чеченська казка - Чия побрехенька кумедніша?, чеченська казка

Був собі один мірошник. І мав він дивну звичку. Коли приходили до нього молоти зерно, він оголошував:

– За помел я нічого не беру. Але кожен, перш ніж одержати борошно, мусить розповісти мені нісенітницю-побрехеньку. А потім і я розповім нісенітницю. Чия побрехенька буде неймовірніша, тому й борошно дістанеться.

А цей мірошник так навчився вигадувати нісенітниці, що перемогти його не вдавалося нікому. Приходили до нього з повними мішками, а додому йшли з порожніми. А мірошник що день, то ставав усе багатшим та нахабнішим.

Та недаремно ж ото кажуть: унадився глек по воду та й лишився на березі.

Прийшов якось до мірошника бідний чеченець. Приніс мішок – латка на латці. А кукурудзи в мішку не більше ніж пуд. Але й цей пуд надумав заграбастати собі жадібний мірошник.

– Давай,– каже,– оповідати нісенітниці. Чия буде чудніша, той і візьме собі борошно.

«Постривай,– подумав бідняк,– я провчу тебе». І каже:

– Хоч і ніколи мені нісенітницями займатися, але хай буде по-твоєму. Проте одна умова: якщо вже я переможу, то ти більше ні в кого нісенітниць не вимагай!

– Хай буде, як ти хочеш,– посміхаючись, відповів мірошник.

От зібрався народ – і мірошник перший повів оповідь:

– Була в мене курка. Дзьобала зернята, пила чисту воду. Якось я замкнув її, а сам пішов у гори правити гроші від боржників. Повернувся я наступного дня, розчинив двері – і знаєте, що я побачив?! Доки мене не було, курка знесла стільки яєць, що заповнила геть усю хату аж до стелі. А сама вилізла через димар на покрівлю та й кудкудакає. Я найняв людей, вони винесли всі яйця у двір. А з яєць тут же повилуплювалися курчата та індичата. Бігають, у смітті гребуться, сюди-туди скачуть – не пройдеш по двору. Я розлютився, вибрав лозиняку якнайдовшу та й давай їх розганяти, а вони раптом перетворилися в одну курку та одного індика... Ось яка пригода сталася одного разу зі мною,– закінчив мірошник.

– Гаразд,– погодився бідняк,– але ж ти нічого не сказав про борошно... Тепер послухай мою нісенітницю. Були у мене вулики. На всіх бджіл була в мене одна матка. Вона господарювала у вуликах. Та якось сталося так, що матка десь зникла, наче її й не було. Я заприсягся, що розшукаю її й поверну назад. Довго блукав я довкола і все розпитував: чи не бачив хто бджолиної матки?

Нарешті мені сказали: шукати її треба за річкою. Приходжу я туди – й очам своїм не вірю: моя бджола разом з шістьома волами тягне здоровенного плуга. Бачу, зорала вона чимало землі: шию розтерла до крові. Випустив я її з ярма, привів додому та й став думати: як би це вилікувати бджолу? Аж розумні люди кажуть: «Змішай баранячий лій з горіхами, розітри добре та й зав’яжи бджолі шию. Це з усіх ліків ліки!»

Зробив я все, як ото мене навчили, перев’язав бджолі шию та й ліг спати. А коли прокинувся, то поспішив до бджоли: подивитись, чи полегшало їй. Приходжу до неї й бачу: лежить бджолина матка на землі, а на шиї в неї за ніч виріс крислатий горіх. Горіхів на ньому – мов листу.

«Дай-но,– думаю,– покуштую, які вони на смак!» Узяв грудку землі та й кинув угору, щоб два-три горіхи збити.

А грудка взяла та й застряла серед горіхів та гілляк. Я тоді – другу, третю, але й вони там позастрявали. А грудки були великі, а я кидав багато – от і накидав ціле поле, три дні орати треба. Видряпався я з шістьома волами і давай те поле орати. Зорав, посіяв кавуни та дині. Коли настав час збирати врожай, поліз на дерево оглянути своє поле. Дивлюся: аж довкола тільки кавуни, а диня виросла всього одна. Одна-то одна, але ж така велика, що ну ніяк не підняти. Надумав я розрізати її на частини.

Розрубав диню шаблюкою – а з неї заєць вискочив та тікати! Я схопив сокиру й кинув йому навздогін. Напевне, заєць страшенно злякався, бо загубив з переляку аркуш паперу. А на тому папері чорним по білому: «Кукурудзяне борошно належить біднякові».

Цими словами бідний чеченець закінчив свою побрехеньку. І всі, хто був при цьому, загукали:

– Мірошнику, віддай йому борошно!

Нічого було мірошникові робити: довелося віддати борошно.