Френк Баум - Власниця ведмедя, Френк Баум

Мама поїхала в центр ходити по крамницях. Вона попросила Нору глядіти Джейн-Ґледіс, і Нора пообіцяла, що глядітиме. Але була її черга натирати срібні столові прибори, тому вона сиділа в буфетній і лишила Джейн-Ґледіс бавитися саму у великій кімнаті нагорі.

Дівчинка була не проти побути наодинці, бо якраз трудилася над своєю першою вишивкою – диванною подушкою татові на день народження. Вона вилізла на широке підвіконня й там усілася клубочком, схиливши каштанову голову над роботою.

Невдовзі двері тихенько відчинилися й знову зачинилися. Джейн-Ґледіс подумала, що то Нора і не відвела погляду від канви, поки не зробила ще два стібки до незабудки. Потім вона таки підняла очі й вражено побачила незнайомого чоловіка, що стояв посеред кімнати й пильно на неї дивився.

Був він низенький, гладкий і важко дихав, бо ж піднімався по сходах. В одній руці держав поношений циліндр, а з-під пахви другої стирчала велика книга. Убраний був у чорний костюм, на вигляд старий і доволі потертий, а голова на маківці блищала лисиною.

– Даруйте, – сказав він, поки дитина дивилась на нього з серйозним подивом. – Ви

– Джейн-Ґледіс Браун?

– Так, пане, – відповіла вона.

– Дуже добре. Дуже добре, їй-бо! – зазначив він з дивною усмішкою. – Я неабияк поблукав, поки вас знайшов, але нарешті пошук увінчався успіхом.

– Як ви сюди зайшли? – запитала Джейн-Ґледіс, відчуваючи, як росте її недовіра до гостя.

– Це секрет, – сказав він таємничо.

Цього вистачило, щоб дівчинка насторожилась. Вона глянула на чоловіка, а чоловік глянув на неї, і обидва погляди були серйозні й навіть дещо тривожні.

– Що ви хочете? – спитала вона, з гідністю випрямляючись.

– А! Зараз перейдемо до діла, – сказав чоловік, пожвавішавши. – Буду з вами цілком щирий. Почну з того, що ваш батько мене скривдив вельми не по-джентльменськи.

Джейн-Ґледіс злізла з підвіконня і вказала пальчиком на двері.

– Вийдіть з кімнати негайно! – вигукнула вона, і голос її тремтів з обурення. – Мій тато

– найкращий на світі. Він ніколи нікого не кривдив!

– Будьте ласкаві, дозвольте пояснити, – сказав гість, не звертаючи ані найменшої уваги на її вимогу вийти. – Ваш батько, можливо, добрий і ласкавий з вами, бо ви його маленька донечка. Та коли він у центрі міста сидить у своєму кабінеті, то найчастіше буває дуже суворий, особливо до продавців книжок. Якось я зайшов був до нього й запропонував купити повне зібрання творів Пітера Сміта, і що, ви гадаєте, він зробив?

Вона нічого не сказала.

– А те, – продовжував чоловік дедалі схвильованіше, – що наказав швейцарові виставити мене з будинку! Що ви думаєте про таку поведінку “найкращого тата на світі”, га?

– Думаю, що він зробив правильно, – сказала Джейн-Ґледіс.

– Он як? Ну то, – сказав чоловік, – я рішуче прагну помститися за образу. Оскільки ваш батько великий, дужий і небезпечний, то я вирішив помститися його маленькій дочці.

Джейн-Ґледіс здригнулася.

– Що ви збираєтеся робити? – спитала вона.

– Збираюся подарувати вам оцю книжку, – і він вийняв книжку з-під пахви. Потім сів на край стільця, поклав циліндр на килим і вийняв з кишені жилета авторучку.

– Напишу на ній ваше ім’я, – сказав. – Як пишеться “Ґледіс”?

– Ґ-л-е-д-і-с, – відповіла дівчинка.

– Дякую. Тепер це, – продовжив чоловік, устаючи і з поклоном вручаючи їй книгу, – моя помста вашому батькові за його ставлення до мене. Либонь, він пошкодує, що не купив повного зібрання творів Пітера Сміта. Прощавайте, шановна.

Незнайомець підійшов до дверей, ще раз їй уклонився і вийшов з кімнати – і Джейн-Ґледіс бачила, як він задоволено сам до себе сміявся.

Коли двері за дивним чоловічком нарешті зачинилися, дитина знов сіла на підвіконні й глянула на книжку. Палітурка була червона й жовта, на ній упоперек великими буквами було надруковане слово “Якжежйоготамки”.

Вона з цікавістю розкрила палітурку й побачила своє ім’я, написане чорним чорнилом на першій же білій сторінці.

– Смішний він був чоловічок, – замислено сказала Джейн-Ґледіс сама собі.

