алтайська казка - Торко-чачак - Шовкова китичка, алтайська казка

Жила-була дівчина, звали її Торко-чачак – Шовкова китичка. Очі в неї точнісінько ягоди черемхові, брови – дві круглі райдуги. В коси вплетено морські мушлі, на шапці китичка з шовку, білого, як місячне світло.

Занедужав якось батько Шовкової китички, от мати їй і каже:

– Сядь, дитино моя, на буланого коня, скачи на берег бурхливої річки, до берестяного аїлу, там живе Телдекпей-кам. Попроси, поклич його, нехай приїде, твого батька полікує.

Дівчина скочила на буланого коня з білою зіркою на лобі, взяла у праву руку ремінну вуздечку з срібними бляшками, у ліву – нагайку з візерунчастим костяним пужалном.

Прудко біг гривастий кінь, вуздечка стріпувалась, як хвіст трясогузки, кілечка на збруї весело видзвонювали.

Телдекпей-кам – старий дід сидів біля порога свого берестяного аїлу, гострим ножем вирізував із березового комля круглу чашку – чочойку. Почув прудкий біг коня, веселий передзвін кілець на збруї, підвів голову й побачив дівчину на буланому коні.

Ставна, сиділа вона у високому сідлі, палахкотіла на вітрі шовкова китичка, співали морські мушлі в тугих косах.

Ніж випав з камових рук, чочойка в вогонь покотилася.

– Дідусю, – мовила дівчина, – мій батько занедужав, допоможіть нам.

– Я вилікую твого батька, Шовкова китичко, якщо ти за мене заміж підеш.

Брови у кама – білий мох, борода – колючий чагарник.

Налякалася Шовкова китичка, смикнула коня за повід і поскакала щодуху.

– Завтра на зорі приїду! – крикнув їй навздогін Телдекпей-кам.

Примчала дівчина до стійбища, ввійшла до аїлу:

– Завтра на світанні Телдекпей-дід буде тут.

У небі ще зорі не розтанули, в стійбищі люди ще молока не заквасили, м’ясо в казанах іще не зварилося, білу кошму на підлозі ще не простелили, а вже долинув тупіт копит. То їхав верхи на широкому, мов гірський сарлик, коні Телдекпей-кам.

Найстаріші діди вийшли йому назустріч. Коня за вуздечку взяли, стремено підтримали.

Мовчки, ні на кого не дивлячись, кам спішився, ні з ким не привітавшись, увійшов до аїлу. Слідом за ним внесли двопудову чаклунську шубу й поклали на білу кошму.

Червону чаклунську шапку туди ж поставили. Бубон почепили на дерев’яний кілок, під бубном розіклали вогнище з духмяних ялівцевих віт.

Упродовж усього дня від ранкової зорі до вечірньої, кам сидів не розплющуючи повік, незворушно, слова не мовлячи.

Пізно вночі Телдекпей-кам підвівся, низько, аж на самі брови, насунув свою червону шапку з різнокольоровим намистом. Пера пугача стриміли на шапці, мов два вуха, червоні клаптики тріпотіли ззаду, як два крила. На лице упали крупні, як град, скляні намистини. Крекчучи, підняв кам з білої кошми свою двопудову шубу, охкаіочи, просунув він руки в грубі рукави. З обох боків шуби звисали сплетені з чаклунських трав жаби і змії, на спині теліпалися шкурки дятлів. Зняв кам з кілка шкіряний бубон, ударив по ньому дерев’яним калаталом. Загуло, зашелестіло в аїлі, мов на гірському перевалі зимової пори. Люди повклякали з жаху. Кам танцював-камланив, балабончики бриніли, бубон гримів. Та ось усе нараз ущухло. В тиші ніби грім загуркотів – це востаннє ухнув бубон, і запанувала тиша.

Телдекпей-кам опустився на білу кошму, рукавом утер піт з чола, пальцями розправив скуйовджену бороду, взяв з берестяного підноса серце козла, з’їв його і сказав:

– Проженіть Шовкову китичку, злий дух сидить в ній. Поки вона по стійбищу ходитиме, батьку її не видужати. Горе-лихо цю долину не покине. Малі діти навіки поснуть, батьки їхні й діди лютою смертю помруть.

Жінки з остраху на землю долілиць попадали, старі з горя долонями очі затулили. Юнаки на Шовкову китичку глянули, двічі почервоніли, двічі поблідли.

– Посадіть Шовкову китичку в дерев’яну бочку,– гудів кам,– стягніть бочку дев’ятьма залізними обручами, забийте дно мідними цвяхами, киньте в бурхливу річку.

Сказав, сів на кошлатого коня, поскакав на берег бурхливої річки, до свого берестяного аїлу.

Сім днів і сім ночей люди на стійбищі не наважувалися посадити в бочку дівчину. Сім днів і сім ночей з дівчиною прощалися. На восьмий посадили Шовкову китичку в дерев'яну бочку, стягнули бочку дев’ятьма залізними обручами, забили дно мідними цвяхами, кинули в бурхливу річку.

Того дня над річкою сидів на стрімкому березі сирота рибалка Баликчі.

