киргизька казка - Джееренче-чечен, киргизька казка

Жив колись на світі дотепник та красномовець на ймення Джееренче. І був у нього син Тольомірза. «Це такий брехун, якого й світ не бачив», – тільки й чув батько, як говорили люди про його сина.

Зрештою Джееренче вирішив випробувати свого сина сам. Одної темної ночі він і каже Тольомірзі:

– Сину мій, зір у тебе гостріший від мого. Глянь-но, здається, я бачу архара.

– Там і справді архар, козенятко годує,– відповів син.

«Правду люди казали, мій син таки брехун»,– зажурився

Джееренче. Так і пішло: вбивав Тольомірза ворону – хвалився, що вбив косулю. А сам був нездатний ні до чого. Знали про це люди, знав і батько.

Якось хвалиться Тольомірза:

– Я пострілом зачепив кінчик вуха косулі і край копита, а косуля втекла.

– Косуля, певно, саме тоді чухала ногою за вухом, – виручив сина Джееренче.

Але вдома став докоряти:

– Сину мій, сину! На цей раз ти так забрехався, що я насилу виручив тебе. Хочеш бути людиною – не бреши, бо брехня тобі ж і зашкодить.

Та одного разу вирушили вони вдвох у дорогу.

– Зготуй-но поїсти на гриві коня, – каже синові Джееренче.

Скочив Тольомірза з коня й заходився розводити вогонь на кінській гриві.

А батько й каже йому:

– Що це ти робиш, сину? Зготувати поїсти на гриві коня – значить дістати з хурджуна припаси й поїсти в сідлі.

Їдуть вони далі.

– Сину, скороти-но довгий шлях, – каже Джееренче.

Скочив Тольомірза з коня й давай розкопувати кетменем дорогу.

– Кетменем дороги не вкоротиш, – каже батько. – Скоротити дорогу – значить повести цікаву розмову. Розмова – розвага. Дорогу скорочує добрий кінь і цікаве слово.

«Коли так воно й далі піде, – журиться Джееренче,– не буде з Тольомірзи на старість нам опори. Але недарма кажуть мудрі люди: «У хорошої дружини й чоловік добрий», «розум переходить, щастя прилипає». Отож треба знайти собі добру невістку», – вирішив Джееренче, вибрав собі коня й вирушив у дорогу.

Довго їздив Джееренче, побував у всіх аїлах, багато перебачив дівчат, а невістки собі так і не знайшов.

«Не судилося щастя моєму синові, не знайду я йому нареченої»,– знову зажурився Джееренче, повертаючись додому. Аж стрілись йому на дорозі дівчата – і в кожної в’язанка хмизу на плечах і на поводу телятко. Раптом як уперіщить дощ! Хоч до аїлу й далеченько було, дівчата підхопили в’язанки й кинулись бігти додому, тягнучи за собою телят. І тільки одна дівчина залишилась на місці, притримуючи телятко й накривши на плечах чапаном хмиз. Підійшов Джееренче до тієї дівчини та й питає її:

– Чому це ти, дочко, залишилася під дощем, коли всі дівчата кинулись тікати?

– Ті дівчата мають тепер чотири збитки, в мене ж тепер три вигоди, а збиток всього лиш один.

– Які ж це вигоди? – знов питає Джееренче.

– А такі, що теля не виссе корови, дрова у мене сухі, і сама я нітрохи не змокла. Тож мене й не сваритиме мати. А єдиний мій збиток – старенький чапан, що добряче промок на дощі. Дівчата ж не встерегли телят, самі промокли і хмиз змочили. А вдома до того ж їх ще й лаятимуть. Ось вам їхні чотири збитки, – відповіла дівчина.

– Справді добре розміркувала. Де ж ти, дочко, живеш? – питає Джееренче.

– Нашу юрту в аїлі легко знайти, з неї стримить сорок пік,– сказала дівчина.

Радіє Джееренче: «Нарешті я знайшов те, що шукав». Та проїхав він весь аїл, але юрти такої ніде не знайшов. «Певно, дівчина загадала мені загадку: сорок пік – очевидно, сорок жердин, що стирчать крізь діряві кошми», – розмірковував Джееренче і скоро побачив таку юрту.

