John Miller - Lisa and Girls, John Miller

Хлопець зі стомленим виглядом увійшов до вестибюлю центру.
— Привіт, юначе! — почувши знайомий голос, Томас обернувся.
Карл з Тоні копошилися біля одного з роботів.
— Доброго вечора, — хлопець, мляво перебираючи ногами, підійшов до них.
— Виглядаєш якось... виснажено? —Карл, оглянувши хлопця, здивовано підняв ліву брову. — Погано спалося, чи що?
— Типу… ну, типу того...
— Чорт! — Тоні, випустивши гайковий ключ, схопився за руку. — Грьобаний нерв!
— Відпочинь, брате, — Карл допоміг йому підвестися на ноги і посадив на стілець, що стоїть поруч. — Серйозно, що сталося? — він перевів погляд на Томаса.
— Зі мною, після влаштування на роботу, дивна хрінь почала відбуватися.
— Що саме?
Томас зітхнув.
— Вчора на чергуванні все почалося, як завжди. Але ближче до третьої години ночі в центрі згасло світло.
Карл здивовано перезирнувся з Тоні.
— Так от... автоматичний перезапуск системи живлення пішов у відмову. Хен повідомив про те, що в у нього, нібито, забрали права доступу, тому систему перезавантажити не зможе, і додав, що вбудований в нього акумулятор майже на нулі. Також він розповів, що в підвалі є щит ручного управління системою живлення центру розваг, — хлопець дістав ключі з кишені і передав їх Карлові. — Ось, до речі, ключ від його дверцят. Він мені не знадобився, бо сам щит вже був відкритий... але, раптом вам знадобиться.
—Ага, дякую,— Карл, покрутивши ключ у руках, подивився на Тоні.
— Це ще не все. Коли я піднімався в ліфті назад на свій поверх, раптово щось ударило по кабіні і вона зупинилася: світло згасло, а я впав на підлогу, — серцебиття частішало, коли хлопець згадував події минулої ночі. — Десь біля хвилини стояла мертва тиша... а потім щось важке впало на дах кабіни. Голос оповіщувача повідомив, мовляв у ліфтовій шахті виявлено рух, і...
Очі Карла і Тоні зненацька округлилися від подиву.
— І, — продовжив Томас, — після цього, буквально через секунд десять-двадцять, почулося, ніби хтось легенько, але швидко почав постукувати по кабіні чимось тонким і залізним. До того ж цих залізних штук було декілька... судячи по звуках.
Карл дістав з кишені лист і, розгорнувши, показав його Тоні, тицьнувши пальцем у папір.
— Потім відбувся ще один удар, — Томас здригнувся. — Ліфт почав хитатися... я думав, він зірветься і мені кранти... але пізніше дізнався, що це не найстрашніше, що могло зі мною тоді статися,— хлопець проковтнув слину. — Перед ввімкненням освітлення я побачив ЦЕ…
— Що саме? — Тоні, з жахом в очах, уважно подивився на Тома.
— В непроглядній темряві на мене дивилися дві жовті цятки... і вони, блядь, рухалися!
Карл щось шепнув Тоні, але той лише знизав плечима і знову витріщився на хлопця.
— Що було далі?
— Далі в кабіну проник якийсь, — хлопець зам'явся, — якийсь провід, чи що… товстий, але короткий. Він почав рухатися по сторонах, ніби шукаючи щось. Я сидів тихо, боячись навіть поворухнутися. В очах все попливло, думав, там і відключуся... але, через пару секунд, світло увімкнулось, я подивився на те місце, де щойно була ця залізна хрінь і... там нічого не було. Навіть люк був на місці. Але… я вийшов з кабіни ліфта, ввімкнув ліхтар і побачив на секунду чорний силует за дівчатами, який так само раптово, як з'явився, так і зник. Рушивши далі на ногах, що тремтіли від жаху, я обережно оглядався на всі боки. І тут сталося те, від чого мій мозок навчився «ходити в туалет» різко і прямо на місці, але не змивати після себе і буквально після цього відразу виходити в офлайн на кілька годин. Це було обличчя… металеве, біле обличчя, обмотане проводами… це, блять, тепер мій нічний жах! Тут є ще якісь роботи, про яких мені не розповіли?
