Маріка Горобець - Мадонна, Маріка Горобець

Тут, у Фару, в мене не було імені, минулого чи майбутнього. Фару виявився лише точкою на карті. Датою, у яку я повертався знову і знову кожен рік. Ми з Мадонною вважали себе звичайними, вразливими людьми. І зовсім трохи — покидьками.

Мадонна

Я пам’ятаю дату й час. Пам’ятаю, як виглядав бар, де ми познайомились. Але геть забув момент, коли вона опинилися за моїм столиком. Здається, він був з красного дерева. Якийсь бовдур надряпав на ньому довжелезний лайливий вислів. Окрім місця, ми ще якогось біса розділили на двох рахунок. Мої три стакани і її вісім. До цього вечора мені здавалось, що ніяка жінка не здатна витримати в собі більше п’яти.

На диво ладний інтер’єр для такого забутого богом місця. Де віскі наливали по п’ять, мартіні — чи яку там гидоту вона ще пила — по десять. Риба, зловлена вранці, була вщент пересолена й пересмажена. Луска тріщала в мене на зубах. Дим від чужих цигарок забивався у легені настільки ж щільно, як тютюн, напханий у трубки рибаків їх товстими пальцями. Ось все це безглуздя я пам’ятаю навіть зараз. А як вона опинилась біля мене — ні.

Ми сміялись з якихось дурниць. Ну, то я сміявся. Вона реготала. Над вусами бармена. Над запеклою суперечкою двох пияк, які намагались порозумітись, що за морське чудовисько бачили вночі: восьминога чи мурену. Третій чолов’яга, що сидів поруч з ними, безперервно зітхав. А коли сказав, що то була рибацька сітка, сповнена морськими канатами та водоростями, я ледве не впустив свій стакан від сміху.

Ми опинились саме тут, у маленькому порті Фару, з різних причин. Вона планувала зустріти своє кохання. Спробувати на смак португальців, бо вони здавались їй не такими легковажними, як іспанці, і не такими балакучими, як італійці. Так, саме планувала. Не мріяла, не прагнула, а планувала. Все в її житті, як виявилося, було розмежовано по хвилинах. Лише один вечір тут, в Фару, не вписався в графік, бо замість португальця вона зустріла мене.

Я ж зайшов до цього бару лише через те, що мій рейс перенесли на наступний день. Компанія не оплатила готель. І мені не спало на думку нічого кращого, ніж вештання містом. Це було найпаскудніше відрядження за всі дев’ять років роботи.

Чим нижче я спускався, тим менше становились будинки. Їх, як запалені сірники з зеленим вогнем, подекуди обступали дерева. Люди, машини, моторолери, на яких місцеві особливо любили ганяти — все це норовило на мене наштовхнутись чи збити з ніг. Більшість портових міст виглядали саме так: як демо-версії хаосу. Зазвичай мені це не подобалось. Транспорт без розкладу, квитки без штрих-коду. Правил користування цим містом ніде не існувало, доводилось імпровізувати. Для мене — людини з трьома заводськими налаштуваннями — імпровізація була бонусним вмінням, яке я так і не виграв у джекпот. 

Телефон сів, але я все одно продовжував човгати бруківкою. Було б дуже прикро побувати біля океану і не побачити його. Не торкнутись. Хоча б не вдихнути солоне повітря, яке б’є навідліг по обличчю.

Ресторани змінювались на кафе, згодом і їх витіснили генделики. Надписи ставали тьмянішими, ціни — дешевшими. Не те щоб я планував кудись заходити, але в той безіменний бар ноги занесли мене самі, бо звідти доносилося чиєсь нескладне цитування Гемінґвея.

Присягаюсь, я пам’ятаю, як зайшов туди. Як привітливо махнув рукою бармену, зиркнув на мізерну кількість пляшок за його спиною та сімейні фотографії. Як плюхнувся на хиткий стілець. А ось як вона підсіла — ні. Але вже хвилин за двадцять, якщо вірити дерев’яному допотопному годиннику, ми опинилися у тому ледве освітленому кутку. Схилившись одне до одного і обговорюючи нечесні вибори у якійсь країні далекого сходу, назву якої я вже навіть не пам’ятаю.

Я куняв, бо дуже хотів спати. Вона намагалась вмовити мене на вино, тому й щезла у сусідній цілодобовій крамниці. Припхалась вже трохи згодом з двома пляшками. Сказала, що напівсолодкого не було. Сказала, що я пригощаю, і ляснула по столу моєю кредиткою. Де вона її взяла, і чи на місці був мій гаманець — я не знав, і знати тоді не хотів.

Коли моя голова втретє торкнулася її плеча, вона витягла мене на вулицю та повела углиб міста. Сказала, у чотирьох хвилинах є гостел. Тихий, дешевий. Як раз для тих, хто намагається від чогось втекти. Я тоді запротестував. Не від чого я не втікав. Аж ніяк. Але вона мені чомусь так і не повірила.

Я йшов, постійно осмикуючи дипломат. Валіза залишились у камері схову. В мене не було нічого, окрім документів та пари дріб’язкових договорів. Все одно я не розумів, куди ми йдемо і навіщо. Напевно місцевий віскі був міцнішим за спирт.

Люди дивно зиркали на мої костюм і туфлі, які після морських бризок виглядали потворно. Центр міста з діловими кварталами миготів десь удалині. Звідси здавалось, що то була інша країна. Інша планета.

Але ж все було навпаки. Це я був кимось іншим. За тисячі кілометрів від дому. За океаном. За часовим поясом. Тут ніхто мене не знав, і складалося враження, ніби я й сам себе не знаю. Наче я — зовсім не я.

Гостел мав три зірки. Дві з них напевно за гарну неонову вивіску, що освітлювала вулицю рожевим кольором. Лише коли я сів на ліжко, а вона відкупорила пляшку ключами, я подумав: «Якого біса я тут взагалі роблю?»

Дешевий гостел. Таргани у ванній. Хтось гучно кохався за стінкою, а я дивився на дивну незнайомку. Спочатку дивився. Потім слухав. Трохи згодом — торкався.

Ми лежали на підлозі, посередині запиленого килима. Роздивлялися розводи на стелі, схожі на хмари. Видумували їм форми і назви. Вона вмостила голову між третім і четвертим ґудзиком моєї сорочки і виводила візерунки на долоні. Це було вперше, коли я проводів ніч з дівчиною в такому місці. Це було вперше, коли ми навіть не роздягалися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