таджицька казка - Семеро братів і сестра, таджицька казка

Було таке чи ні, та жили колись у наших краях чоловік і жінка. Мали вони семеро синів, а дочки жодної.

Сини часто казали матері:

– Неню, нам так сумно самим. Якби в нас була сестра, ми б її шанували, піклувалися про неї.

А брати ті були мисливці, ходили на полювання високо в гори й поверталися з багатою здобиччю.

Одного разу випало їм іти дуже далеко. Тож перед дорогою сказали матері:

– Неню, ми йдемо надовго. Якщо за цей час народите сестричку, звеліть почепити на воротях прядку, а як знову хлопчика – нехай почеплять лука.

Невдовзі мати народила доньку й звеліла бабі-пупорізці:

– Підіть і почепіть на воротях прядку. Повернуться мої синочки – порадіють.

А в тих братів був ворог – їхній заздрісний сусіда. Він зняв із воріт прядку, а замість неї почепив лука.

Повернулися брати з полювання, а на воротях – лук.

– Наша неня знов сина породила,– сказали сумно, не зайшли й на подвір’я, а подалися світ за очі.

Довго йшли, аж опинилися в іншій країні й стали там жити.

А їхню сестричку тим часом назвали Гулмог.

Минуло кілька років. Гулмог підросла. Якось вона бавилася з подругами, чогось там не поділила з сусідовою донькою, і та дорікнула їй:

– В тебе лиха доля, бо як тільки ти народилася, пропали твої брати. Ми більше не гулятимемо з тобою, не хочемо теж лишитися без братів.

Гулмог заплакала. І сльози покотилися так рясно, що струмком потекли на подвір’я однієї милосердної бабусі. Пішла старенька понад тим струмком, побачила, як тужить бідолашна дівчина, й спитала її:

– Чого ти плачеш, дитино?

А Гулмог їй крізь сльози:

– Подруга сказала, що коли я з’явилася на світ, пропали мої брати. Це правда чи ні?

Бабуся їй і каже:

– Піди попроси свою маму, хай насмажить тобі пшениці.

Однак у чому б вона тобі її не подавала, не бери, а скажи, щоб зачерпнула жменею. А тільки-но вона рукою в казан, притисни її долоню до казана й спитай: «Де мої брати?»

Гулмог подякувала бабусі, прийшла додому й каже матері:

– Матусю, мені чогось закортіло смаженої пшениці.

Мати підсмажила пшениці, зачерпнула ополоником і подала доньці, але та не взяла:

– Ні, дайте мені в жмені.

І тільки-но мати доторкнулася рукою до пшениці, донька притисла їй долоню до казана й питає:

– Нема,– відказала мати.– Пусти, бо пече.

– Є в мене брати чи нема?

– Є, сім братів,– не витримала мати.

– Де вони?

– Не знаю. Тоді, як ти народилася, вони були на полюванні. Додому не повернулися.

Почула це Гулмог і враз наче подорослішала, вчинила тісто, спекла дванадцять коржів, зав’язала їх у хустину й сказала:

– Піду, матусю, шукати своїх братів.

– Не ходи, доню, де ти їх шукатимеш? Ще як і ти не вернешся, з ким я віку доживатиму? – почала відмовляти її мама.

Але Гулмог не послухала. Рушила в дорогу. Йшла степами, перебродила річки, долала гори, минула багато міст і сіл. Як їсти схочеться, пожує коржа, перепочине й знову в дорогу.

Та ось лишився в неї останній корж. Покотила його по дорозі й пішла слідом. А коли знову зголодніла, довелося відламати шматочок і з’їсти. Як трохи відпочила й підвелася, щоб іти далі, то корж більше не котився.

Взяла його в руки й так заплакала, що від сліз земля під ногами розмокла. Набрала Гулмог жменьку, доліпила до коржа відламане й поклала його на сонце. Корж висох і покотився далі. А дівчина – за ним.

Ішла вона, йшла, аж прийшла під високу гору, а під тією горою притулилась оселя. Корж підкотивсь до воріт і впав.

Гулмог зайшла на подвір’я, зазирнула до хати. Ніде нікого. В комірчині дичина, тикви олії, засіки борошна. Усього вдосталь.

Набрала дівчина борошна, вчинила тісто, напекла коржів, зварила плов. Усього наготувала, а сама сховалася в скриню.

Невдовзі повернулися брати. Хотіли були варити вечерю, коли дивляться – вже наварено й напечено. Дивуються й не можуть надивуватися. «Гаразд, завтра про все довідаємося»,– подумали брати, повечеряли й полягали спати.

Вранці шестеро братів пішли на полювання, а найстарший лишився дізнатися, хто в них у хаті господарює. Сховався й

Та скоро його зморив сон.

Гулмог визирнула, побачила, що брат спить, і вилізла з скрині Вчинила тісто, напекла пухких коржів, наварила мантів і знову сховалася в скриню.

