Айрін Єн Шанті - Іскрані.Та, що прийшла із-за грані., Айрін Єн Шанті

Ця історія в першу чергу про вибір. Кожен з нас змушений його робити. Кожен день. Завжди. І навіть коли ціна занадто висока.
Головна героїня отримала все, що нібито очікувала, потрапивши в світ магії. Але, який шлях, при цьому вона обере? Чи підкориться волі творців? Чи сама стане творцем своєї долі?

Глава 1

Я завжди жила в очікуванні дива, постійно перебувала в пошуку чогось надзвичайного, і якщо нічого подібного мною не було виявлено, тоді я брала і створювала потрібну мені обстановку. Шукаючи натхнення в природі, книгах, живописі. Малювала сама, складала вірші, робила сувеніри своїми руками, плела мережива і в'язала.

Подруга моєї бабусі, якось спостерігаючи за мною, сказала: - Вона у вас дивовижна дівчина, бо здатна бачити прекрасне і красиве там, де його немає... аби життя не змусило втратити це вміння та не зламала її...

Так, у житті були злети та падіння, втрати та набуття. Життя, іноді буває підступне, спритне і непередбачуване. Ось щось плануєш, створюєш та мрієш, і в голові вже бачиш результат, але раптом бац і все змінюється: люди, обставини та думки. І все те, що ти так уперто створював, стає вже не актуальним, не модним, неважливим, непотрібним... Бо хтось так вирішив. Вивалив на тебе це своє бачення, думку, а потім пішов далі своєю дорогою. Вважаючи себе Великим критиком та знавцем життя.

А ти залишився, стоячи над уламками свого творіння... Розгублений і надламаний. У кожного був такий період життя, коли він почував себе нібито потрібним, важливим у житті оточуючих. Коли інші бачачи твої таланти та вміння, йшли до тебе за допомогою, підтримкою чи порадою. І ти допомагав: бо це важливо підтримати друга. Недарма ж кажуть: відпускай Добро по воді, і воно до тебе обов'язково повернеться. І лише згодом ти починаєш помічати, що з добром по воді йдуть друзі та знайомі, яким ти намагалася допомогти, часом навіть на шкоду собі, втрачаючи своє здоров'я та не шкодуючи свого часу. І ось ти, знову стоїш біля чергової розбитої мрії і озираючись, роздивляєшся навкруги, у надії знайти те добро, яке має повернутися, а його все нема і нема... і ти віч-на-віч, зі своїми проблемами та турботами. І раптом приходить усвідомлення того, що більше не варто реанімувати та намагатися склеїти розбите. Простіше і легше все лишити як є, і плисти далі за течією. Починаємо усвідомлювати, що коли роздаєш, а у відповідь нічого не отримуєш, то настає момент, коли тобі більше нема чого дати іншим. І ось тут ти відразу стаєш непотрібним, втім, і інші вже не вимагають від тебе нічого, вони просто дивляться на тебе з презирством, з усмішкою або з жалем. Ти сидиш над уламками, а вони обходять тебе стороною, ніби боятися забруднитись об твою безнадійність.

Через якийсь час ти ще намагаєшся спробувати разок, а раптом цього разу щось вийде... Раптом, ти станеш потрібним і важливим. А потім сам собі кажеш: Стоп! Досить! І завмираєш - ти порожнеча... Тебе нема. Ти перегорів. Замкнувся в собі, і там усередині є твій світ, де ще б'є фонтан ідей, фарб та мрій... І в певний момент, ти розумієш: тобі добре і одному. Комфортно та зручно. Ні, ти продовжуєш існувати за певним принципом, рухаєшся по звичній траєкторії: вранці встаєш, йдеш на роботу, робиш щось важливе і повертаєшся додому... Все стабільно і однаково - щодня одне й те саме.