Побачив він бочку, виловив її, приніс до свого куреня, взяв сокиру, вибив дно, а там – дівчина!

Як стояв Баликчі з сокирою, так і закляк. Ніби коник, підстрибнуло його серце.

– Дівчино, як тебе звати?

– Шовкова китичка.

– Хто тебе посадив у бочку?

– Телдекпеи-кам повелів.

Вийшла дівчина з бочки, низько-низько рибалці вклонилася.

Тут рибалка погукав свого лютого собаку. Посадив Баликчі собаку в бочку, забив дно мідними цвяхами й кинув у річку.

От побачили ту бочку раби Телдекпея-кама, витягли її, принесли до берестяного аїлу, поставили перед старим чаклуном, а самі побігли до лісу.

Все вчинили так, як наказав кам. Та ще до лісу не добігли, як почули крик.

– Допоможіть, – волав кам,– допоможіть!

Однак раби, почувши плач, не обернулися, стогін почувши, не оглянулися – так наказав кам.

Тільки через три дні повернулися додому. Кам лежав на землі ледве живий. Одежа його на клапті подерта, борода скуйовджена, брови розкошлані. Шуби двопудової більш йому не одягати, в шкіряний бубон не бити, людей не страхати.

А дівчина лишилася в зеленому шалаші. Баликчі тепер не вудить рибу. Скільки разів, бувало, візьме вудочку, ступить крок до річки, обернеться, побачить дівчину на порозі шалаша, ноги самі несуть його назад. Ніяк не міг він надивитися на Шовкову китичку – Торко-чачак.

Тоді взяла дівчина шматок берести, намалювала соком ягід на ній своє лице. Прибила бересту до палиці, палицю встромила біля самої води. Тепер рибалці веселіше стало сидіти над річкою. Торко-чачак дивилася на нього з береста, мов жива.

Одного разу задивився Баликчі на розмальовану бересту й не помітив, як клюнула велика риба. Вудлище вислизнуло з рук, збило палицю, береста упала в воду й попливла.

Як дізналася про те дівчина, гірко заплакала, заголосила.

– Хто знайде бересту, той сюди прийде! Поспіши, поспіши, Баликчі, дожени, дожени бересту. Виверни свою козячу шубу хутром назовні, щоб тебе не пізнали, сядь на синього й скачи вздовж берега, до гнилої річки.

Одягнувся Баликчі в козячу шубу хутром назовні, сів на синього бика, помчав уздовж берега. А розмальована береста пливла все далі, все стрімкіше. Наздогнати її Баликчі не встиг. Принесла річка бересту в широке гирло, до бурхливого моря. Тут береста зачепилася за вербову гілку й повисла над хвилями.

А на березі річки розкинулося стійбигце Кара-каана. Незчислимі табуни й череди паслися в густій траві.

Побачили пастухи на червоній вербі білу бересту. Підійшли ближче, глянули й зачудувалися. Шапки їхні вода понесла, стада їхні лісами розбрелися.

Дев’ятихвосту нагайку Кара-каан здійняв, та побачив бересту й нагайку випустив.

З береста дивилася дівчина. Губи в неї – рожева квітка, котра щойно розпустилася, очі – черемхові ягоди, брови – дві райдуги. Схопив Кара-каан бересту, сховав за пазуху й загукав страшним голосом:

– Гей ви, силачі, богатирі, алипи і герої! Негайно сідлайте коней! Якщо цю дівчину ми не знайдемо, я всіх вас списом переколю, стрілою перестріляю, в окропі зварю!

Торкнув повід коня і поскакав до витоків річки! Слідом за ним мчали воїни, у важких громохких обладунках із червоної міді й жовтої бронзи.

Позаду війська конюхи вели в поводу білого, як срібло, прудкого, як мисль, інохідця, у збруї, оздобленій перлами та бірюзою.

Побачивши таке грізне військо, Шовкова китичка не заплакала, не засміялася. Мовчки підійшла до білого інохідця, сіла в сідло, оздоблене перлами і бірюзою.

Так, не плачучи, не сміючись, ні з ким не розмовляючи, нікому не відповідаючи, жила дівчина в шатрі Кара-каана.

Раптом одного ясного ранку вона в долоні заплескала, засміялася, заспівала й вибігла з шатра.

Подивився Кара-каан, куди вона дивиться, побіг, куди вона побігла, і побачив парубка в козячій шубі хутром назовні, верхи на синьому бику.

– Цей жебрак розвеселив тебе, Шовкова китичко? – запитав Кара-каан,– Я теж можу одягти дрантя, сісти на синього бика не побоюсь! Усміхнись ти й мені так весело, заспівай так само дзвінко.

І Кара-каан зірвав з плечей Баликчі козячу шубу, на себе вдягнув, до синього бика підійшов, за повід узявся, ліву ногу в стремено поставив.

– Моо! Моо! – заревів бик і, не давши ханові перекинути через сідло праву ногу, потягнув його долинами й горбами.

Од сорому луснула печінка в Кара-каана, од гніву розірвалося серце.

А Шовкова китичка взяла рибалку – сироту Баликчі – за праву руку, і вони повернулися у зелений курінь.

Знайдіть і ви своє щастя, як вони своє знайшли.