Угорська народна казка, Читає Оксана Небесна - Чесний вівчар

Якось до короля Матяша приїхав у гості сусіда-король. Привітались вони, як давні друзі. От гість і каже:

– Чув я, що у вас є вівця, яка дає золоту вовну.

– Еге ж,– гордо відповів король Матяш,– в отарі є в мене одна золоторунна вівця. Є й вівчар, який ніколи не бреше.

А сусідній король на це:

– Не може такого бути! Ось я доведу, що він таки може збрехати.

– Та ні,– каже король Матяш,– такого не буде, він нізащо не брехатиме.

– Ось я доведу! Обдурю його так, що він і не схоче, а збреше.

– Б’юсь об заклад, що він цього не зробить. Якщо програю – віддам половину свого королівства, – сказав король Матяш.

– А я віддам половину свого королівства, якщо він не збреше,– відповів гість.

На цьому вони сказали один одному «на добраніч» і розійшлись.

От сусідній король перевдягнувся в селянське вбрання й пішов на хутір до вівчаря. Привітався з ним, а вівчар і відповідає:

– Добривечір, ваша величносте!

– Звідки ж ти мене знаєш? – здивувався король.

– По розмові впізнав, що ви король,– відповів вівчар.

Король, не довго думаючи, каже:

– Дам тобі цілу купу грошей та ще й шестеро коней, тільки віддай мені золоторунну вівцю.

– О ні,– відповів вівчар,– не віддам нізащо, бо мій король мене повісить.

Тоді король пообіцяв ще більше грошей, але вівчар і на це не пристав.

Прийшов король додому й засмутився, що не зміг придбати золоторунну вівцю. Побачила дочка, що він сумний, та й каже:

– Не бідкайтесь, батечку, ось я піду до того вівчаря і обдурю його.

І пішла. А з собою взяла ящик золота й пляшку вина. Завела з вівчарем розмову, почастувала вином. Вівчар так розвеселився, що обіцяв віддати королівській дочці золоторунну вівцю, якщо вона вийде за нього заміж. Довго вагалася королівська дочка, та нарешті погодилась. А тоді й каже вівчареві:

– Злупи шкуру з вівці, м’ясо з’їж, а шкуру віддай мені!

Вівчар так і зробив. Дівчина понесла батькові золоторунну шкуру. Зрадів старий король, що дочка зуміла обдурити вівчаря.

Настав ранок. Тяжко зажурився вівчар. Що ж йому казати, коли король спитає про золоторунну вівцю?

Сумний вирушив він до королівського палацу. Дорогою кілька разів повторив, що має розповісти королю. Встромив палицю в мишачу нірку, зверху настромив свій капелюх, задкуючи, відійшов на кілька кроків і попрямував назустріч капелюхові. А тоді, змінивши голос, почав:

– Що нового на хуторі?

– Та нічого, тільки золоторунної вівці немає. Її з’їв вовк.

Сказав ці слова й сам злякався.

– Брешеш,– каже далі голосом короля,– бо вовк разом з нею роздер би й інших.

Тоді вівчар витяг палицю з нірки, надів капелюха й пішов далі.

Знову побачив мишачу нірку. Знову почав:

– Що нового на хуторі?

– Золоторунна вівця втонула в колодязі.

– Брешеш, а інші чом не втонули?

Вівчар знову висмикнув свою палицю і з важкою думкою почимчикував до королівського палацу. Натрапив він і на третю нірку. Повторив те саме:

– Що нового на хуторі?

– Вкрали золоторунну вівцю.

– Брешеш, бо тоді покрали б і інших!

Після цього вівчар замовк і більш не казав нічого. Взяв капелюха й палицю і пішов просто до короля Матяша. За столом сидів з дочкою і сусідній король. Нетерпеливо чекали вони, що брехатиме вівчар.

– Що нового на хуторі? – спитав король Матяш.

– Нічого такого, тільки те, що я виміняв золоторунну вівцю на чорну та вродливу!

– Ну, то принеси ж її сюди! – радісно вигукнув король Матяш.

– Ось вона, сидить поруч з вами! – відповідає вівчар.

– Ура! Правду сказав! – вигукнув король Матяш.– За це дарую тобі половину королівства, яке віддасть мені сусід.