Шеклі Роберт - Заповідна зона, Шеклі Роберт

— Гарна місцинка, капітане? — зумисне недбало сказав Симонс, поглядаючи в ілюмінатор. — Схоже на рай.

Він позіхнув.

— Вам ще рано виходити, — відповів капітан Кілпепер, відзначаючи невдоволений вираз на обличчі біолога.

— Але, капітане... —Ні.

Кілпепер поглянув крізь ілюмінатор на хвилясте море трави. Ця трава, всіяна червоними квітами, здавалася такою ж свіжою, як і два дні тому, коли корабель здійснив посадку. Праворуч, за луками, було видно бурий ліс, вкритий жовтими й помаранчевими плямами квітів. Ліворуч здіймалися пагорби, розфарбовані контрастними відтінками блакитного й зеленого. З невисокого пагорба збігав водоспад.

Дерева, квіти та все інше. Що й казати, планета, безперечно, напрочуд гарна, і саме це викликало в Кілпепера недовіру. За життя він змінив двох дружин і п'ять новісіньких кораблів і з досвіду знав, що за чарівною зовнішністю може ховатися все що завгодно. П'ятнадцять років у космосі додали зморшок на обличчі й сивини на скронях, але не підстав, які змінили б його переконання.

— Ось звіти, сер.

Помічник капітана Морена подав Кілпеперові пачку паперів. На широкому, грубо виліпленому обличчі Морени — нетерпіння. За дверима Кілпепер почув шурхання ніг і приглушені голоси.

Він знав: там зібрався весь екіпаж і чекає, що він скаже цього разу.

Усім страшенно кортить вийти назовні.

Кілпепер переглянув звіт. Те саме, що й у попередніх чотирьох партіях. Атмосфера придатна для дихання, немає небезпечних мікроорганізмів, ніяких бактерій, радіація відсутня. У сусідньому лісі є якісь форми тваринного життя, але жодних проявів енергії. Виявлено велику масу металу, можливо, багату на залізо гору, за кілька миль на південь. Треба обстежити докладніше.

Усе гаразд, — засмучено сказав Кілпепер. Звіти викликали в нього незрозумілу тривогу. З досвіду він знав, що з кожною планетою що-небудь не так. І краще з'ясувати це напочатку, поки не сталося лиха.

— Можна нам вийти, сер? — запитав коротун Морена, виструнчившись на весь зріст. Кілпепер майже фізично відчув, як команда за дверима затамувала подих.

— Не знаю, — сказав Кілпепер і почухав потилицю, намагаючись вигадати причину для нової відмови. Тут мусить бути щось не так.

Гаразд, — сказав він нарешті. — Виставте повну охорону. Виходять четверо. Далі десяти метрів від корабля не відходити.

Хочеш не хочеш, а людей треба випустити. Інакше після шістнадцяти місяців безперервного перебування в задушливому тісному кораблі вони просто збунтуються.

— Так, сер! — І помічник капітана вибіг за двері.

— Гадаю, це означає, що науковій групі теж можна вийти, — сказав Симонс, тримаючи схрещені пальці в кишенях.

— Звісно, — втомлено відповів Кілпепер. — Я йду з вами. Зрештою, якщо ця експедиція й загине, невелика втрата.

Після шістнадцяти місяців перебування в задушливій, штучній рециркульованій атмосфері корабля повітря невідомої планети видалося на диво солодким і свіжим. З гір повівав легенький підбадьорливий вітерець.

Капітан Кілпепер схрестив руки на грудях, допитливо принюхався. Четверо членів екіпажу ходили довкола корабля, розминаючи ноги й глибоко з насолодою вдихаючи цю свіжість. Науковці зійшлися разом, міркуючи, з чого почати. Симонс нахилився й зірвав травинку.

-Дивна річ, — сказав він, розглядаючи травинку на світло.

— Чому дивна? — запитав підходячи Кілпепер.

