Ганна Калина - Море, сонце, невагомість, Ганна Калина

***

– Там тільки підводні гори, – знизав плечима начальник охорони готелю, – хижаків на Грейзі немає. Його могло віднести течією.
Цей здоровань у чорній уніформі Дену сподобався відразу. Він вислухав капітана, швидко зібрав людей. Але на жаль, позшукова експедиція нічого не виявила. Тепловізори тіла на дні не виявили. Майк залишився під опікою Каті та Лізи, які відпоювали хлопчиська чаєм і намагалися заспокоїти. Ден же одразу попрямував до охорони готелю, з ними навідався на місце, де була залишена пасажирська капсула.
– Дивна все ж таки поведінка, майоре, – насторожився Звіринцев. Людина кинула дитину, залишила транспорт, і що? Втопилася?
– Ех, капітане, – чоловік криво посміхнувся, – у цих краях потопельників виявляють частіше, ніж гальку на пляжах. Люди на відпочинку поводяться необачно.
Денис не любив таких міркувань. Усе списувати на людський фактор не тільки нерозумно, а й непорядно. Яким би не був батько, він навряд чи міг кинути дитину саму. Те, що тіла вони так і не знайшли – обнадіювало. Але куди у відкритому океані могла подітися людина?
– Все ж потрібно прошерстити дно, – заявив капітан, дивлячись на сонце, що заходило.
Начальник охорони, який представився містером Грейбі, тільки примружився. Судячи зі стійки, погляду і манери давати знаки підлеглим, ця людина чимало років прослужила в лавах військових. Може, навіть у спецназі. Це давало Дену надію на продовження пошуків.
– У вас є досвід занурення? Ви аквалангіст? – Грейбі здивовано підняв брови. – Тут глибина божевільна. Наші шатли на це не розраховані. Я надіслав запит у центр. Далі пошуками займуться вони.
Так, були посадові інструкції, правила. Але піти просто так Дену не дозволяла совість. Банальний обов’язок офіцера, який вимагав захищати всіх громадян без винятку. Працівники готелю згортали обладнання, прикріплювали капсулу до одного з катерів. Пошуки згортали.
– Кеп, не можна ж так кинути людину, – подав голос розгублений Тополь.
– Не можна, – задумливо промовив капітан.
Він розумів, що у Грейбі є інструкції і він дотримується їх. Засуджувати його Ден не мав права, але мав дуже пекуче бажання. Експедиція вирвалася вперед, Звіринцев із командою пообіцяли їх наздогнати. Чекати на капітана ніхто не став.
– Я запам’ятав місцевість, – повідомив Ларі й осідлав водобайк.
Довелося їхати в готель, але дорогою на комунікатор капітана надійшло повідомлення від Каті. Ден тут же вивів зображення на голопанель, і образ бортмеханіка завис над водною гладдю. Дівчина була одягнена в піжаму, що складалася з мішкуватої футболки і коротких шортів. Зовсім не спокусливе вбрання. Але чомусь капітан Звіринців злегка окосів, варто було дівчині заговорити. Ще й ці хвостики на потилиці. Знову вона їх зав’язала. Безжальна Катерина.
– Кеп, – Катя знову засліплювала своєю посмішкою, – ми тут подумали і дійшли висновку, що професор шукав зниклий об’єкт досліджень.
– Що? – відійшов від романтичного шоку Денис.
Філіп і Ларіг уже підпливли ближче і разом із керівництвом тупо роздивлялися газетні зведення, які Катя виводила на екран.
– Два місяці тому на фаррійську лабораторію університету було здійснено набіг екозахисників. Частково дослідні зразки знищено, – тараторила Катя, – був страшний скандал. Було оголошено розшук, два кораблі було збито в атмосфері Грейги.
– Катю, ви думаєте, що дослідний зразок потрапив у воду Грейги і його помітив професор? – уточнив Ден. – І воно там... Мутувало?
Катя знову почала клацати комунікатором, виводячи на екран фотографії туристичного буклету. Лілові „пальми“ на тлі Фаррії, серпанок над блакитними водами...
– Он ту тінь бачите? – Катя обвела пальцем ділянку фотографії. – Я розбудила адміністратора, він повідомив, що фото для буклету робив дрон. Місяць тому.
Філіп обережно покосився на рівну водну поверхню, що оточувала його. Сковтнув. Ларі був незворушний як завжди, тільки гордо розправив плечі і зітхнув. Так, йому не звикати, для нього життя на рідній планеті – суцільний бій за виживання.
– Тобто, крім загиблого професора, – уточнив доктор Тополь, – у нас ще й генетичний мутант в океані розміром із планету?
– Теоретично, – винувато пискнула Катя.
Ден теж обережно оглядав водні простори. Перебувати в цих водах було вже не так і кумедно. Зовсім не весело і місцями дуже моторошно.
– Ми їдемо додому, Катю, – кивнув Денис, – пошукайте будь-яку інформацію про розробки Ройзага.
– Уже! – ще ширше посміхнулася дівчина, – він вів розробки з вивчення можливості регенерації видів. Вивчав морських молюсків, рептилій...
– Кеп, – істерично покликав капітана Філя.
Денис краєм ока помітив бліде обличчя доктора і надмірно посинілого Ларіга. Спробував озирнутися і... Водяні бризки полетіли в обличчя, а тьмяне світло Фаррії затулила височенна туша зі щупальцями. Катя ще щось кричала в комунікатор. Кликала, а потім зв’язок обірвався, а світ накрило холодною товщею води. Далі Денис впав у темряву
непритомності.

