Грицько Григоренко - Королівна-Крихітка та Киць-Киць, Грицько Григоренко

У тридев’ятому князівстві, в тридесятому королівстві жила собі королівна, і прозивали її Королівна-Крихітка, бо була вона дуже маленька й дуже миленька: кучері мала майже зовсім білі, а товста коса звисала до пояса. Очі в неї були великі й голубі, як небо. Носила вона шовкове вбрання, теж голубе, як і її очі; на голові мала маленьку золоту корону, тонко вирізану, як плетиво, а на шийці висів малесенький кришталевий хрестик.

І була та королівна така добра, що й сказати не можна; і приходили до неї всі бідні та нещасні люди, всі старі й малі. Тим, хто плакав, вона своєю хусточкою сльози витирала, а хто був голодний, того харчувала; малих учила розуму, слабих лікувала.

І щодня, й щогодини палац її батька-короля був повен жебраків. Щодня його кухарі варили страву для всіх, хто б не прийшов, а його кравці-шевці шили велике й мале вбрання-взуття, слуги його всім служили. І нарешті розгнівався король і сказав королівні:

Доки це я буду приймати твоїх гостей, доню моя мила, покіль моя скарбниця не спорожниться і ми самі в жебри не підемо?! Не хочу я так!

А мати-королева теж почала скаржитися, що в неї повсякчас голова болить од плачу та стогону слабих, од галасу та вереску малих дітей.

Тоді звелів король своїм трубачам заграти в сурми, а бубникам ударити в бубни й повиганяти назавтра всіх зайвих людей з палацу.

Стала королівна гірко плакати, але змагатися з батьком-ненькою не посміла, бо й справді ж вона їхні скарби витрачала – з королівської скарбниці гроші брала. У неї самої нічого не було, анічогісінько...

Так проплакала вона весь день і зi слізьми спати лягла. І наснився королівні чудний сон.

Розхиталося небо, світло засяяло; де не взялася рожева хмаринка, а з хмарки з’явилася фея в убранні з повітря. Кинула вона королівні па ліжко щось наче пір’ячко біленьке, промовила тільки: «Нікому не хвалися про Киць-Киць і не називай її прилюдно» – і... зникла. Ніч темненька знов навкруги заступила... Бачить королівна в темряві наче дві намистинки з бурштину світяться; простягла ручку, помацала: щось м’яке, як пух лебединий.

Прислухалася буцімто котеня мурікає: «Мурр... мурр... мурр...» Миленько так...

Коли ж уранці королівна прокинулася, то не знайшла на своєму ліжку ніякого котеняти й подумала, то то був справді лише сон. Аж бачить на столику лежить пухчастий, з білими хвостиками, чудовий хутряний комірець.

«Ану ж надягну я його на себе, подумала королівна, – бо щось холодненько» (а була тоді біла зима), накинула королівна комірець собі на плечі, аж він до неї у саме вушко: «Муррр... муррр... муррр...» замурікав і м’якенькими котячими лапочками грається з її кучерями. Граєтьея-лащиться...

Бачить королівна – справді котик гарнісінький: шерсть шовкова, біла, як сніг, без плямочки, мордочка маленька, носичок рожевий, лапочки без пазурів – м’якенькі, а кінець хвостика позолочений.

Зраділа королівна, поцілувала того котика в носик і побігла до короля й королеви хвалитися своїм щастям. Та не встигла вона добігти, коли це чує галас, крик такий, що всі шибки у вікнах дзеленчать. Глянула у вікно, аж то вояки всіх її нещасних бідолах списами з палацу виганяють.

Стійте, стійте, почекайте! – кричить королівна.

Я короля-батька й королеву-матінку буду благати! Вимолю, випрошу, – я всіх їх викуплю!

І побігла королівна до покою королеви, а покій цей був обвішаний товстими синіми оксамитами: і стеля, і стіни, й підлога, – щоб не чутно було ніякого гомону. Коли хто навіть і говорив тут, то хоч би як грім гримів – здавалося, що все пошепки.

Королева лежала на ліжку на одинадцятьох перинах, а дванадцятою зверху вкрита. Розплакалась королівна перед матір'ю, а служниці на неї закричали, білими хусточками замахали, як метелики крильми:

Цитьте, цитьте, Королівио-Крихітко, – у мамуні голівка болить од ваших нещасних.