— Стривай, — Тоні ткнув пальцем у лист і Карл, кивнувши, глянув на Томаса. — Блять, це ж…
— Що? — хлопець здивовано поглянув на чоловіків. — Нова партія залізних дівчат? Чи хлопців?
Карл повернув листок до хлопця. Томас, побачивши надруковане обличчя, з жахом відскочив назад.
— Він?
Томас закивав у відповідь.
"Експериментальна модель, клас #6. Реєстраційний номер: Т-156/10-А. Надане ім'я: Хендес."
Ці літери встромилися в свідомість Томаса, наче голки в котушку з нитками. Хен-дес... Хен-дес... Хен...
— Блядь! — несподівано вигукнув він. Це було на стільки різко і голосно, що Тоні, видавши неприємний звук з запахом, що супроводжував його, відштовхнувся ногами від підлоги і, зробивши переворот назад, вдарився спиною об дерев'яну стіну.
— Що таке? — Карл, не помітивши витонченого трюка поряд сидячого брата, подивився на Томаса.
— Я згадав! Ця хрень шепотіла щось на кшталт: «Е.е.с.»!
— Почекай, — Тоні, крекчучи, підвівся на ноги і, потираючи потилицю, підійшов до хлопців. — « Е.е.с.»?..
Томас кивнув головою.
— Блять, тільки не це, — Карл тремтячими руками склав листок назад у кишеню і, вставши з стільця, поглянув в бік темного коридору.
— Тримайте, — Томас, діставши з пачки три сигарети, дав дві з них чоловікам. — Ходімо, перекуримо, я розповім дещо на рахунок Хендеса і викладу вам план, що назрів сьогодні вдень у моїй, посивілій від жаху, голові.
Чоловіки попрямували у бік виходу з центру.

Вийшовши на вулицю, хлопці закурили.
— Ми з Тоні не прості техніки, — Карл прибрав запальничку в кишеню і, затягнувшись, випустив хмару густого диму, який одразу розвіявся вітром. — Кілька років тому ми працювали на одному заводі... «AnimatronX» називається, якщо мені не зраджує пам'ять…
— Те місце, де стався нещасний випадок, після якого його закрили? — Томас, здригнувшись, затягнувся.
Карл кивнув головою.
— Але це сталося вже після того, як ми звідти звільнилися... слава Богу, — він подивився в далечінь і, зітхнувши, продовжив. — Загалом, Хендеса збирали ми.
Томас здивовано глянув на чоловіків. Тоні, кивнувши у підтвердження братових слів, випустив хмару густого, їдкого, сигаретного диму.
— Кожний болтик, кожну гайку ми прикручували власноруч. І це був не просто якийсь там черговий робот... та й нас найняли туди не просто так, ми ж, типу, професіонали, блін,— посміхнувся Карл, струсивши попіл з цигарки. — У 2013 році, здається, запровадили нові стандарти для розробки штучного інтелекту. Основним завданням було створити, так би мовити, залізну «людину»... у буквальному значенні цього слова. Для цього роками розроблялася секретна програма, яка базувалася на основі "незалежних" чіпів. За допомогою неї робот набував ПОВНУ свободу волі: працював, рухався і думав, немов повноцінна, жива людина! Ніхто не міг йому наказувати чи вказувати: він сам вирішував, кого слухати, а кого посилати... скажімо так, кудись подалі. Зв'язки, любов і дружба, ворожнеча - все це визначав сам робот, ґрунтуючись на ставленні зовнішнього світу до нього... всього було створено шість таких «прототипів» для випробування програми, і всі вони виявилися провальними. Причинами виявлялися дефекти в різних механізмах, або в системі робота... так ось, провальними виявилися всі роботи... крім одного. Того, якого збирали саме ми. Але я чув від одного, що працює вже досить тривалий час на заводі, хлопця, мовляв, під будівлею, в підвалі, замкненим на ключ-карту керуючого всією цією ахінеєю, був ще один прототип. Він був схожий на Хендеса, але щось у ньому було не так... але суть не в цьому. Коли ми зібрали Хендеса, почалося його тестування: який же я був щасливий, коли він запрацював, рік "будівництва" пройшов недаремно! Тоді ми ще з Тоні, пам'ятаю, нажерлися, як свині, а на ранок було так хріново, але радісно на душі від успішного завершення шестирічного проекту... Після успішного тесту Хендеса викупив Едвард - він, до речі кажучи, так само працював з нами і... це - мій колишній однокласник. Чесно кажучи, хороший мужик. Навіть, незважаючи на те, що ми випадково підвели його кілька разів... але, знову ж таки, зараз не про це. Виходячи з результатів тесту Хендеса, помилок у програмі не було виявлено. Він же просто, — Карл похитав головою з боку в бік, — просто досконалість! Але тепер, виходить, якщо те, що ти, Том, розповів, насправді відбулося, то…
— Рано чи пізно це б сталося,— Тоні поклав руку братові на плече. — Наразі все, що ми тоді зробили... м'яко кажучи, не має значення. Потрібно думати, що робити, бо якщо це чудовисько зможе вибратися за межі центру…
Карл різко завмер.
