Всеволод Нестайко - В країні сонячних зайчиків. Розділ №5 – Чарівне дзеркало, Всеволод Нестайко

І от уже лишилися далеко позаду і колонія «Притулок маленьких друзів», і узлісся, і Сині Скелясті гори. Ластовинія зникла за обрієм. Веснянка і пан Морок простували дорогою, що тяглася через безлюдний, спалений сонцем степ. Веснянка ледве плентався від утоми. Та пан Морок нізащо не хотів зупинитися, щоб перепочити.

– Нічого, нічого, потерпи. Скоро стемніє, і тоді одразу стане легко, – казав він хлопчикові.

І Веснянка нетерпляче поглядав, як поволі заходило сонце. Нарешті сонце сховалось, і землю оповив присмерк. Лише маленька смужка червоніла на крайнебі.

То згасали останні сонячні промені. І тоді пан Морок враз махнув плащем. І хлопчикові здалося, що саме від цього зовсім погасло сонце й запанувала темрява. В ту ж мить пан Морок підхопив Веснянку на руки, і вони з шаленою швидкістю помчали вперед, крізь кромішню пітьму ночі. Втоми як не було, та зате хлопця охопив моторошний страх, від якого хололо серце. Такий страх Веснянка відчував лише в кошмарному сні, коли несила ні поворухнутися, ні крикнути…

Летіли вони недовго – всього кілька хвилин. І от Веснянка вже стоїть на землі. Довкола знову височать гори. А прямо перед Веснянкою лежить озеро. На воді – жмурки од вітру. Хлюпочуть маленькі хвильки, сріблисто переливаючись у місячному сяйві. Край берега шумить очерет. А посеред озера плавають дикі качки, крижні, пірникози. В осоці дере деркач. Кумкають жаби…

Пан Морок підвів Веснянку до самісінького озера. І раптом схопив за плечі й нахилив над водою. Крик жаху застряг у Веснянки в горлі. Невже він його зараз утопить!..

Але ні – пан Морок не збирався топити Веснянку. Він лише якусь мить тримав його над водою, потім відпустив. І тільки-но обличчя Веснянки відбилося у воді, як сталося диво. На очах у Веснянки це звичайне собі озеро застигло, ніби взялося кригою. Поверхня його зробилася рівна і нерухома, як скло. Птахи знялися й полетіли.

А озеро почало зменшуватися, зменшуватися і раптом піднялося і стало сторч. І вже не озеро це, а дзеркало в дерев'яній зеленій рамі, на якій вирізьблено очерет.

– Ну, от ми й прибули, – сказав пан Морок. – По той бік цього чарівного дзеркала – Країна Сонячних Зайчиків. Ми повинні пройти туди. Ти чув що-небудь про Країну Сонячних Зайчиків?

І хоча Веснянка ще як слід не отямився від переляку, він не міг стримати радісно-здивованої усмішки. Ще б пак! Звичайно, він багато чув про цю чудову країну.

Давно-давно, ще коли він був зовсім маленьким, його найулюбленішою грою було пускати маминим люстерком сонячних зайчиків.

Тоді хлопчик думав, що люди просто так, жартома, називають ту сонячну плямку сонячним зайчиком. Він не знав, що це справді зайчик – з довгими вушками, з лапками і маленьким куцим хвостиком – точнісінько такий, як живий заєць, тільки жовтий, сонячний, бо зроблений із сонячного проміння. Про це, коли хлопчик підріс, йому розповідала його стара бабуся, яка знала все на світі.

Бабуся розказала йому і про Країну Сонячних Зайчиків, де вони живуть і звідки щоранку розбігаються по всій землі робити свої добрі діла. А вони роблять багато добра і завжди допомагають тому, з ким трапилась біда. Проте сонячні зайчики дуже скромні й не люблять, щоб їм дякували. Тому-то люди й не бачать, що вони – зайчики. А хіба станеш дякувати звичайній собі сонячній плямці! І країну свою вони засекретили. Ніхто не знав, де ця країна… Веснянка довго мріяв побачити сонячного зайчика. І одного разу…

Якось ранньої весни він прокинувся на світанку. Прокинувся, але очей ще не розплющив. І от відчув, ніби щось м'якеньке й ніжне злегка лоскоче йому обличчя. Веснянка ворухнув віями і… І що б ви думали? Він побачив, що в нього на щоці сидить маленький сонячний зайчик, в одній лапці тримає малюпусінький золотий пензлик із сонячних промінців, у другій – золоте відерце з рудою фарбою. Зайчик умочав пензлик у відерце і малював на носі хлопчика веснянки.

От тобі маєш – виявляється, веснянки на обличчях малюють сонячні зайчики! Щоб краще роздивитися зайчика, хлопчик розплющив очі. І в ту ж мить сонячний зайчик зник – він-бо думав, що хлопчик спить, тому й був такий необачний. Відтоді хлопчик дуже пишався своїми веснянками і всім розповідав, як він бачив сонячного зайчика.

Він так часто про це розказував і стільки говорив про веснянки, що його кінець кінцем так і назвали – Веснянка. Та ніколи він не думав, що йому пощастить побувати в самій Країні Сонячних Зайчиків.

І раптом тривожна думка майнула у нього: чого це Морок хоче пробратися в Країну добрих сонячних зайчиків?