— Ось погляньте. — Худорлявий біолог підняв травинку вище. — Усе гладко. Жодних слідів клітинної структури. Ану подивимось... — Він схилився над червоною квіткою.

— Агов! До нас гості! — Астронавт, якого звали Флін, першим помітив тубільців. Ті вийшли з лісу й прямували через луки до корабля.

Капітан Кілпепер швидко озирнувся на корабель. Стрільці готові, зброю заряджено і знято з запобіжників. Для вірності він торкнув бластер на поясі й зупинився в очікуванні.

— О, брати по розуму! — пробурмотів Еремік. Як лінгвіст експедиції він спостерігав за наближенням тубільців з суто професійним інтересом. Решта екіпажу просто стежила за тим, що відбувається.

Попереду групи крокувала істота з жираф'ячою шиєю не менше трьох метрів завдовжки, але на коротких, товстих бегемотячих ногах. У неї була весела привітна фізіономія й червона шкіра у великий білий горошок.

Слідом за ним рухалися п'ять невеликих тварин розміром з тер'єра, з білосніжним хутром. Вигляд у них був поважний і кумедний. Останнім ішло невелике створіння червоного кольору з п'ятиметровим зеленим хвостом.

Вони зупинилися перед людьми й вклонилися. Якийсь час тривала напружена тиша, тоді усі вибухнули сміхом.

Схоже, сміх був сигналом. П'ятеро білих малят вилізли на спину гіпожирафа, хвилину пововтузились, а тоді стали один одному на плечі. За хвилину вся п'ятірка балансувала, утримуючи рівновагу, один на одному, немов циркові акробати.

Люди завзято зааплодували.

Одразу ж червоний товстун почав розгойдуватися, стоячи на власному хвості.

— Браво! — вигукнув Симонс.

П'ятеро пухнастих тварин зістрибнули з жираф'ячої спини й затанцювали довкола червоного поросяти із зеленим хвостом.

— Ура! — вигукнув Морисон, бактеріолог.

Гіпожираф зробив незграбне сальто, приземлився на одне вухо, так сяк підвівся на ноги й низько вклонився.

Капітан Кілпепер насупився і міцно потер руки. Він намагався зрозуміти, чому тубільці так дивно поводяться. А ті заспівали. Мелодія була дивна, але всі зрозуміли, що це пісня. Вони співали кілька секунд, потім вклонилися й почали качатися по траві.

Четверо членів екіпажу усе ще аплодували. Еремік дістав записник і почав записувати звуки, що їх вимовляли тубільці.

— Гаразд, — сказав Кілпепер. — Екіпаж, на борт. Четверо поглянули на нього з докором.

— Дайте й іншим подивитися, — сказав капітан. Усі четверо неохоче піднялися трапом.

— Гадаю, ви хочете вивчити їх докладніше, — сказав Кілпепер науковцям.

— Певна річ, — відповів Симонс. — Ніколи не бачив нічого подібного.

Кілпепер кивнув і повернувся на корабель. Назустріч уже виходила інша четвірка.

— Морена! — вигукнув капітан. У рубку зайшов помічник. — Сходіть з'ясуйте, що там за металічна маса. Візьміть із собою когось із екіпажу й увесь час підтримуйте з нами зв'язок по радіо.

— Так, сер, — сказав Морена, широко посміхаючись. —Привітний тут народ, чи не так, сер?

— Авжеж, — промовив Кілпепер.

— Симпатична планетка, — вів своєї помічник.

— Мабуть.

Морена пішов збирати спорядження. Капітан Кілпепер сів і замислився над тим, що ж не так на цій планеті.

Майже весь наступний день він провів, переглядаючи нові звіти. Надвечір відклав олівець і пішов прогулятись.

— Маєте вільну хвилинку, капітане? — запитав Симонс. — Хочу показати вам дещо в лісі.

Кілпепер, за звичкою, щось невдоволено пробурмотів, але пішов за біологом. Йому й самому було цікаво поглянути на цей ліс.

