туркменська казка - Яртигулак та вовк, туркменська казка

Якось унадився в отару вовк і щодня крав по ягняті.

Прибігли в аул чабани та й просять:

– Допоможіть, люди добрі, степового вовка вбити.

В пастку він не йде – хитрий такий. Викопали на нього яму, так він і не підступає до неї. Хотіли оточити його, але ж він такий спритний та дужий, що ми ще й не бачили ніколи такого.

– Де вже нам уполювати,– похитали головами селяни,– коли й чабани не спроможні убити його.

– Агей, чабани! – крикнув Яртигулак.– Найміть мене стерегти отару.

Глипнули ті на Яртигулака та й зареготалися:

– Тобі хіба мух бити, а не вовка!

– Коня видно на перегонах, а джигіта в бою,– відповів Яртигулак.

От старий чабан і каже:

– Коли вино куштують, то воно не скисне. Що ж, проженеш вовка – тобі наша дяка. А ні – дивися ж!

А тепер кажи, що тобі треба.

– Допомога товариша – підтримка в біді,– поклонився Яртигулак чабанам.– Ідіть собі до отари, якщо треба буде, я вас покличу.

Пішли чабани, а Яртигулак став лаштуватися в дорогу. Зробив з курячої кістки лук, з колюків терну – гострі стріли, а замість списа взяв шило. Та й просить матір:

– Напечіть мені, мамо, хліба на дорогу. Піду я з вовком битися.

Не хотіла мати пускати сина, але Яртигулак так благав її, що вона спекла йому смачну перепічку ще й сметаною помазала.

– Будь, синку, обережний! Пам'ятай, що ти в нас один-єдиний, як серце в грудях. Без тебе ми помремо з горя,– сказала мати йому на прощання.

Замотав Яртигулак перепічку в виноградний листок, уклонився матері та й пішов, наспівуючи:

Хоч малий я, та відважний,

Вирушаю в дальню путь.

Пробіжить мале мишатко,

Де не пройде сам верблюд.

Довго блукав Яртигулак у пустелі, розшукуючи вовка, аж поки не побачив його в хащах саксаулу. Вовк спав і так хропів, що листя на деревах тремтіло. Підкрався Яртигулак, напнув лука й випустив у вовка всі стріли. Стріли, зроблені з колюків, не поранили вовка, але одна попала йому прямо в носа, і вовк прокинувся.

Яртигулак замахнувся на вовка своїм гострим списом і закричав:

– А що, вовче! Настала твоя остання година! Я – могутній пехлеван і володар пустелі, наказую тобі здатися!

Та вовк навіть не помітив у траві могутнього пехлевана, йому здалося, що то пищить комар.

Але запах перепічки, яку Яртигулак прив'язав до пояса, примусив вовка насторожитися. Він схопився на ноги, вищірив пащеку, облизався й проковтнув перепічку, а разом з нею і могутнього пехлевана.

Ой і погано ж було Яртигулакові у вовчому череві! Замалим не заплакав він з переляку, але вчасно стримався.

«Не гоже плакати такому юнакові, як я, – подумав він.– Справжній пехлеван не тільки з вовчого пуза, а й з-під землі дістанеться на волю!»

І Яртигулак щосили почав лізти ближче до вовчої пащі – побачити, що ж буде далі.

А вовк, звичайно ж. побіг знайомою стежкою до отари. Невдовзі він побачив овець. Зачаївшись у чагарнику, він став чекати, коли здобич сама підійде ближче. Аж ось він побачив гладку вівцю й поповз до неї, ховаючись у високому полині. Він повз так тихо, що навіть пісок не шарудів під ним, і був упевнений, що пастухи не помітять його сірої спини в кущах сухого полину.

Але Яртигулак усе бачив.

Тільки-но вовк хотів плигнути і вхопити здобич, як із вовчої пащі почувся крик:

Чабани вхопили батоги й нацькували хортів.

Вовк кинувся тікати, а хорти за ним. За хортами чабани. А Яртигулак кричав:

– Сюди! За мною! Це вовк живе в хащах саксаулу. Убийте його!

Насилу вовк утік. Він не так злякався хортів та батогів, як того, що всередині в ньому щось сиділо й кричало. Такого з ним ще ніколи не було!

Довго вилежувався вовк у барлозі, але голод непокоїв його все дужче й дужче. Цілу ніч вовк не міг заснути, а вранці, ще й сонце не сходило і спали пастухи, він знову подався до отари.

Але тільки-но він підійшов до овець, як хтось знову закричав із його пащі:

– Гей, чабани! Вовк тут, пильнуйте отару!

І чабани знову прогнали хижака.

Настали для вовка лихі дні. Ні вдень ні вночі не міг він підійти до отари, бо сторож сидів не в степу, а в його власному животі. Що не робив вовк, щоб спекатися цього сторожа: плигав, качався по землі, виривав зубами шерсть на своєму пузі, але сторож не полишав його, ще й глузував:

– О, наймудріший із вовків! Розпанахай зубами своє ненажерливе пузо, і тоді я дам тобі спокій!

Що робити вовкові? Тільки вити з голоду та люті.

Тим часом чабани, дізнавшись, де вовче лігво, зібрали людей та й зробили облогу. Почув вовк – і ну втікати. Але тільки оце сховається десь у сухому арику; як хорти вже й тут. Зариється в пісок – погоня вже неподалік. Геть підупав на силі вовк і вдався до хитрощів. Узяв та й плигнув у обмілілу криницю. Чабани, втративши слід, хотіли вже йти додому, аж Яртигулак крикнув:

– Куди ж ви, люди! Розбійник тут! Він ховається на дні криниці!

Кинулися люди до криниці, знайшли вовка та й убили. Злупив з нього старий чабан шкуру, і Яртигулак вискочив з вовка.

Всі дуже здивувалися, а хлопчик сказав:

– Чолом тобі, чабане! Бачиш, я виконав те, що обіцяв!

– Правду кажеш,– відповів чабан і, повернувшись до селян, додав: – Цей джигіт день і ніч охороняв наші отари й порятував нас від страшного хижака. Даймо ж йому п'ять найкращих баранів.

Забрав Яртигулак зароблених баранів та й погнав додому, виспівуючи:

– Хоч малий я, та відважний...

Дід та баба дуже пораділи, побачивши свого синочка, та ще й з таким подарунком.

Радіймо ж і ми!