Єва Василевська - Зайченя, що любило лічити, Єва Василевська

У мами Зайчихи була купа дітей: Найстарше Зайченя, Старше Зайченя, Середнє Зайченя, Молодше Від Середнього Зайченя, Маленьке Зайченя і, нарешті, Найменше Зайченя.

Усі вони були діти як діти. Бігали наввипередки, перекидалися, грали в квача, а бувало, що й билися.

Тільки Найменше Зайченя нічого цього не робило. Воно лічило. Бувало, сяде біля нори – йти далі воно не наважувалося, бо було трохи боягузом, – та й ну лічити.

От повзе стонога, поспішає десь у своїх справах, перебирає усіма своїми ста ніжками. А Зайченя вже лічить: «Одна нога, друга нога, третя нога...» Не встигло воно ще сказати: «Че...» – як стоноги й слід прохолов.

«Ну й нехай, – думає Зайченя, – вона надто швидко ходить. Краще я лічитиму щось інше! »

Піднялося Зайченя навшпиньки, озирнулося навкруги. Неподалік у ямці – гніздечко.

У гнізді на травичці, на соломинках, на м’якому пір’ячку яєчка лежать.

«От добре! – зраділо Зайченя. – Тепер можна спокійно полічити – адже яєчка нікуди не втечуть!»

Сіло воно зручніше та й почало: «Одне яєчко, друге яєчко, третє яєчко, че...» У цей час щось засвистіло в повітрі, і жайворонок, швидко-швидко махаючи крилами, опустився в гніздо та прикрив яєчка усім своїм тілом.

– Що ти тут робиш? – крикнув він зайченяті. – Ти чого мої яєчка розглядаєш?

– То я... Я це... Я хотів... – затинаючись, прошепотіло Зайченя. Адже воно було трохи боягузом.

– Нема чого тобі тут робити, іди грайся собі! – суворо наказав йому жайворонок, підгрібаючи дзьобом яєчка до себе.

Пішло Зайченя геть, голову повісило: виходить, нема чого йому полічити. Дивиться, аж на землі, прямо у борозні, лежать пшеничні зерна. Багато-пребагато.

Мабуть, коли сіяли, пшениця з мішка просипалася.

«От добре, тут вже ніхто мені не завадить», – зраділо Зайченя й заходилося швиденько лічити зерна. Тільки-но долічило до чотирьох, як раптом над головою у нього щось зашуміло, заверещало, заплескало, заклекотіло, і прямісінько на нього звалилася з неба горобина зграя! В одну мить горобці підібрали всі до єдиного зернятка, і – фуррр! – полетіли геть!

Прикро стало зайченяті. Так прикро, що воно аж заплакало. Пішло додому, лягло на своє місце біля стінки, лежить та й сопе від образи.

Увечері повернулися додому всі зайченята: Найстарше Зайченя, Старше Зайченя, Середнє Зайченя, Молодше Від Середнього Зайченя і Маленьке Зайченя. Поїли вони, відпочили і ну знову гратися. Захотіли зайченята пограти з найменшим братиком – одне за вухо смикнуло, друге за ніжку потягнуло, третє полоскотало, але Зайченя ображається і грати не хоче.

«Спати йому пора», – вирішила мама Зайчиха, кинула всі справи, узяла зайченя на коліна та й стала заколисувати.

Лежить Зайченя на колінах у мами Зайчихи. Затишно, тепло, очі самі так і закриваються. А у отворі нори шматок неба видніється, синій-синісінький і весь у зірках.

«Ну, тепер ніхто мені не завадить, – вирішило Зайченя, – усі до єдиної зірки полічу!»

І почало: «Одна зірка, друга зірка, третя зірка, че...»

– Тссс! – сказала мама Зайчиха своїм зайченятам. – Тихіше! Наше Найменше Зайченя заснуло...