Дорогою до них приєдналися троє тубільців. Вони дуже нагадували собак, окрім забарвлення, усі троє червоні в білу смужку, немов льодяники.

— Ось, — сказав Симонс із погано прихованим нетерпінням, — погляньте навколо. Не помічаєте нічого дивного?

Капітан озирнувся. Стовбури дерев дуже товсті і ростуть далеко один від одного. Так далеко, що поміж ними видно інше узлісся.

— Що ж, — сказав Кілпепер, — тут не заблудишся.

— Не в тім річ, — сказав Симонс. — Дивіться ще. Кілпепер посміхнувся. Симонс привів його сюди,

тому що капітан для нього кращий слухач, ніж колеги-вчені — ті зайняті кожен своїм.

Позаду них стрибали й бавилися троє тубільців.

— Тут немає підліску, — сказав Кілпепер, коли вони пройшли ще кілька кроків.

Стовбури дерев були оповиті з усіх боків виткими рослинами в різнокольорових квітах. Звідкись злетів птах, якусь мить завис, тріпочучи крилами, над головою однієї з червоно-білих, льодяникових собак і полетів геть.

Птах був сріблясто-золотий.

— Ну як, помітили, що тут не так? — нетерпляче запитав Симонс.

— Хіба що кольори дуже дивні, — сказав Кілпепер. —А ще що не так?

— Погляньте на дерева.

Дерева були всипані плодами. Вони висіли тугими гронами на найнижчих гілках і вражали розмаїттям кольорів, форм і розмірів. Були такі, що нагадували виноград, інші — банани, кавуни і...

— Схоже, тут безліч різних видів, — навмання сказав Кілпепер, він не розумів, на що Симонс хоче звернути його увагу.

— Різних видів! Ось погляньте. Десять зовсім різних плодів ростуть на одній гілці.

І справді, на кожному дереві росло незвичайне розмаїття плодів.

— У природі так не буває, — сказав Симонс. — Це, звісно, не моя спеціалізація, але можу з певністю сказати, що це плоди зовсім різних видів, між ними немає нічого спільного. Це не різні стадії розвитку того самого виду.

— Як же це пояснити? — запитав Кілпепер.

— Це не моя спеціалізація, — усміхнувся біолог. — А от який-небудь бідолаха ботанік тут турбот не обереться.

Вони рушили назад до корабля.

— Навіщо ви ходили в ліс? — запитав капітан.

— Я? Окрім основної роботи, я трохи розуміюся на антропології. Хотів з'ясувати, де живуть наші нові знайомі. Не пощастило. Тут немає ані доріг, ані інструментів, ані розчищених ділянок землі. Нічого немає, навіть печер.

Кілпепера не здивувало, що біолог здатний виконати стислий антропологічний огляд. У таку експедицію, як ця, неможливо взяти представників усіх наук. Головне завдання — виживання. Тож основну увагу приділяли біології та бактеріології. Далі — мова. А вже потім — ботаніка, екологія, психологія, соціологія та інші види знань.

Коли вони повернулися до корабля, окрім уже знайомих тварин — чи тубільців, там виявилося ще вісім чи дев'ять птахів. Усі теж мали незвичайно яскравий вигляд — у горошок, смужку, строкаті. Жодного бурого чи сірого.

Помічник капітана Морена й астронавт Флін вийшли на узлісся й зупинилися біля підніжжя невисокого пагорба.

— Поліземо нагору? — відсапуючись запитав Флін, на спині він ніс громіздку камеру.

— Стрілка показує, що доведеться, — Морена ткнув пальцем у циферблат. Індикатор вказував на наявність металічної маси одразу за гребенем пагорба.

— Взагалі, варто було б брати на борт машини, — сказав Флін, нахиляючись уперед, щоб полегшити собі підйом похилим схилом.

— Ага, або верблюдів.

Над ними кружляли й весело щебетали червоні з золотом птахи. Вітерець колихав високу траву та м'яко наспівував у листі лісу, що був поруч. За астронавтами йшло двоє тубільців.