естонська казка - Семеро братів, естонська казка

Далеко на півночі в лісі жили колись семеро братів, їхні батьки померли. Поблизу них ніхто не мешкав, то з усякою роботою вони справлялися самі.

Та ось брати змужніли й задумали одружитися. Ні про жінок, ні про дівчат вони не знали нічого певного, тому вирішили піти на пошуки. Домовилися, що підуть шестеро старших братів, найменший залишиться господарювати. Зате брати знайдуть і йому дружину.

Взяли брати по торбині хліба та й помандрували у невідомий край. Довго йшли вони лісовими хащами, поки натрапили нарешті на убогу хатинку. На порозі сидів сивий, мов лунь, дід.

Старий помітив юнаків і запитав:

– Куди йдете, хлопці?

– Шукати собі наречених.

– Оце добре, – зрадів дід.– Знайдіть і мені, тільки молоденьку та гарну!

Брати засміялися:

– Сивий, мов сова, а про молоду дружину мріє! Поглузували хлопці з діда та й пішли далі. Невдовзі

дісталися вони до незнайомого міста, зайшли у перший, який сподобався, будинок і розповіли про своє бажання. На щастя, у господаря було сім доньок. Батьки радо погодилися віддати їх.

Справили весілля, і молоді подружжя вирушили додому, а з ними і сьома донька.

Дорогою вони знову підійшли до хатинки, де на порозі, як і тоді, сидів старий дід. Побачивши подорожніх, він підвівся і поспішив навстріч.

– Дуже добре, що й мені привели дружину,– сказав дід задоволено.

– Не радій, діду! Це не тобі, а нашому найменшому братові, який вдома зостався, – відповіли хлопці.

А дід підійшов до них, торкнувся кожного сірою паличкою, пробурмотів якісь чаклунські слова – і всі, крім найменшої дівчини, перетворилися у сірі валуни. А наречену для найменшого брата сивий узяв собі за дружину.

Молодиці було сумно в убогій хатині, і їй дуже хотілося вирватися звідти:

– Що я робитиму тут, у лісі? Мені сумно і нудно.

– Нічого! – втішав дід.– Коли я помру, тоді візьмеш оцю сіру паличку і торкнешся сірих валунів, що стоять перед хатою. Вони обернуться твоїми сестрами та їхніми чоловіками, і ти підеш з ними. Тільки затям собі: я без серця і ніколи не помру.

– А де ж твоє серце? – запитала жінка.

– Навіщо тобі знати? – здивувався дід.– Ну, гаразд, скажу. Моє серце – в подушці.

Це трохи заспокоїло жінку.

Якось пішов дід у ліс. Жінка тим часом нарвала багато красивих троянд і уквітчала ними ліжко. Коли старий повернувся додому й побачив заквітчане ліжко, він зареготав:

– Навіщо це?

– Я, старенький, хотіла порадувати твоє серце.

– Ой дурна, та хіба моє серце в подушці?!

Наступного ранку жінка знову взялася за своє:

– Скажи, де твоє серце?

– Ну, що ж, тепер я тобі скажу, бо ти славна жінка. Моє серце – в дверях великої кімнати, – зізнався чоловік.

Коли старий знову пішов кудись, молодиця назбирала барвистого пір’я, сплела вінок і прикрасила ним двері світлиці. Коли чоловік повернувся додому й побачив це, він став голосно сміятися:

– Ой дурна, та хіба моє серце у дверях?!

Почувши це, жінка заплакала й запитала крізь сльози:

– Скажи, врешті, де ж твоє серце?

– Чого це я мушу тобі казати? Ну, гаразд, скажу, бо ти славна жінка. Серце моє всередині одного птаха, а той птах – в одній церкві, а та церква дуже далеко звідси.

Якось дід пішов у ліс. У цей час повз хатинку проходив найменший брат. Він розшукував своїх рідних.

– Куди ти йдеш, юначе? – запитала у нього молодиця, коли той зайшов до світлиці.

– Невесела моя пригода і нещасливий мій рід, –зітхнув юнак.– Було в мене шестеро братів; вони пішли шукати собі й мені дружин, а я залишився вдома господарювати. Чекав їх довго-довго, та все марно. Не знаю, що й думати.

