Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

— Гм… Я не дуже люблю каву…

Очі Казу розширилися, і вона наблизила до Фуміко своє обличчя, зупинившись за якийсь дюйм від її носа.

— Цього правила ви обов’язково маєте дотриматися, — сказала вона, стишивши голос.

— Чому?

— Якщо порушите його, з вами трапиться жахливе…

— Щ-що? — Фуміко зробилося незатишно.

Правду кажучи, вона чекала чогось подібного. Уже саме повернення назад у часі — порушення законів природи. А це, зрозуміло, річ ризикована. Та чому Казу сказала їй про це лише зараз? Ураз на шляху до фінішної прямої перед нею постала прірва. Але ні, вона не збиралася відступатися, тільки не зараз, коли вже зайшла так далеко.

Фуміко насторожено поглянула в очі Казу.

— Що?.. Що може статися?

— Якщо ви не вип’єте всю каву до того, як вона охолоне…

— …якщо я не вип’ю каву?

— …то ви станете привидом і сидітимете на цьому стільці.

Думки Фуміко розітнуло, ніби блискавкою.

— Ви жартуєте?

— Жінка, яка сиділа тут до цього…

— Порушила це правило?

— Так. Вона повернулася в минуле, щоби зустрітися з покійним чоловіком. Схоже, вона втратила лік часу… Коли опам’яталася, кава вже охолола.

— …і вона стала привидом?

— Так, — без емоцій відповіла Казу.

«Ризик більший, ніж я собі уявляла», — подумала Фуміко. Стільки осоружних правил, яких треба дотримуватися. Зустріти привида й пережити прокляття було чимось неймовірним. Але цього разу ставки були дуже високими.

«Гаразд, я можу повернутися в минуле. Але зможу залишатися там лише доти, доки не охолоне кава. Я й гадки не маю, скільки часу стигне кава, але припускаю, що не дуже довго. Принаймні, вистачить часу, щоби випити ту каву, навіть якщо вона жахлива на смак. Тож про це можна не хвилюватися. Та якщо я не встигну її випити й перетворюся на привида — оце вже привід непокоїтися… Припустімо, що я не зміню теперішнє, повернувшись у минуле, хай би що я робила, — тут я нічим не ризикую… Мабуть, у цьому немає плюсів, але й мінусів теж. А от стати привидом… З іншого боку, це однозначно мінус».

Фуміко завагалася. У голові зароїлися тривожні думки. Найбільше вона боялася, що кава, яку наллє Казу, буде огидною на смак. Але Фуміко була готова випити навіть її. «А якщо в ній буде перець? Або це буде кава зі смаком васабі[5]? Як я зможу випити цілу чашку чогось подібного?»

Усвідомлюючи, що її думки стають аж надто параноїдальними, Фуміко похитала головою, щоб струсити із себе тривогу, яка щойно накрила її хвилею.

— Гаразд… То я просто маю випити каву, доки вона не охолоне, так?

— Так.

Фуміко набралася рішучості. Чи, радше, упертості.

Казу незворушно стояла біля неї. Фуміко припускала, що якби вона сказала: «Вибачте, але я передумала», реакція Казу була б такою ж. Дівчина на мить заплющила очі, поклала стиснуті кулаки на коліна та втягнула ніздрями повітря, ніби хотіла зосередитись.

— …Я готова, — оголосила Фуміко й зазирнула в очі Казу. — Будь ласка, наливайте каву, — рішуче додала вона.

Легенько кивнувши, Казу правою рукою взяла з таці срібний чайничок і серйозно подивилася на Фуміко.

— Пам’ятайте… — Казу витримала паузу й прошепотіла: — Випийте каву, доки вона не охолоне.

Казу почала повільно й незворушно наливати каву до чашки. Її поза видавалася байдужою, але плавні рухи були якимись урочистими, і Фуміко почувалася так, ніби спостерігала за якоюсь стародавньою церемонією.

Коли Фуміко побачила мерехтливу пару, що здіймалася над чашкою кави, усе навколо її столика почало крутитися й викривлятися разом з вихорами пари. Це налякало, і дівчина заплющила очі. Відчуття, що її саму викривляло й закручувало, як усе навколо, ставало дедалі сильнішим. Вона міцніше стиснула кулаки. «Якщо так триватиме, я не опинюся ані в теперішньому, ані в минулому — просто розчинюся в повітрі, як хмарка диму». Скута тривогою, Фуміко пригадала, як уперше зустріла Горо.

Вони познайомилися навесні два роки тому. Тоді Фуміко було двадцять шість, а Горо — двадцять три. Фуміко працювала в компанії клієнта. Горо, за скеруванням своєї організації, працював у тій самій компанії. Фуміко була керівником проєкту, і їй підпорядковувались усі інші тимчасові працівники компанії.

Фуміко ніколи не соромилася висловлювати критику, навіть своїм керівникам. Вона сварилася з колегами й керівниками. Але ніхто на неї не ображався. Вона завжди була чесною й відвертою, та й усіх захоплювало те, скільки зусиль вона докладала у своїй роботі.

Хоча Горо був на три роки молодшим за Фуміко, він поводився як тридцятилітній. Правду кажучи, він здавався значно старшим. Фуміко почувалася молодшою й завжди зверталася до нього з належною ввічливістю. Утім, Горо був не тільки наймолодшим у їхній команді, а й найдосвідченішим. Він був висококваліфікованим системним інженером і без зайвих слів виконував свою роботу. Навіть Фуміко вважала його надійною людиною.

Якось, коли проєкт, що ним керувала Фуміко, наближався до завершення, саме перед тим, коли програму мали передати замовникові, у ній виявили значну помилку. Під час створення програм для медичних систем навіть найменші помилки можуть мати тяжкі наслідки. Вони не могли віддати замовникові програму в такому стані. Та річ у тім, що іноді знайти причину такої помилки буває так само складно, як краплю чорнила, що впала в басейн завглибшки двадцять п’ять метрів. Проблема була не лише в тому, що їм належало виконати дуже складне завдання, — у них ще й не було на це часу.

Оскільки Фуміко керувала проєктом, виконання умов замовлення лягало на її плечі. До дня передавання програми замовникові залишався тиждень. Більшість її колег зійшлися на тому, що на виправлення помилки піде щонайменше місяць, тому вони ніяк не зможуть виконати це замовлення вчасно. Навіть Фуміко думала, що їй доведеться піти у відставку. Посеред усього цього сум’яття з офісу кудись зник Горо. Він нікому нічого не сказав, і ніхто не міг вийти на зв’язок з ним. Натяк за натяком, і невдовзі всі почали підозрювати, що Горо причетний до тієї помилки в програмі. Вони вирішили: йому так соромно, що він не хоче з’являться перед їхні очі.

Звісно ж, не було жодних підстав підозрювати Горо. Якщо цей проєкт був приреченим на невдачу, значно легше були скинути всю провину на когось. Оскільки Горо не з’являвся на роботі, він і став тим цапом-відбувайлом. Фуміко теж була серед тих, хто покладав провину на нього. Але четвертого дня Горо несподівано прийшов до офісу й повідомив, що знайшов причину помилки.

Усі ці дні він не голився, від нього тхнуло, але ніхто не зробив йому зауваження. Його виснажене обличчя свідчило про те, що