— Блять, я про це не подумав! — вигукнув він і повернувся до Томаса. — Потрібно вирубити цю тварюку, поки не пізно!
— Що? Я? Зараз? — хлопець від несподіванки зробив кілька кроків назад. — Як?! Чим? Яким способом?
Тоні дістав із внутрішньої кишені куртки блокнот і передав його Томасу.
— Я записував всю інформацію про Хендеса під час його будування. Навіть тоді відчував, що станеться щось подібне. Зрештою, ідеалів не буває...
Томас почав вивчати малюнки та записи до них.
— Щоб ти краще зрозумів, розповім основний принцип роботи Хендеса, — Карл, загасивши цигарку, викинув недопалок в урну, що стояла поруч. — Працює цей робот за наступною схемою: з 00:00 до 01:00 він знаходиться в онлайні, з 01:00 до 02:00 - заряджається, і так щогодини, з 00:00 до 06:00. Востаннє за твою зміну з 05:00 до 06:00 він заряджається для того, щоб працювати в першу годину ночі, тобто з 00:00 до 01:00, — Карл дістав другий лист і, розгорнувши його, показав Томасу. — Це план центру. Едвард видав його мені, щоб в разі чого десь у глибині будівлі ми не загубилися і відшукали, насамперед, дорогу до виходу,— він скривив від холоду ніс. — Так от: Хендес щогодини заряджає свій акумулятор, щоб залишатися в мережі в певний час. Твоє завдання полягає в тому, щоб пробратися в друге крило центру через дах, знайти кімнату управління і, поки Хендес заряджатиме свій акумулятор, відключити на головному комп'ютері систему живлення центру. Щодо прав перезавантаження Хендеса... можна, поки що, на це забити - все одно він повідомив, що вони деактивовані... напевно. Після того, як ти провернеш цю справу, швидко повертаєшся назад, у це крило, після спускаєшся в підвал. Там відключаєш перезавантаження системи живлення та повертаєшся до кімнати охорони - в ній чекаєш до ранку. Коли ми приїдемо, то разом переберемося знову в кімнату Хендеса, витягнемо з його тіла чіп і закриємо порожню оболонку в Технічному складі на ключ-карту, яка у нас є. Потім просто повідомимо про це Едварду і справа буде вважатися завершеною,— Карл, посміхнувшись, глянув на годинник, дістав з кишені рацію і передав її в руки Томасу. — Майже шоста година ранку, друже. Ми їдемо додому, потрібно відіспатися перед цією ніччю, адже вона обіцяє бути не легкою... а, так, до речі, сьогодні ввечері я заїду до Тоні і підключуся через його ноутбук до камер центру (в мене є дані для підключення до серверу), щоб стежити за твоїм пересуванням і, в разі чого, попереджати про небезпеку. Почавши нову зміну, обов'язково будь на зв'язку. До зустрічі і... бережи себе!
— Ви теж, — посміхнувся хлопець і, потиснувши руки чоловікам, попрямував до дверей, що ведуть у центр.