Олександр Кваченко - Невідома планета 2, Олександр Кваченко

— Що кіт думаєш нам робити? – той дивився на мене з німим докором за не смачне м'ясо та цікавістю від моїх гримас. - Не думай, що я за нас двох все вирішуватиму, ти теж запропонуй варіант. Тут сидимо, чи підемо пройдемося по окрузі, монетку, чи що кинути. Тільки монеток нема. Давай ти вибереш.

Я поклав на камінь перед котом два різні на вигляд й порожні псі кристали з сумки бандитів. Великий був за подорож вздовж річки, малий залишитися тут на березі. Той підійшов, понюхав обидва і взяв великий.

— Ну, ось і вирішили. - я вже збирався забрати малий кристал, а кіт зашипів. - Ага, зараз, ти вже вибрав. – я пошипів на нього теж.

Ми погралися в витріщаки, і я забрав камінь, а потім другий. Вирішено сьогодні заліземо вище, розвідаємо за допомогою малого розвідника околиці, а завтра підемо подивитися на цікаві місця. Доїв залишки равликів, напився води, розбавленої аномальною речовиною, і зібрався лізти на найближче високе місце біля заплави. Кіт залишився сидіти біля вогнища, йому подобалося дивитись на контрольований вогонь. Треба його якось назвати, бо кіт та кіт.

Заліз на скелю, іноді підйом ставав настільки крутим, що доводилося повзти по стіні, як павук. Скелі, по поблизу річки виявились помітно вищими та крутішими — підніжжя ще не в усіх встигло обсипатися. Але будова у всіх ущелин була однакова, так що й тут були каміння різних відтінків — від сірого до темно-коричневого. Десь прямовисні, а десь цілком придатні для підйому. Залізти на верх в мене вийшло за годину.

З вершини відкривався справді чудовий краєвид. Праворуч було помітно, рівнину з кущами, туман стелився над річкою, а за спиною хмари обтікали вершини, внизу дзюрчала між скель та перекочувалася вода. Зліва відкривався вид на гірські ряди, якщо так можна назвати ці нагромадження каменю. Попереду, з висоти, добре було помітно річище річки, яке протікало у звивистій кам'яній ущелині, висота стін була по два - три метри. Перепади відносно нормальні, але річище крутило між порогами та кам'яними стінами, зустрічалися заплави та заводі. Підняв на максимальну висоту розвідника, наблизив максимально околиці, щоби подивитися, що далі.

В очі одразу впало дві речі, міст у низині, де річка виходила на простір широкої рівнини та руїни будівель уздовж берега. Безперечно тут колись жили люди, або схожі істоти. Все ж таки я все більше схиляюся до думки, що аномалії — це своєрідні портали, які пов'язують ці світи, де колись існувала цивілізація. Що з ними трапилося незрозуміло, всі разом перестали існувати приблизно одночасно. Подивився на рівнину, сподіваючись побачити присутність Теха або когось, прямо ходячих істот не помітив, кількість кущів зменшилася, вони знову почали спускатися в низини та закопуватися. Не судилося поки йти назад, ящірки ще бігали.

Нейромережа побудувала приблизний маршрут спуску. Схожу в зруйноване селище, день туди день сюди, а ящірки, мабуть, заспокоються за цей час. Можливо, знайду щось цікаве в руїнах. Спустився, виклав біля заплави з каміння для кіборга стрілку куди я прямую. Перебрав речі, щоб не тягати все, взяв найнеобхідніше, решту сховав біля збудованого притулку. В дорогу. Кіт постійно блукав десь поряд, покликав його за собою і подався в мандри. Але не так швидко справа робилася, як мені бачилося спочатку. Дорога виявилася складнішою, доводилося шукати проходи в чагарниках та нагромадженнях каміння, іноді зустрічалися провали, які можна було лише обійти.

Один перехід через гігантську ущелину відібрав у мене майже всі сили, і перед спуском до руїн я вирішив трохи відпочити. Вечоріло. Кіт пересувався сам, він був краще підготовлений до таких походів ніж я. Перекусив і знову оглянув округу зверху, забрався на останнє високе місце перед руїнами. Скелі на маршруті все так само безладно нагромаджувалися, але тепер стало набагато краще помітні проходи між ними. Деякі закінчувалися глухими кутами, а інші навпаки — мали продовження, розгалужувалися і розширювалися.

Я вибрав найперспективніший напрямок, що йшов прямо до зруйнованих будівель, і почав обережно спускатися. Тихіше їдеш — ціліше будеш, інших тварин помічено не було, кіт поводився спокійно. Спустився до руїн, намагався не шуміти, щоб не привертати до себе зайву увагу. Внизу біля руїн нікого не виявилося, і за пів години я вже зайшов у перші залишки будівлі. Сонце вже майже сідало, треба знайти місце де переночувати, а завтра продовжу. Кіт утік кудись уперед.

Тихий шелест вітру в покинутих будинках лише підкреслював мертву безмовність стародавніх стін. Будівлею вони мені нагадували вже розвинену цивілізацію, де обпалювали цеглу та різали спеціальний камінь для будівництва. Не було фортечних стін, як в іншому світі, поселення схоже швидше на перевалковий пункт у горах. Тут, мабуть, видобували щось, хоч жодних машин ніде не спостерігалося. Просуваючись центральною вулицею селища, я вийшов до площі. На ній сиділа статуя людини в позі медитації, виготовлена з дивного матеріалу, жодних написів ніде не було. Підібрав перший ліпший камінь, що попався, та кинув у неї. Пролунав дзвін, якийсь сплав металу.

Слабка луна промайнула площею, відскочила від стін, повернулася, обігнала мене і зникла. Обережно озирнувся, але навкруги знову панувала тиша і нерухомість. Бовдур. Виглянув кіт із вікна сусідньої двоповерхової будівлі. Я напружився і на всяк випадок просканував різними режимами скафандра округу – нічого. Ходімо побачимо, що знайшов кіт. Увімкнув нічний режим і зайшов до приміщення. Тут панувало запустіння, всі стіни обсипалися, меблі перетворилися на потерть, на верх вели кам'яні сходи. Піднявся й оглянув другий поверх, та сама картина. Тут і заночуємо, блукати вночі бажання не було, та й треба було економити заряд скафандра. Кіт покрутився поруч і пішов надвір, я розклався, поставив охорону і ліг спати. Ніч-мати дасть пораду, що робити далі. Вночі прийшов кіт, спрацювали датчики скафандра і розбудили мене, схопився, перевірив периметр, виглянув на вулицю, тихо, нахабна морда влаштувалася на нагрітому місці, поки я бігав. Спати не хотілося, небо було зоряне і сяяло два місяці, краса, вийшов на площу.