Аріана Мел - Мій заборонений рай, Аріана Мел

Його парубочий вечір мав закінчитися приємним бонусом від друзів у вигляді дорогої повії, тільки от він помилився номером і натрапив на НЕЇ... Ми не повинні були зустрітись, та доля випадку не обирає. Тепер цей чоловік у мене в думках, у моїх снах та міцно вкорінився в серці. Він став моїм раєм. Солодким, бажаним, але забороненим. Адже він належить ІНШІЙ…

Розділ 1. Виручити сестру

 

Емілія

Глибоко вдихаю і осмикую чорну жилетку, що одягнена на мені поверх білосніжної сорочки. Поправляю у вусі блютуз-гарнітуру, а тоді змушую губи розтягнутися у привітну професійну посмішку, і байдуже, що на душі наче дикі кішки шкребуть та й настрій геть не святковий. 

Сьогодні я мушу відпрацювати на відмінно. Принаймні однозначно не маю права підвести сестру, яка раз в ніколи попросила її виручити. Тим паче на такому важливому заході. 

Розправляю плечі і окидаю зал коротким поглядом. Гостей вже багато і у приміщенні доволі гамірно, попри легку фонову музику, яку награє замовлений на цей вечір музичний гурт. Та ось метушня і рівень шуму збільшуються і я розумію, що в залі з'явилися майбутні молодята.

За натовпом гостей мені їх погано видно, тому для кращого моніторингу ситуації пробираюся ближче, обережно маневруючи між гостями. Врешті в поле мого зору потрапляють й вони. Стискаю чорну теку в руках тільки міцніше і з цікавістю придивляюсь. 

Майбутня наречена — шикарна довгонога блондинка із розміром очей ще тим. Сьогодні вона, мабуть, вирішила відірватись на повну, бо сукню одягла добряче міні. Її наречений стоїть до мене у півоберту. Кремезна статура, високий, у темно-сірих штанах та жилетці в тон, на кшталт тієї, що зараз на мені, яку гармонійно відтіняє біла сорочка.

І все б нічого, та постать чоловіка здається мені туманно знайомою. На мить зупиняюсь і окидаю його пильним поглядом, замислюючись звідки я можу його знати. Тим часом хтось з гостей необачно мене штовхає і я на мить відволікаюсь від наречених. А коли, оговтавшись, знову повертаю голову в їхню сторону, зустрічаюсь з чіпким карим поглядом, що зупинився прямо на мені.

У мене в роті вмить пересихає, а серце починає гучно-гучно битись, пришвидшуючи свій біг. Господи, невже це він…Я ціпенію, а потемнілий, майже чорний погляд впивається в моє обличчя. Як і тоді…

— Боже, Емі, чого ти ще тут? — сердитий голос Каріни приводить до тями і я струшую заціпеніння. Гучно ковтаю, а тілом прокочується жар. 

«Дихати Еміліє, просто дихати», — повторюю собі, як мантру, намагаючись викинути нареченого з голови і прогнати мурашок, які при згадці про нього почали активно танцювати на спині. 

Мовчки зціплюю зуби і намагаюсь опанувати себе. Хоч підступна пам'ять і намагається нахабно підсунути картинки-спогади тієї зустрічі. Лиш дужче дратуюсь і мимохіть проводжу язиком по сухих, мов пустеля губах. Чоловік зачіпається за цей мій рух і його очі небезпечно зблискують. А тоді він повертається до своєї нареченої, і я роблю нарешті жадібний вдих, наче хто заново відкрив доступ до повітря.

— Вибач, Ромка надзвонював, — вирішую трохи злукавити, бо про ту пригоду я не розповідала нікому, навіть рідній сестрі.

Ловлю вбивчий блакитний погляд і з розряду «Та ти знущаєшся. Здався мені твій Ромка зараз».

— Емі, я серйозно. Пошли його до дідька. Мажорчик довбаний, — починає заводити свою улюблену пісеньку. Закочую очі, бо сестра терпіти не може мого хлопця.

— Усе, усе, — примирливо піднімаю долоню. — Я зрозуміла. Вибач. 

Далі вечір починає набирати обертів. Я буквально не маю й вільної секунди аби передихнути, та й наречений, на щастя, більше в мою сторону не дивиться. Хоч мій погляд раз-у-раз та й залипає на широкій спині та м’язистих руках, підкачані біцепси яких випирають з-під тонкої тканини сорочки. Прикушую губу. Ну чому він до всього виявився таки-и-им…?

Змушую себе відкинути геть ці зайві думки. Небезпечні думки. І на якийсь час це спрацьовує та дозволяє полегшено видихнути. Ось за програмою розпочинаються танці і ведучий бере управління в свої руки, а я знаходжу поглядом сестру.

— Карусь, відійду у вбиральню на хвилинку, гаразд? — шепочу у блютуз-гарнітуру.

— Добре, тільки швидко, — звучить командним тоном і я ледь втримуюсь, щоб не закотити очі. Сестра в своєму репертуарі і поводиться так, ніби мені все ще шістнадцять, а не двадцять чотири.

Та мовчу. Не коментую. Натомість повертаюсь і пробираюсь до виходу із залу. Швидко заходжу у вбиральню, вмикаю воду та занюрюю долоні під холодний струмінь. Надворі літо в розпалі і спека проникає навіть сюди. Благо, в залі система кондиціонування рятує. Проте, мої щоки розпашілі геть не від цієї липневої спеки, ні…Притискаю холодні мокрі долоні до ніжної шкіри обличчя. Сама на себе сердита. За нав’язливі думки. Заборонені думки. Якого біса, Еміліє? 

Роблю глибокий вдих, та трохи оговтавшись, виходжу з вбиральні.  Від чогось терпка хвиля проноситься по хребту брижами, і шкіру поколює наче голками, коли чую, як відчиняються і зачиняються двері до залу з гостями. Ще навіть не повернувши голову, здогадуюсь що це він — пекучий струм пролітає хребтом, а тоді серце зрадливо пропускає удар. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