Дівчинка перегорнула сторінку й побачила великий малюнок клоуна, вдягненого в щось зелено-червоно-жовте, з трикутними плямами на обох щоках білісінького лиця та над очима. Поки вона розглядала малюнок, книжка в її руках задрижала, аркуш скрипнув і тріснув, і раптом клоун з нього вистрибнув і опинився на підлозі поруч з нею, ставши таким завбільшки, як звичайний клоун.

Він потягся, випрямляючи руки й ноги, дуже нечемно позіхнув, дурнувато хихикнув і сказав:

– Отак краще! Ти й не знаєш, як терпне тіло, коли довго пробудеш на плоскій сторінці.

Ви, мабуть, уявляєте, як злякалася Джейн-Гледіс і якими очима дивилась вона на клоуна, що вистрибнув з книжки.

– Ти такого не сподівалась, правда? – поглянув він на неї скоса по-клоунськи. Потім обернувся, оглянув кімнату і Джейн-Ґледіс засміялася попри свій подив.

– Що тебе насмішило? – запитав клоун.

– У вас спина вся біла! – вигукнула дівчинка. – Ви клоун тільки спереду.

– Цілком можливо, – відповів він роздратовано. – Художник намалював мене спереду. Йому не замовляли малювати мою спину, бо вона була б з другого боку аркуша.

– Але ж ви через це такий смішний! – сказала Джейн-Ґледіс і сміялась, аж сльози на очі навернулися.

Клоун спохмурнів і сів на стілець так, щоб вона не бачила його спини.

– Я не єдиний у книжці, – зауважив він сердито.

Це нагадало дівчинці, що треба перегорнути сторінку. Вона ледь помітила, що на ній був малюнок мавпи, а тварина вже вистрибнула з книжки, добряче пом’явши папір, і приземлилась на широкому підвіконні поруч з нею.

– Ге-ге-ге-ге-ге! – зацокотіла тварина, стрибнула дівчинці на плече, а звідти – на стіл посеред кімнати. – Це так весело! Тепер я буду справжньою мавпою, а не її малюнком.

– Справжні мавпи не розмовляють, – сказала Джейн-Ґледіс докірливо.

– Як ти знаєш? Ти себе коли-небудь бачила? – запитала тварина і засміялась голосно, і клоун теж засміявся, ніби йому сподобався жарт.

Дівчинка була вже геть спантеличена. Вона бездумно перегорнула ще одну сторінку і не встигла кинути другий погляд, як з книжки вискочив сірий віслюк і беркицьнув з підвіконня додолу, сильно гепнувши.

– Ти такий незграбний, – сказала дитина обурено, бо вухатий її трохи не перекинув.

– Незграбний! А чом би й ні? – гиркнув віслюк злим голосом. – Якби дурний художник намалював тебе, не врахувавши перспективи – як оце мене, то ти, мабуть, теж би була незграбна.

– А що з тобою не так? – спитала Джейн-Ґледіс.

– У мене передні й задні ноги з лівого боку коротші майже на шість дюймів, от у чому річ! Якщо художник не вмів малювати, то чого він узагалі брався за віслюка?

– Не знаю, – відказала дівчинка, бачачи, що віслюк очікує відповіді.

– Я насилу стою, – пробурчав віслюк, – і навіть найменша поклажа мене перекине.

– Не звертай уваги, – сказала мавпа, стрибнула на люстру й звісилася з неї на хвості, аж Джейн-Ґледіс злякалася, що вона позбиває всі лампочки, – той самий художник намалював мені вуха великі, мов у клоуна, хоч усі знають – у мавп вуха такі малі, що не варто й говорити, не те що малювати.

– Треба подати на нього в суд, – похмуро докинув клоун. – У мене нема спини.

Джейн-Ґледіс подивилася на них усіх зі здивованим виразом на гарненькому личку й перегорнула наступну сторінку книжки.

Швидкий мов блискавка, звідти стрибнув через її плече плямистий жовто-коричневий леопард, приземлився на спинку великого шкіряного крісла й люто обернувся до всіх.

Мавпа видерлася на люстру ще вище й перелякано зацокотіла. Віслюк хотів утекти й одразу перекинувся на лівий бік. Клоун став ще біліший, ніж був, однак усидів незрушно на стільці, тільки свиснув з несподіванки.

Леопард присів на спинці крісла, шмагав хвостом з боку на бік і оглядав усіх по черзі – Джейн-Ґледіс також.

– На кого з нас першого ти нападеш? – спитав віслюк, з усієї сили намагаючись знову звестися на ноги.

– Я не можу напасти ні на кого з вас, – гарикнув леопард. – Художник намалював мені закритого рота, тож у мене й зубів нема. І забув намалювати пазурі. Та я все одно страхітливий звір. Чи ні?

– О, так, – байдуже погодився клоун. – Може, ти й страхітливий. Але в тебе нема ні зубів, ні пазурів, і нас твоя страхітливість не обходить.

Це так роздратувало леопарда, що він жахливо загарчав, і мавпа з нього засміялася.