***

– Може, він комунікатор втопив? – сонно запитав мене хлопець на рецепції, – у нас охорона тільки в готель повернулася. Вони мене живцем зжеруть, якщо я їх розбуджу.
Трясучись від хвилювання, я і Ліза стояли в холі готелю і намагалися докричатися хоч до когось, хто міг врятувати Звіринцева і хлопців. Зіна залишилася з Майком.
– Я тобі зараз вирву бубонці разом із гландами, – рознервувалася Ліза.
А вона коли нервує, то не тільки хитромудро лається, а й згадує все, чого її вчили на курсах із самооборони. Мене там теж вчили, але потім попросили не приходити, щоб інші учні та я були в безпеці. А Ліза – так, вона з відзнакою на цих курсах відучилася. Он як зараз хлопця з- за стійки висмикнула і обличчям до конторки притиснула.
Від зіткнення службовця готелю з полірованою скляною поверхнею холом готелю розлетівся мерзенний пілікуючий звук. Потім почувся карбований крок. Хлопці в чорному, озброєні злісними пиками і шокерами, з’явилися по наші душі за секунду.
– Ось, – відпускаючи хлопця, заявила Ліза, – дзвонити він побоявся, а на тривожну кнопку тиснути – ні. Л–логіка!
Охорона дошаркала до нас. Злісно зиркнула на Лізу. На мене.
– Що сталося? – втомлено вимовив старший із патруля, весь такий бугристо–накачаний.
– Капітан у нас зник, – пискнула я, – і частина команди.
Мужик якось весь разом зблід, озирнувся на підлеглих.
– Який капітан?
– Звіринцев
– Дівчино, мила, він на точці залишився. Затриматися захотів, – відмахнувся мужик, – вони вже мають під’їжджати до готелю.
Ми з Лізою переглянулися. Я мовчки запустила запис із комунікатора. Рев невідомої тварюки, вереск моторів водобайків і крики людей заповнили хол. Хлопчина на рецепції пискнув. Начальник охорони дуже хитромудро вилаявся. Охорона жваво зазбиралася в командну рубку, ігноруючи і мене, і Лізу.
– Повертайтеся в номер, – рявкнули нам, не обертаючись, – ми повідомимо в центральне відділення про цю справу.
І так само, стройовим кроком, зникли від нас за потайною панеллю в стіні.
– Поки вони по ланцюжку всім усе перекажуть, ми потім по океану команду збиратимемо у вигляді пазла, – проричала Ліза.
Я потягнула Лізу за рукав, виводячи з спорожнілого холу. У мене був план викрасти одну з прогулянкових капсул. Там був нескладний код, і можна було запустити її, замкнувши приладову панель. Але я не встигла провернути все задумане, бо з-за рогу нас дуже оригінально покликали:
– П–с–с, леді.
Ми з Лізкою напружилися, найчастіше так кличуть клієнтів торговці контрабандою. Але ні. Чоловік зі шваброю, що стояв у кутку, на контрабандиста схожий не був. Я їх побачила чимало, тож можу вже за одним поглядом визначити, приховує щось людина чи ні. Цей приховував. А ще боявся. Чоловік вийшов зі свого закутка, на ходу витираючи руки об пом’яту уніформу.
– Не думаю, що ваші друзі постраждали, – пошепки промовив він, поглянувши в кут холу.
Я і не обертаючись знала, що там висить камера для стеження. Ними втикані всі готелі та магазини. Взагалі всі місця скупчення великої кількості народу утикані датчиками і камерами, щоб уникнути терактів, крадіжок та інших антисоціальних вчинків. Дядько поманив нас пальцем у тінь свого закутка. Я подумала і зробила крок за ним.
– Але ви маєте пообіцяти мені захист, тоді я відведу вас туди, де вони перебувають, – поспіхом промовив мужик, варто було нам наблизитися.
Ліза грізно засопіла, що означало – дівчина вже досягла потрібної кондиції і з готовністю витре підлогу черговим кандидатом на роль ганчірочки. Я для вірності стала між мужиком і Лізою.
– З чого нам кудись із вами йти і з чого нам вам вірити? – гордо вимовила я і схрестила руки на грудях.
Завжди мріяла виконати роль відважного парламентера.
– Це Зізі та Рой. Вони нешкідливі і, найімовірніше, злякалися прильоту професора, – видав мужик незрозумілу нам фразу, – вони розумні і не зашкодять людині.
Ліза оговталася від нападу гніву й очманіло запитала:
– Це ти про кого взагалі?
Мужик, мабуть, зрозумів, що його монолог зрозумілий тільки йому одному, і вирішив внести ясність у викладену раніше інформацію:
– Про гарріальських спрутів, звісно.
Це уточнення теж було зрозуміле одному тільки дядькові в м’ятій робі. Можливо, у світі біології та зоології його висловлювання були б більш зрозумілі. Але мене вчили паяти мікросхеми, а Лізку робити так, щоб космічний корабель залишався на орбіті всупереч метеоритам і зоряним бурям. Коротше, знову мимо.
– На капітана напав спрут? – прозріла я.
– Генно–модифікований! – зрадів дядько.