Батьки дівчини виявилися хорошими людьми. Вони радо зустріли прибулого, пригостили його, повели спокійну розмову. Тим часом дощ перестав, незабаром і дівчина прийшла. Звали її Карачач. Каже тоді Джееренче батькам Карачач:

– Звати мене Джееренче-чечен. Є у мене єдиний син Тольомірза. Вже шість місяців, як я шукаю наречену своєму синові. Зустрів сьогодні вашу дочку і вподобав її. Якщо ви згодні, станьмо сватами, одружімо наших дітей.

– Щира ваша розмова, добрі ваші слова. Але ми люди бідні, і донька у нас єдина. Коли Тольомірза, син славного Джееренче-чечена, не вподобав собі дівчини у своєму аїлі, чи буде йому до серця наша дитина? Хай відповість Карачач, – вирішили батьки.

– Почесний гість наш приїхав здалеку, – відповідає їм Карачач,– тож не годиться звертати на дівчину. Якщо віддаєте мене йому за невістку – скажіть чоловікові прямо.

Зрадів Джееренче такій відповіді Карачач:

– Бачите, свате. Ваша дочка сама сказала вам те, чого я не зумів сказати. Карачач таки справжня Акилкарачач, хай же буде вона щаслива. Зробимо все за звичаєм. Призначайте калим. Скажіть мені прямо, скільки Треба пригнати верблюдів, скільки коней, корів та овець.

– Корови та вівці за нашу доньку?! Та хіба ж можна доньку на худобу міняти? Хай нам скаже сама Карачач, що і як потрібно зробити, – каже мати дівчини.

– Батьки мої бідні люди, але доньку вони не можуть продати. Та й сама вона не продається. Карачач піде тільки за того, хто сподобається їй самій,– гордо сказала дівчина.

Здивувався на це Джееренче. Він повернувся додому. Тим часом в народі покотилася чутка: «Найбідніший бідняк Токсон видає єдину свою доньку за сина Джееренче-чечена». Та найбільше дивувало всіх, що дівчина відмовилась від калиму. «А ми від звичаїв не відмовимось, підемо на весілля, візьмемо дженкетай»,– говорили між собою молодиці й дівчата.

Джееренче влаштував розкішний бенкет, і цілих сім днів усі бенкетували. На сьомий день разом з Карачач повернулися додому.

З тих пір звеселів Джееренче, справи його пішли на краще.

Та почув про невістку Джееренче заздрісний хан Джанибек.

– Молодиця гострого розуму і надзвичайної вроди. На що вже дурень Тольомірза, а и він біля неї порозумнішав, – розповідали ханові.

Поїхав хан подивитися на розумницю і красуню. Гостинно прийняв його Джееренче. Побачив хан Карачач і подумав собі: «Красуня така мені до пари, а зовсім не Тольомірзі». І вирішив забрати її. От і каже він Карачач:

– Я задам тобі чотири запитання, Подумай над ними.

– Питайте, я відповім, – чемно вклонилася Карачач.

– Хто дорожчий – скакун чи корова? Хто потрібніший – кінь чи ішак? Хто бистріший – ворона чи сокіл? Хто відважніший – раб чи хан? Завтра я приїду по відповідь,– сказав хан Джанибек і поскакав з двору.

Зажурився Джееренче, а невістка й втішає його:

– Не журіться, тату. Люди ж кажуть: «Якщо хан з народу збиткується, народ проти хана гуртується». Жорстокого хана Джанибека вже давно чекає смерть. А на запитання його я знайду відповідь.

На другий день приїхав хан Джанибек. Карачач і каже йому:

– Хане мій Джанибек, несправедливі твої закони, метушлива твоя душа! Слухай, що відповість тобі Карачач. Дійна корова дорожча від кволого скакуна. Добрий ішак потрібніший від ледачого коня. Ціла ворона бистріша за підбитого сокола. Навіть у раба досить відваги, щоб убити жорстокого хана.

Перемогла Карачач хана Джанибека, і він поїхав з двору, але не роздумував добитися кмітливої жінки. Посилає він візира до Джееренче-чечена.