Тоді побігла Королівна-Крихітка до короля-батька. Він, весь у пурпурі та золоті, сидів на високому золотому троні й гнівно світив очима. Коло трону по обидва боки стояли вартові з срібними сокирками, а навкруги увесь його блискучий почет. І стеля, й підлога, і стіни тут були зі щирого люстра, так що й король, і трон його, й почет, і срібнії сокирки скрізь відбивалися, і здавалося, що не один король тут сидить, а десятеро, сто, тисяча королів, тільки всі однакові, і що того почету й сокирок срібних – страшенна сила! А як глянути вгору, то наче й на небі вони є, а як долі подивишся, то здавалося, що наче внизу колодязь глибокий і все там догори ногами стоїть...

Кинулася королівна до батька, а він їй грізно:

– Хто насмілюється без мого наказу до мене з'являтися? Хіба я не король?!

Королівна простягає йому свою маленьку корону й благає, щоб він узяв її й продав, а за ті гроші ще хоч один деньочок нещасних прохарчував.

Увесь почет королівський як не зарегочеться, аж всі люстра навкруги зареготали.

Усміхнувся й король, пригорнув до себе Королівну-Крихітку:

Чи так же багато коронка тая коштує, – мовив, щоб за неї можна було стільки народу прохарчувати?

А королівна стоїть та тільки сльози, як росу, ронить, а ті сльози, наче іскри барвисті, спадають. Аж ось бачить королівна (а більше ніхто не бачить) – комір з її шийки зсунувся, а кицька – стриб додолу і почала ті іскорки лапочками ловити, та все на лапки дмухати, наче обпеклася,– кумедно так... Потім набрала чогось вже повні лапки, кладе королівні в руки, а сама знов на шийку – скік і замуркотіла: «Мурррр!.. Муррр!..»

Королівна на руку подивилась, а в неї на долоні лежить коштовне каміннячко: зелені смарагди, сині сапфіри, жовтенькі топази, фіалкові аметисти, червоні рубіни, біленькі діаманти... Подає вона їх батькові-королеві:

От за що можна людей прохарчувати, й не сотні, а тисячі!

Король жахнувся-здивувався:

Відкіля це в тебе таке багатство, доню моя мила?

Збігся увесь почет, дивляться, дивують... А кицька на шийці своє заводить: «Мурр... мурр...» Королівна ж – ні пари з вуст, – повернулась і геть пішла.

З того часу харчувала вона всіх, хто б не прийшов, і зодягала всіх, і будувала всім...

От як прийдуть до неї нещасні, королівна побачить їх та й почне плакати. Сльози її замигтять барвистими іскрами в повітрі, а кицька зараз скік – і назбирає багато камінців дорогих, – жодного не промине.

І почали в тому царстві замість грошей коштовні камінці ходити. Хутко не стало в тому королівстві ні жебраків, ні скупих, ні лихих, бо у всіх було всього доволі: і що їсти, і де жити, і в чому походити.

Як не стало більше потреби в камінцях для людей, почала королівна купувати собі на них квіти, які дуже любила. Де б, у якому царстві, в якому королівстві – хоч в Індії, хоч у Китаї – де б не знайшлася яка чудова квітка, все королівна на свої камінці їх міняє. І став у неї такий квітник, що ні словами мовити, ні пером описати. Був там і такий квіт, що раз на сто літ розцвітався; і коли час розцвітання надходив, і пуп’янок його розкривався – лунав наче вибух. Самий цвіт був червоний, як вогонь, а запах од нього йшов такий, що, близько стоячи, голова паморочилася.

Ще були у королівни білі водяні квітки, та такі великі, що Королівна-Крихітка могла плавати в них зі своєю кицькою, як у човні.

Була також у королівни діонея квітка, що ловила й висмоктувала метеликів та мух, які сідали на її листячко.

А ще мала королівна алею з водограїв од самого палацу через увесь квітник. Влітку ці водограї кидали вгору воду й водяна курява висіла по обидва боки в повітрі, як білі серпанки. І коли Королівна-Крихітка йшла межи тих водограїв, прозора курява обгортала й купала її. На тих водограях стояли різні статуї: була там ніч з чорного мармуру з золотими зірочками на убранню; був день-юнак з рожевого мармуру, крізь який, наче крізь яйце, світилося сонце.

Приходить раз до королівни один хлопець обідраний, обшарпаний такий, що страх, і прохає собі камінців коштовних, каже, то йому їсти-пити нічого.

