болгарська казка - Сильний горобець, болгарська казка

Якось один горобець сидів на старому терновому плоті й низав собі намисто. Раптом одна намистинка впала й загубилася між терня. Горобець її шукав, шукав, не знайшов та й каже:

– Гей, плоте! Найди мені намистинку, а то я звелю вогню, щоб він тебе спалив!

– Піди та звели! – засміявся пліт.

– Гей, вогонь, спали-но цей пліт! – сказав горобець вогню.

– Овва! Я палю буки – великі дерева, нащо мені палити цей спорохнілий терновий пліт, ще поколюся,– відповів вогонь.

– А я піду до річки й скажу їй, нехай вона тебе загасить! – розсердився горобець.

– Іди кажи,– засміявся вогонь.

Полетів горобець до річки та й гукає:

– Гей, річечко, піди погаси вогонь!

– От чого захотів! – сказала річка.– Я течу по таких гладеньких білих камінцях, так їх гарно мию і голублю, так радію, що вони білі та чисті. Навіщо ж мені кидати мої камінці і йти гасити вогонь? Ще попече, забруднить мене! Вогонь не зробив мені нічого поганого, і я не хочу його чіпати.

– Я скажу буйволу, щоб тебе випив! – вигукнув горобець.

– Ну то й кажи! – засміялася річка й поспішила далі своєю дорогою.

Побачив горобець буйвола, що пасся на луці, підлетів, сів йому на роги

й процвірінькав:

– Буйволе, випий цю річку, будь ласка!

Махнув буйвол хвостом, прогнав муху зі своєї спини, а тоді й каже горобцю:

– Я не можу її випити! Я сьогодні напасся на такій хорошій зеленій траві, і мені не можна пити воду, бо живіт заболить.

Розсердився горобець і погрожує:

– От я піду до вовка, покличу його, нехай він тебе з’їсть!

– Хочеш – гукай! – сказав буйвол і знову почав пастися.

Знайшов горобець вовка та й каже:

– Гей, вовчику! Піди з’їж того буйвола!

– А навіщо він мені? – засміявся вовк.– Я їм молоденьких, м’якеньких ягнят, їхнє м’ясо солодке й смачне, не те, що кисле буйволяче.

– А я піду до пастуха, нехай він на тебе нацькує собак! – зацвірінчав сердито горобець.

Страшно зареготався вовк і так глипнув на горобця налитими кров’ю очима, що той з ляку полетів до пастуха.

– Пастуше, прошу тебе дуже, нацькуй своїх собак на вовка. Нехай вони його роздеруть!

– Мої собаки їдять жирну юшку, я варю її щоранку, а щовечора даю їм по великому шматку хліба. Навіщо їм псувати зуби об погане, жилаве вовче м’ясо?

– От я скажу мишам, нехай вони погризуть твою торбу з їжею! – розсердився знову горобець і загукав:

– Гей, мишки, ідіть погризіть торбу в цього пастуха!

– Ми зараз їмо білу пшеницю,– обізвалися миші,– не хочемо гризти торбу, щоб не псувати собі зуби.

– Ось я скажу котові, нехай він вас поїсть.

– Хочеш, то й кажи йому! Як кіт нас знайде, нехай тоді й поїсть! – засміялися миші.

– Ще й як знайде! – огризнувся горобець і полетів до кота. Сів на вікно й цвірінькає:

– Котику-воркотику, іди поїж мишей, вони зараз пшеницю їдять.

– Зараз не можу,– обізвався кіт.– Господиня смажить на обід такі смачні котлети, і мені зовсім не до мишей.

– А я скажу господині, хай вона тебе вперіщить кочергою по голові,– цвірінькнув горобець, підлетів і сів жінці на плече. – Господинечко, он глянь, кіт хоче поїсти котлети, які ти смажиш на обід своїм дітям.

Схопила господиня кочергу і спересердя вдарила кота по спині. Кіт кинувся на мишей, миші почали гризти пастухову торбу, той нацькував собак на вовка, а вовк перелякався й кинувся на буйвола. Буйвол мерщій до річки, побачив чисту, бистру воду й захотів пити і випив би всю річку, якби та не подалася гасити вогонь. А вогонь, щоб зовсім не згаснути від води, поспішив спалити пліт. Тернові гілки були сухі, швидко запалали й погоріли. Тоді горобець знайшов свою намистинку, гордо сів і спокійно донизав собі намисто.