Прокинувся брат, а вже наварено й напечено. Він тільки дивується. Аж ось і брати надходять.

– Хто ж воно в нас був? – питають.

– Я трохи задрімав,– одказує найстарший,– а коли прокинувся, все було готове.

Поглузували брати, що він такий сплюх, попоїли й полягали спати.

Другого дня вдома лишився менший брат. Того теж зморив сон, і він також нічого не загледів. Отак проспали всі шестеро братів, а про таємницю нічого й не дізналися.

Сьомого дня лишився найменший. Ось і його почало хилити на сон. Та він узяв ножа, різнув собі мізинця, а рану присипав сіллю. Біль не давав йому заснути. Перегодя хлопець побачив, що із скрині вилізла вродлива дівчина. Він хотів був схопитися і спіймати її, та передумав, вирішив подивитися, що буде далі.

Дівчина набрала борошна, вчинила тісто, напекла коржів, тоді наварила юшки, запарила чаю й хотіла була сховатися до скрині, як хлопець спритно схопив її за руку й спитав:

– Ти хто така? Людина чи пері?

– Не пері я, а звичайна людина, ваша сестра.

– Нас тільки семеро братів, сестри в нас нема,– здивувався хлопець.

Дівчина розповіла йому все, що сталося, брат із сестрою щиро обнялися, а тоді посідали й довго ще розповідали одне одному про свої пригоди. Коли вже ось-ось мали повернутися брати, брат каже сестрі:

– Ти сховайся, а я похвалюся братам радістю.

Дівчина заховалася, а незабаром повернулися брати.

– Як тут, братику? – спитав найстарший.

– Нічого так собі,– відказав найменший,– сідаймо вечеряти, маю вам щось гарне сказати.

Коли всі посідали, найменший брат відламав шматок коржа й мовив:

– Радійте, прийшла наша сестра.

– Нема в нас сестри,– відказали всі шестеро.

– Гулмог, виходь, брати чекають на тебе.

Вийшла дівчина з скрині, хлопці кинулися до неї: обіймають, цілують, розпитують. А найменший сидить собі й лише всміхається.

Відтоді Гулмог стала жити в братів. Хлопці цілими днями полювали, а дівчина поралася вдома: варила їсти, прибирала, прала, шила.

Якось брати впіймали кота: «Віднесімо його сестрі, веселіше їй буде».

Кіт дуже подружив з Гулмог. Дівчина без нього й не їла, завжди з ним ділилася. Якось уранці замітала вона в хаті й знайшла під вікном родзинку. Підняла її, сполоснула й кинула в рота, а про кота забула. Той розсердився, й погасив вогонь у кабиці.

Гулмог учинила тісто, а коли воно підійшло, хотіла розпалити в танурі.

Підходить до кабиці, а вогню нема, і викресати нічим, бо кресало в братів.

Засмутилася дівчина, роззирнулася довкола й помітила, що під лісом в’ється димок. Пішла туди, аж там відьма: однією рукою дитину забавляє, а другою ячмінь у казані помішує.

– Добридень, паніматко! – привіталась Гулмог.

– Добридень і тобі, – підвела голову відьма. – Якби ти не привіталася, мала б я свіжу печеню! Чого тобі треба?

– У мене вогонь погас, прийшла жару просити,– відповіла Гулмог.

Відьма дала їй кілька жаринок і жменю ячменю й сказала:

– Іди й посипай цим ячменем аж до своєї хати.

Прийшла дівчина додому, розпалила в танурі, напекла коржів, наварила їсти.

Повернулися брати, повечеряли. Усе було таке смачне, що де й поділася втома. Вдячні сестрі-піклувальниці, вони допізна розповідали їй свої пригоди. А вранці, як і завжди, подалися на полювання.

Гулмог провела братів і взялася замітати подвір’я. Коли це верхи на цапові їде відьма. Спинилася й гукає:

– Агей, сяка-така! Ану припни мого цапа!

Підбігла дівчина, взяла у відьми цапа й прив’язала до кілка.

Ячні зерна, що їх Гулмог сипала дорогою, коли несла жарини, проросли голками. Відьма позбирала ті голки, взяла одну, штрикнула дівчину в стегно й стала смоктати з неї кров. Гулмог від болю зціпила зуби, але терпіла.

– Якщо скажеш про це братам, прийду і всіх вас із світу зведу! – пригрозила відьма.

Так тривало кілька днів. Де й поділася дівоча врода.

Що з тобою? Ти нездужаєш чи засумувала чогось, що так змарніла? – занепокоїлись брати.

Згадала дівчина відьмині погрози й тільки тяжко зітхнула. Та брати таки допитуються.

– Ох, братики мої, – зітхнула тяжко Гулмог,– якщо розкажу вам, загинемо всі ми.