Як же гірко заплакала королівна: вона ж бо гадала, що вже нема нещасливих у їхньому царстві, бавилася собі квіточками своїми, аж тут хлопець бідненький де він узявся?!

І посипалася з її очей незліченна сила іскор-сліз, але Киць-Киць не кинулась їх збирати, як перше. Шерсть на ній настовбурчилась і одразу почорніла, як вугілля. Киць-Киць стрибнула на хлопця, вчепилася йому в волосся, випустила золоті пазурці, яких піхто до цього й не бачив, і почала дряпати йому лице, руки...

Біляночко, Біляночко! – закричала перелякана королівна (так вона звала свою Киць-Киць). – Що тобі таке? Ходи сюди, Киць-Киць!

Але Білянка не послухалася королівни, не перекинулася знов, як перше, у білий комірець, бо королівна забула про наказ феї і назвала кицьку при хлопцеві...

А хлопець із переляку побіг та й побіг, несучи скажену звірючку на своїй голові, і цілу дорогу кицька била його, дряпала й кусала.

Бідна королівна плакала й за кицькою своєю, і за хлопцем. Аж ось з’явилася фея й розповіла, то хлопець покараний по заслузі, бо він сказав неправду: він не був бідний, а, щоб піддурити королівну, порізав свою одежу й вимазав обличчя сажею йому камінців закортіло... Врятує його лише той, хто жодного разу за все своє життя неправди не казав.

Тим часом хлопець біжить, і кричить, і плаче, і благає помочі: «Рятуйте! Рятуйте!»

Зустрівся йому купець і хотів скинути скажену звірючку, але кицька порскнула й заплювала купцеві очі. Він злякався та й утік. Купець той багато неправди робив: мірявши – недомірював, важивши недоважував, людей дурив.

Хлопець біг далі й галасував. Зустрівся йому німий жебрак. Та тільки він хотів скинути звірючку хлопцеві з голови, а кицька як вкусить його за палець!.. Жебрак цей лише вдавав із себе німого, аби людей обдурювати.

Хлопець біг далі та все кричав. А назустріч йому юрба хлопців з школи висипала. Побачили вони котеня з золотими пазурцями – що за звір такий?

– Лови його, лови!

Хотіли схопити кицьку, та не можуть приступитися – кицька всім їм очі так і заплювала, бо один хлопець учителя одурив, – сказав, що заслаб і через те уроку не вивчив, а насправді грався допізна, того й не вивчив; другий збрехав, що товариш у нього перо взяв, а насправді – він сам його загубив; третій вдома хвалився, що п'ятірку з арифметики одержав, а сам двійку схопив, і так усі потроху-потроху, а збрехали.

Тож біжить хлопець і кричить – сам не свій, а назустріч йому панночка молоденька чимчикує. Щічки в неї горять як та калина, волосся на вітрі розвівається – веселенька така, до театру поспішає. Кинулася й вона до хлопця хотіла його визволити, та ба! Котеня як вищириться! Злякалася панночка, втекла..

А яку ж вона провину мала?

Тільки разочок одурила свою стареньку бабусю, не послухалася: не дозволила їй бабуся до театру бігти, щоб не застудилася, вертаючи пізно додому (а таки холодно було). Вона ж побігла ніби через двір до подруги, а сама в театр майнула!..

Ну, просто вже конає хлопець, зовсім знесилився. Цілий день він біг, вже й ніч надворі. Голова од кицьчиних пазурів щемить, лице від подряпин болить, очі від сліз позапухали. Біжить, аж бачить – хатка стоїть, за вікном світло миготить. Він кинувся до вікна: коло столу сидить малесеньке дівчатко і п’є тепленьке молочко з булочкою – мама його на колінах тримає і так напуває. Побачила дівчинка кицьку крізь вікно й закричала:

– Дяй, дяй! Киць-Киць!

Простягла рученята... от віконечко саме й розчинилося, а кицька дівчинці в ручки – плиг!... Дівчинка та ще не вміла брехати, вона тільки й знала, що «мамо, дяй, дяй, мамо, на». Котеня звала «киць-киць», песика «гав-гав», коника «кось-кось», квіточки «махи», булочку «пентелі-тентелі», а себе звала «Іма», хоч насправді звалася Оля. Ото й усі її слова...

Тож зосталася кицька в тієї дівчинки жити-поживати – її потішати. Вдень своїми скоками звеселяла, а вночі казочки казала...