– Коли це справді так, то пообідай зі мною, і я тобі все розповім,– сказала молодиця,– У цій оселі живе сивий дід, його зараз немає вдома. Це він торкнувся сірою паличкою твоїх братів і моїх сестер, які стали їм дружинами, і обернув їх у сірі валуни. Я, найменша із сестер, теж була з ними, і він узяв мене за дружину. Отак я залишилась у цій чорній хижці. Жура точить мою душу. Я хотіла б утекти, але знаю, що не зможу. Чаклун обожнює мене, він одразу наздожене й перетворить, як моїх сестер та їхніх чоловіків, у сірий валун. Цей дід без серця і ніколи не вмре. Але він мені зізнався, що його серце всередині одного птаха, який десь далеко-далеко в церкві. Якби того птаха спіймати, вбити і вийняти серце, то дід помер би, а я стала б вільна. Я прошу тебе, любий юначе, іди пошукай того птаха. Я вірю, що ти знайдеш його.

Жінка поклала юнакові на дорогу хліба, і той вирушив у нелегку мандрівку. Ішов юнак, ішов, і схотілося йому їсти. Він зняв торбину, розіслав на моріжку хустку і, перш ніж відкусити шматочок, вигукнув:

– Гей, хто хоче бути моїм гостем, ідіть мерщій сюди!

Тієї ж миті прибіг тур, ліг поряд і став їсти разом

з юнаком. Наситившись, облизався вдоволено й сказав:

– Коли потребуватимеш допомоги, поклич мене,– і зник у лісі.

Хлопець зав’язав торбину, закинув на плечі і пішов далі. Згодом, вимірявши кроками власну тінь, він побачив, що вже час обідати. Та перш ніж відкусити хліба, юнак (4І вигукнув:

– Гей, хто бажає бути моїм гостем, ідіть сюди!

Тієї ж миті прибіг великий кабан і сказав:

– Я чув, тут кликали їсти. Це, бува, не ти?

– Так, я,– відповів юнак.– Будь ласка, пообідай зі мною!

Наївся кабан досхочу й мовив:

– Коли потребуватимеш допомоги, поклич мене,– і зник у гущавині.

А юнак, закинувши торбу за плечі, пішов собі далі.

Коли настав вечір і мандрівник зібрався вечеряти, він знову вигукнув:

– Гей, хто бажає бути моїм гостем, ідіть сюди!

Тієї ж миті прилетів до нього яструб із такими величезними крилами, що аж потемніло навколо, й сказав:

– Я чув, тут кликали їсти. Це, бува, не ти?

– Так, це я,– відповів юнак і запросив птаха пригощатись.

Наситившись, яструб мовив:

– Коли потребуватимеш допомоги, поклич мене, – і злетів у небо.

Хлопець повечеряв і ліг відпочивати. Вранці він вирушив далі. Невдовзі вдалині забовваніла церква, котру він розшукував. Але шлях йому перепинила широка ріка. Що робити? Юнак задумливо дивився на пінисті хвилі й розумів, що сам на той берег не дістанеться. Раптом він пригадав слова великого тура: «Коли потребуватимеш допомоги, поклич мене». Хлопець подумав: «Якби цей тур був тут, він із річки струмок зробив би!» Не встиг юнак і оком змигнути, як прибіг тур, випив річку і пішов своєю дорогою. А юнак, мов по суходолу, пройшов по дну та й помандрував далі.

Зблизька церква видалася дуже красивою, та знову біда: перед церквою був високий мур. Хлопець подумав: «От сюди б кабана, який вчора обідав зі мною! Він проломив би цей мур!» Не встиг юнак оком змигнути, як прибіг кабан та й провалив стіну так, що й кінь з возом міг би проїхати. І юнак пройшов до церкви.

У церкві юнак побачив птаха, який літав під склепінням, і подумав: «Як же його спіймати? Був би тут яструб, який вчора вечеряв зі мною, то спіймав би вмить!» Не встиг юнак оком змигнути, як прилетів яструб, зловив птаха і приніс йому. Узяв юнак птаха під пахву і пішов назад, до хатинки, де на нього чекала молода невільниця старого чаклуна.

Трапилося так, що діда знову не було вдома, але він мав скоро повернутися. Тому молодиця сховала юнака під ліжко. Старий, повернувшись додому, почав жалітися:

– Щось болить моє серце, мабуть, скоро помиратиму,– і впав навзнак на те саме ліжко, під яке заховався юнак. Хлопець стиснув птаха – дід одразу ж застогнав. І чим міцніше юнак стискав птаха, тим голосніше стогнав старий: «Ой, ой!»

Нарешті юнак задушив птаха – і чаклун помер. Переможець узяв у молодиці сіру паличку старого й доторкнувся нею до сірих валунів. У ту ж мить вони стали знову людьми. Всі раділи, що визволилися від чаклунських чарів.

Семеро братів зі своїми дружинами пішли додому і зажили щасливо.