алтайська казка - Страшна казка, алтайська казка

Давно колись жили на Алтаї брат і сестра. Брата звали Боролдой-Мерген, а сестру Барабош-Аару. Вони жили вдвох у безлюдному лісі.

От одного разу брат зібрався на полювання і каже сестрі:

– Ти без мене печінку марала не смаж. Соболиною ковдрою не укривайся, на лісисту гору не ходи.

День минув і другий зійшов, а брата нема. Сім днів зійшло, а брата все нема й нема. Сумно стало Барабош-Аару самій у безлюдному лісі, от вона й подумала: «А що станеться, якщо я підсмажу маралячу печінку?»

Узяла, нарізала печінку, нанизала шматки на шпичку, встромила її біля вогню. Сама на соболину ковдру всілася, не пам’ята, як і заснула. Чи далеко, чи близько була вві сні, невідомо нікому, а тільки як прокинулась – бачить: чорна пінява на печінці пузириться, вогнище залила. Налякалася Барабош-Аару: «Як жити без вогню в лісі самій?» Кресало ж брат із собою на полювання взяв: «Де тепер вогню взяти?» – думає Барабош-Аару.

Побігла вона на лісисту гору: людей пошукати, у них жару попросити. Темні ліси узліссями обходила, через бистрі ріки броду шукала. Чи довго чи недовго йшла, та от з вершини гори побачила – далеко в синім небі світиться тонкий, як кінський волос, білий дім. Зраділа, поспішила туди, прийшла до маленького, очеретом укриваного аїлу. Штовхнула двері й ледь не вмерла від жаху. Вперед, через поріг не зважиться переступити, назад бігти – сил нема, ноги наче вросли в землю.

На жіночій половині аїлу біля вогнища лежить стара жінка. Одне вухо під себе послала, а другим укрилася, мов ковдрою.

– Е-е-е, дитино моя,– солодкаво заспівала стара.– Коли прийшла, то вже заходь.

Ввічлива Барабош-Аару ввійшла і мовила:

– Дозвольте, бабусю, з вашого вогнища головешку взяти, у мене дома вогнище загасло.

Стара дозволила.

Зраділа Барабош-Аару. Прибігла додому, розіклала велике вогнище, до неба шугнуло жовте полум’я. «Ну,– думає,– засмажила я печінку марала, а що сталося? Згасло вогнище, і ось воно палає! Соболиною ковдрою укривалася, а що сталося? Поспала й прокинулася. На лісисту гору ходила, вогню там добула. Зараз до підніжжя гори сходжу, дикого часнику, цибулі назбираю».

Щойно хотіла вийти за двері, та ніби хтось її утримує, не пускає. Обернулась і бачить: до поли шуби причепилася ледь помітна оку прозоро-тонка нитка. Барабош-Аару вихопила з-за пояса ніж, відітнула нитку, побігла до ясно-голубої скелі.

– Ясно-голуба скеле, одчинися! Моє життя порятуй!

Ясно-голуба скеля прочинилась і сховала в собі дівчинку.

А кінець нитки, що Барабош-Аару відітнула, пристав до порога. Ні вітром його не здмухнути, ні дощем змити. Другий кінець тримала вухата стара. Намотуючи нитку на палець, пішла вона долинами і пагорбами. Через бурі річки одним кроком переступала, хащі навпростець долала. Там, де між стовбурами і змії не протиснутись, пролазила, де мусі не пролетіти, проскакувала.

Прийшла до аїлу брата й сестри, прочинила двері, а там нема нікого.

– Казан, казан,– заспівала стара,– де Барабош-Аару?

– Якби Барабош-Аару жива була, я б оце тут не стояв у пилюзі. В мені б кипіло жирне м’ясо.

Стара ногою розворушила жар:

– Вогнище, вогнище, де Барабош-Аару?

– Ох, ох! – спалахнуло вогнище.– Коли була б жива Барабош-Аару, я б ста шарами попелу вкрите не було, а жарким вогнем палало би.

Стара підійшла до ліжка:

– Ліжко, ліжко, де Барабош-Аару?

– Померла наша вірна Барабош-Аару-у... – застогнало ліжко. Там лежав зазубрений рубель – едирек. Цим рублем Барабош-Аару шкури звірині розминала, вибивала, аби одежа, пошита із шкур, була м’яка й легка.

– Вона жива, жива, жива! – заторохтів рубель.– Вона повернеться і примусить мене знову торохтіти. Сходіть, бабусю, до ясно-голубої скелі.

Стара побігла до ясно-голубої скелі, опустилася на праве коліно, погладила ліву косу:

– Ясно-голуба скеле, віддай мені Барабош-Аару!

Але саме в цей час з полювання повернувся Боролдой-Мерген. Побачив вухату бабу, зняв з плеча тугий лук, напнув пружну тятиву, спустив виливану семигранну стрілу. Впала баба. Аж тут вискочили люди, що ховалися від баби, плачучи і сміючись, цілували влучного мисливця:

– Нам, що сонця не бачили, ти сонце дав! Нам, що місяця не бачили, ти місяць подарував! Будь завжди, як заєць, білий, як вівця, гладкий. Сто літ живи, прудконогим конем володій!

Коли люди розбрелися по густій траві шукати місця для стійбища, Боролдой-Мерген побачив сестру свою Барабош-Аару. Від щастя йому відібрало мову. Ніжно долонями їй щоки втер і тихо сказав:

– Ийлаба, сийним! Не плач, сестро! Життя прекрасне.