литовська казка - Жалісливий син, литовська казка

Давно колись був собі король і видав він наказ, щоб столітніх дідів не годували, а вивозили десь під ліс чи на болото й кидали, – хай, мовляв, там і помирають. Один син посадив на воза старого батька й повіз. А за ним слідом його малий синок подався. Зіпхнув син старого разом із возом з гори і йде додому. А хлопчик гукає:

– Тату, навіщо ж ти воза покинув?

– А тому, що він більше нам ні до чого.

– А чим же я тебе вивезу, коли ти постарієш?

Повернувся тоді син назад, забрав старого батька й привіз додому. Боявся, щоб ніхто не побачив, то й тримав його в клуні.

Настали тяжкі часи. Пішов син у клуню й скаржиться батькові:

– Тату, що ж це буде, скрута гнітить нас, вже й хліба немає ані зернини. Я лишив тебе живим, то порадь тепер, що маємо робити?

– Зніми, сину, стріху з повітки,– я її ще молодим у жнива

немолоченим житом покрив. А як змолотиш – висип усе, разом з половою, в мішок, сядь на прудкого коня й лети, скільки кінь зможе, паровим полем, обома руками розсівай зерно на всі боки.

Син так і зробив: засіяв аж кілька шнурів. Прийшла осінь – нічого не сходить. Пішов він до батька в клуню та й каже:

– Не журися, сину. Піди вночі в поле, ляж на землю, при

клади вухо й послухай, що жито говоритиме.

Пішов син, ліг на землю й чує, як жито одне до одного кличе: у-у-у!

– Ну, що чув? – питає батько.

– Та заукало то в одному кутку, то в іншому.

– Добре буде, сину.

Навесні йде син поле провідати. Чорне воно, нічого не сходить. І знову звелів батько піти уночі в поле землю слухати. Приклав син вухо до землі, чує, як посів говорить:

– Посунься, посунься, пусти мене!

Прийшов додому і розповів батькові.

– Все, сину, добре буде.

Настав час, жито зійшло, а десь посеред літа – стеблина об стеблину дзвонить – прямо стіна стоїть. А що вже колосок – ледве у жмені вміщається.

Був тоді голод великий, люди прохання послали королю. Виїхав король перевірити. їде полями – ніде жита немає, тільки в одному місці, дивиться, три шнури – як стіна. Велить король покликати господаря того поля.

– Кажи, звідки ти взяв зерна на посів? У всьому королівстві моєму немає такого поля. Кажи правду.

Чоловік і так і сяк викручується, але – нічого не зробиш – зізнався, що старого батька тримає, і той так порадив йому зробити.

Привели діда до короля.

– Як ти, старий, такий розумний, то скажи, коли ти помреш?

– В останній день цього року, володарю.

– А я коли помру?

– На перший день великодня, володарю.

– А чи можна якось урятуватися від смерті?

– Мені не можна, а король може врятуватися, тільки задля цього треба буде піти йому на крадіжку.

Засміявся король і поїхав далі.

Однак по приїзді додому з його голови весь час не виходило дідове пророкування.

Наступав Новий рік. Послав король своїх слуг подивитися, чи живе ще той дід.

Посланці повернулися й кажуть:

– Просили на похорони, дід учора помер.

Зажурився тяжко король: чим ближче до великодня, тим тривожніше ставало в нього на душі. Тривога ота спати королю не давала. В ніч на Великдень устав він, одягся й вийшов до міста. Підійшов до тину, чує – хтось повзе.

– Хто ти? – питає король, побачивши злодія.

– Хто ти, той і я.

– А куди підемо красти?

– Ну, хоч би й до короля, я знаю його палац.

– Добре

Підійшли до королівського палацу.

Зверху, де пани живуть, світиться. Злодій і каже:

– Лізь і послухай, що ті пани говорять.

– Але ж я не вмію по стіні лазити.

Тут злодій як зацідить королеві в голову:

– Який же ти злодій, що не вмієш по стіні лазити?!

Надів злодій на руки й на ноги залізні пальці, виліз, послухав, зліз і каже:

– Хочуть короля вбити. Завтра буде великий бенкет, покличуть короля й подадуть, йому вино з отрутою.

Потім знову виліз по стіні й повернувся з двома скриньками, в яких було золото.

– Оце вже як повезло, то повезло!

Пішли вони в кінець міста і там у хатинці почали гроші ділити. Король узяв небагато. Повертаючись до палацу, він скрізь дорогою хрести на тинах ставив – так і позначив дорогу.

– Кожний, хто пригощає гостя, спочатку сам випиває і тільки тоді наливає гостеві. Сам спершу випий,– звелів король. І всі його підтримали.

Ну, що тут вдієш – треба пити. Як випив радник – так і впав мертвий на місці.

Гукнув тоді король своє військо й звелів усіх панів, що його запросили, забрати.

Покликав король і того злодія, щедро обдарував його. Згодом злодій оженився й зажив собі щасливо – не треба було йому красти.

Видав король також наказ, щоб старих людей більше не знищували. «Молоді хай роботу роблять, а старі поради їм дають»,– сказав він.