ разом з речами, до яких вони прив’язані. Зараз уже розвиднялось, тож ніяких привидів помітно не було, проте я й тут, на серйозній відстані, чула відгомін потойбічних коливань, схожий на раптову тишу після дикого вереску.

— Це місце — справжнісіньке земне пекло, — віддався в моїй голові голос черепа.

Я озирнулась — поруч нікого не було. Я скинула рюкзак, поставила його на стілець і відгорнула клапан. Звідти на мене глянуло бліде обличчя, оточене хмарою