І тут книжка зісковзнула у Джейн-Ґледіс з колін, дівчинка сіпнулася, щоб її вловити – і книжка широко розкрилася на одній з останніх сторінок. Джейн-Ґледіс устигла мигцем побачити, що зі сторінки дивиться на неї лютий ведмідь гризлі – і швидко відкинула книжку від себе. Вона впала з грюком посеред кімнати, але поряд з нею вже стояв велетенський гризлі, котрий вирвався зі сторінки перед тим, як книжка закрилася.

– Тепер, – сказав леопард зі свого сідала, – бережися! З нього ти не посмієшся, як з мене сміялася. Ведмідь має і пазурі, й зуби.

– Та вже ж маю, – сказав ведмідь низьким, глибоким, рикливим голосом. І вмію ними користуватися. Якщо ти читала цю книжку, то мене в ній описано як жахливого, жорстокого й безжального гризлі, єдине призначення якого в житті – їсти маленьких дівчаток разом з туфельками, платтячками, стрічечками і всім іншим! А тоді, пише автор, я плямкаю губами й упиваюся своїм злочином.

– Це жахливо! – сказав віслюк, стоячи навколішки й сумно трясучи головою. – Як думаєш, що на цього письменника найшло, що він такий злий на дівчат? А тварин ти теж їси?

– Письменник не вказує, що я їм іще щось, крім дівчаток, – відповів ведмідь.

– Дуже добре, – зауважив клоун, полегшено видихнувши. – Можеш їсти Джейн-Ґледіс одразу, як забажаєш. Вона сміялася, що в мене нема спини.

– І сміялася, що в мене ноги не в перспек-тиві, – ревнув віслюк.

– Ви теж заслужили на з’їдення, – зарепе-тував леопард зі спинки шкіряного крісла, – бо сміялися й дражнилися, що я не маю ні пазурів, ні іклів! Чи не думаєте ви, пане Гризлі, з’їсти клоуна, віслюка та мавпу після того, як доїсте дівчину?

– Може, й так. І леопарда на додачу, – прогарчав ведмідь. – Це залежить од того, чи дуже я голодний. Але почати я мушу з дівчинки, бо автор пише, що дівчат я полюбляю над усе.

Джейн-Ґледіс дуже перелякалася, чуючи цю розмову і почала розуміти, що мав на увазі чоловічок, коли сказав, що дає їй книжку, щоб помститися. Безумовно, тато пошкодує, що не купив повного зібрання творів Пітера Сміта, коли прийде додому й побачить, що його дівчинку з’їв гризлі – разом з туфельками, платтячком, стрічками і всім іншим!

Ведмідь звівся й став, тримаючи рівновагу, на задні лапи.

– Отакий я маю вигляд у книжці, – сказав він. Тепер дивіться, як я їстиму дівчинку.

Він поволі посунув до Джейн-Ґледіс, а мавпа, леопард, віслюк і клоун стали навколо й дивились на ведмедя з великою цікавістю.

Та перш ніж ведмідь дійшов до дівчини, їй сяйнула несподівана думка й вона вигукнула:

– Стій! Не їж мене. Це було б неправильно.

– Чого? – спитав здивований ведмідь.

– Бо я тобою володію. Ти моя приватна власність, – відповіла вона.

– Не збагну, чого ти так вирішила, – сказав ведмідь розчарованим тоном.

– Як чого? Книжку дали мені. Моє ім’я є на першій сторінці. А твоє місце, за правилами, в книжці. Тому ти не смієш їсти свою власницю!

Гризлі завагався.

– Хтось із вас уміє читати? – спитав він.

– Я вмію, – сказав клоун.

– То подивись, чи вона каже правду. Її ім’я справді є в книжці?

Клоун підняв книжку й подивився на ім’я.

– Є, – сказав. – Джейн-Ґледіс Браун. Написане цілком розбірливо великими буквами.

Ведмідь зітхнув.

– Тоді, звісно, я не можу її їсти, – вирішив він. – Цей письменник нікуди не годиться, так само, як і більшість письменників.

– Та він не такий і поганий, порівняно з художником, – вигукнув віслюк, намагаючись стояти рівно.

– Винні ви самі, – суворо сказала Джейн-Ґледіс. – Чого ви не лишилися в книжці на своїх місцях?

Тварини дурнувато подивились одне на одного, а клоун почервонів під білою фарбою.

– Справді... – почав, було, ведмідь, та одразу замовк.

Голосно продзвенів дзвінок при вході.

– Це мама! – схопилась на ноги Джейн-Гледіс. – Нарешті повернулась додому. Тому, дурні істоти...

Та вони її не дослухали, бо всі кинулись до книжки. Засвистіло, задзижчало, зашелестіли сторінки, і вже за мить книжка лежала на підлозі, геть така сама, як інші книжки, а дивне товариство Джейн-Ґледіс усе зникло.

*****

Ця казка навчає нас думати швидко і ясно за будь-яких обставин. Якби Джейн-Ґледіс не згадала, що вона власниця ведмедя, він би, мабуть, її з’їв ще до дзвінка.