Замислився Джееренче. А невістка й каже йому:

– Встанете завтра вранці, сядете на худого цапа й рушайте собі узбіччям. А запитає хан, скажіть: я не пішки йшов і не верхи їхав, а на цапові добирався, не дорогою і не полем, а узбіччям дороги, хане. І ханові нічого буде сказати.

Джееренче так і вчинив: вибрав собі худенного цапа, сів на нього й рушив узбіччям дороги до палацу хана.

– Твій наказ я виконав, хане. Не пішки йшов і не верхи їхав, а на цапові добирався, не дорогою і не полем, а узбіччям дороги, хане,– сказав Джееренче.

Нічого хан на те не сказав, а Джееренче зрадів, що смерть поминула його.

На другий день з’явився джигіт з новим наказом хана.

– За тридцять днів ти мусиш з каміння зсукати нитки и пошити піщані чоботи,– переказав джигіт Джееренче-чечену ханський наказ.

– Знову біда на мою голову! – розгубився Джееренче.– Що ж то за кам’яні нитки, що ж то за чоботи піщані? Не минути мені гніву хана Джанибека.

Почула це розумниця Карачач і каже:

– Терпіння – то золото, батьку. Хай нетерплячий Джанибек збиткується з народу, хай зажерливий Джанибек дбає про власну користь. А ми й цю біду перетерпимо.

Спокійно жила собі Карачач, піклуючись про сім’ю. Коли ж настав призначений ханом день, перевдяглася Акилкарачач, сховала обличчя під хустиною і приїхала до хана.

– Повелителю мій! Важко жити в бідності: шию чоботи з піску, та не маю ниток з каміння. Може, є у вас ці нитки, то позичте мені, будь ласка.

А хан уже й забув про свій наказ. Розсердився він, закричав:

– Ти що – здурів чи з глузду з’їхав? Не буває піщаних чобіт, не буває кам’яних ниток!

Зняла тоді Карачач з обличчя хустину.

– Хан – хазяїн своєму слову: не буває таких чобіт, не буває таких ниток. Отже,ми вільні від вашого наказу, – сказала ханові Карачач і вийшла, не поспішаючи.

Знову хан пошився в дурні.

Повернулась додому Акилкарачач, розказала про все Джееренче. Зрадів старий, що такий гострий розум у його невістки.

Але незабаром схопили Джееренче-чечена. Хан вислав його до калмиків, а разом з ним і Мінджашара, сина Толубая-синчи, та Тольонгута, сина Асанкайги. Тольомірзу Джанибек відправив пасти верблюдів. А Карачач хотів узяти собі за дружину й наказав поставити її юрту поряд з своєю.

Проте сплив цілий рік, а невістка Джееренче й слухати не хотіла про нове заміжжя.

Дійшла про це звістка й до засланця Джееренче, і він звернувся з посланням до свого народу:

– «Я чув, що у вас дозріли жита, що врожай має бути багатий. Женці у вас спритні, тож не гайтесь із жнивами. Толубаю, Токтогулу, Асану передайте мою пораду. Є у вас чорний сліпий козел – утопіть його в ставку. Є в мене вдома гостра бритва, є і щербатий ніж – не забудьте про них»,– писав Джеренче-чечен. Дивувалися люди, читаючи це послання, і нічого не могли зрозуміти. Звернулися до розумниці Карачач, і вона так розгадала: – «Дозріли жита» – значить, настав час виступити проти ворога. «Вмілі женці» – значить, вистачить сил перемогти його. «Чорний цап» – це хан Джанибек, «щербатий ніж» – Тольомірза, а «гостра бритва» – я. Шановні й хоробрі юнаки, поквитайтеся з чорним козлом Джанибеком! – закінчила Карачач.

Повстав народ. Утопили жорстокого Джанибека. Джееренче-чечен з товаришами повернувся на батьківщину. Влаштували розкішний бенкет. І всі зажили вільно и щасливо.

* Чечен – дотепник.

* Акилкарачач – мудра Карачач.

* Дженкетай – подарунки молодого родичам нареченої.