Тоді найменший брат вирішив не піти на полювання, а таки вивідати, що коїться з сестрою. Тож мусила Гулмог розповісти йому про все. Вислухав брат сестру, викопав перед порогом глибоку яму, підкотив на край ями великого каменя, а сам сховався за дверима.

Незабаром верхи на цапові приїхала відьма й гукнула:

– Агей, сяка-така! Іди візьми мого цапа!

Гулмог підбігла до неї, припнула цапа, а сама подалася до хати. Відьма – за нею. Та тільки-но підійшла до порога, з-за дверей вискочив найменший брат, пхнув відьму в яму, а зверху привалив каменем і засипав землею.

Увечері повернулися з полювання брати й питають:

– Що чувати, брате?

До нашої хати внадилася відьма,– каже той.– Щастя, що ми впору про це довідалися, а то занапастила б нам сестру.

Хлопець розповів, як порішив відьму.

Тільки ніколи не лий на те місце води, попередив сестру старший брат,– бо відьма оживе.

Минув якийсь час. Одного дня Гулмог все поперемивала і, забувши про братове застереження, вилила помиї за поріг. Через тиждень на тому місці зазеленів кріп, та такий запашний.

Якось увечері Гулмог тяжко зітхнула.

– Що з тобою? – питають брати.

– Тата й маму згадала, – відповіла дівчина й залилась

слізьми.

– Ми теж поскучали за нашими батьком-ненькою й рідним краєм, – мовили брати. – Тож завтра й вирушимо додому.

Вранці стали збиратися в дорогу. Ґулмог зварила юшки, приправила кропом і подала снідати.

Посідали брати до скатертини, та тільки-но сьорбнули по ложці, враз перетворилися на голубів і полетіли.

– Ой, що ж я наробила! – заголосила Гулмог. – Це ж той кріп на ямі виріс, а я, нетямуща, забула й приправила ним страву, і мої братики перекинулися на голубів. Що ж я тепер робитиму? Краще й мені перекинутися на голубку,– сьорбнула юшки й голубкою полинула доганяти братів.

Восьмеро голубів прилетіли до рідного краю, сіли в батьківському саду, й одразу семеро братів стали сімома осокорами, а сестра – яблунею.

Вийшла їхня ненька в сад і очам своїм не повірила. Звідки враз з’явилися сім струнких осокорів і яблуня? Щодня ходила ненька до саду й не могла надивитися на чарівні дерева. Бо ввижалися вони їй рідними дітьми.

Навесні яблуня пишно розквітла, а влітку вродили на ній червоні запашні яблука.

Саме тоді в тих краях полював юний царенко. І почув він ті чарівні пахощі. Спинив коня й озвався до своїх слуг:

– Що це так чарівно, духмяніє? Негайно дізнайтеся!

Двоє слуг поскакали до саду й побачили поміж сімох осокорів рясну яблуню. Та тільки хотіли зірвати кілька запашних яблук, щоб віднести їх царенкові, як яблуня промовила людським голосом:

Ошелешені слуги відступилися. А один з них сказав:

– Нас прислав царевич, хочемо віднести йому кілька яблук.

– О, любі братики, царенкові люди прийшли по яблука, дати їм чи ні?

– Що доброго зробив царенко, аби ти мала дати йому яблук? – озвалися людськими голосами сім осокорів.

Слуги повернули коней, примчали до царенка й усе йому розповіли.

– Дурниці верзете! Хто й коли чув, щоб дерево говорило? – відказав їм царенко і сам подався до саду.

Та тільки-но хотів зірвати яблуко, як дерево заговорило:

– О, подорожній, забери свої руки!

– Я син володаря цієї країни і хочу зірвати кілька яблук, – промовив царевич.

– О, любі братики, царенко прийшов по яблука, дати йому чи ні?

– Що доброго зробив царенко для людей, аби ти мала давати йому яблук? – озвалися брати-осокори.

Думав-думав царенко, але так і не зміг згадати жодного доброго вчинку, який би він зробив у житті. Тож тільки безнадійно махнув рукою й поскакав геть.

Та ось ішов тим селом мудрий старець. Побачив яблука, й так забажалося йому потамувати голод і спрагу, що не витримав і завернув до саду. Та тільки-но хотів зірвати яблуко, як дерево заговорило:

– О, братики, цей дідусь хоче яблук, дати йому чи ні?

– Дай,– відказали брати-осокори, – цей чоловік усе своє життя робив людям лише добро.

Дідусь зрадів. А як зірвав яблуко, стовбур яблуні враз розколовся і з нього вийшла вродлива дівчина. Порозколювалися й осокори, і з них вийшло семеро вродливих юнаків.

Ото вже пораділи батьки й діти.

* Манти - наїдок з тіста з начинкою, як вареники.

* Гулмог – складене ім’я: гул – квітка, мог – місяць.