Виходячи за поріг будинку, ти вмикаєш соціальну особистість – там де потрібно посміхаєшся, спілкуєшся. Ти сперечаєшся, і відстоюєш свою думку, робиш роботу добре і грамотно. Тому що так потрібно! Так заведено у суспільстві. Не можна виділятись! І тільки ввечері, ти поринаєш у свій світ улюблених речей та занять. За дверима своєї кімнати ти можеш бути собою, не прикидаючись кимось і не намагаючись щось вдавати.

Що ж, давайте будемо знайомитись - мене звуть Аріна Іскрані, мені 30 років. Я маю непогану стабільну роботу, свою маленьку затишну квартиру, і я ні від кого не залежу. У мене не самий найпрекрасніший характер, але мене це вже давно не турбує. Як то кажуть: якщо комусь щось не подобається. Не подобається - не їж!

Сьогодні мій улюблений день тижня – п'ятниця, а це означає, що сьогодні можна довше посидіти у улюбленому кріслі, читаючи чергову історію жанру фентезі, насолоджуючись тишею. Щоправда, якщо сусіди не почнуть з'ясовувати стосунки, лаючись один з одним, за стіною. Але думаю, що сьогодні навіть це мене не засмутить. Улюблене крісло, чашка міцної кави, книга та повне занурення.

Скільки минуло часу - я не зможу сказати, але стало здаватися, що нібито хтось тихо, зовсім поряд, щось обговорює. Відклавши книгу на тумбочку і взуваючи кімнатні капці, я піднялася з крісла, як раптом, на стіні, навпроти, з'явилося ледь помітне сяйво. Подивилася у вікно, - Дивно, начебто у вікно нічого не світить - подумала я, повернула погляд до стіни і помітила, що вона ніби стоншується. І ось я вже дивлюсь на кімнату, по той бік стіни. І розумію, що це не сусідня квартира, в якій живе бабуся, адже як виглядає її кімната, я знаю.

Я бачила перед собою кабінет, квадратів двадцять-двадцять п'ять. Біля суміжної з моєю кімнатою стіни стояв шкіряний диван з маленьким столиком перед ним. Ліворуч розташовувалися двері, добротні з гарними різьбленими візерунками. Справа велике панорамне вікно, що було завішене важкими парчовими портьєрами. Уздовж протилежної від дивана стіни, від підлоги до стелі розташовувалися книжкові полиці. Трохи попереду стояв величезний робочий стіл (адже на ньому розташовувалися акуратно складені  папери та писчі предмети), з такими ж хитромудрими візерунками на ніжках і зручним кріслом. Імовірно, це робоче місце господаря кабінету. Також біля столу стояли два зручні крісла для відвідувачів. Інтер'єр цього кабінету був витриманий у червоно-коричневих тонах. Складалося враження, що господар має дуже складний характер, він суворий і серйозний.

Поки я розглядала кабінет, двері відчинилися до них увійшли троє.

Один з них, високий і похмурий чоловік платиновим довгим волоссям, яке було заплетене в складну косу. Він швидко пройшов і сів на диван, що завадило мені роздивитись його обличчя. Другий зайняв місце у кріслі для відвідувачів, вальяжно в ньому розмістився, закинувши ногу на ногу. Мені здалося, що виглядає він трохи молодшим за першого чоловіка. Його довге (до ліктя) ледь кучеряве волосся рудуватого відтінку було зібрано в низький хвіст. Мені подумалося що, якщо він стоятиме при яскравому сонці, то його волосся буде схоже на полум'я. У нього були карі очі, рижуваті брови, які він чомусь хмурив, прямий ніс і пухкі губи. Ледь помітна щетина, робила його ще привабливішим. Його постать була величною, було видно, що це воїн, який багато часу проводить за тренуваннями. Ні, він не був перекачений, як наші качки. Він був саме натренований. Я могла припустити, що він займається бойовими мистецтвами. Три верхні гудзики сорочки були розстебнуті, що дозволяло побачити в'язь татуювань. І передбачувано, що дивлячись на це, виникало бажання провести дослідження з метою побачити всю картинку цілком

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