Шевчук Валерій - У пащу дракона, Шевчук Валерій

Роздiл I

Монастир наш Куп’ятицький на Пінщині заснувала благочестива пані Полонія Воловичівна Соколова Войнина, каштелянка берестейська, із сином своїм Василем Коптем, каштеляном Новгород-сіверським, коли в 1628 році купила село Куп’ятицьке з усіма належностями, і при церкві Пречистої Богородиці, вельми ветхій, яка вже до упадку похилялася, фундували вони монастиря законників чину святого Василія Великого. Ігуменом сюди прислав Йосип Бобрикевич, старший віленський, Іларіона Денисовича, який набрав братії тридцятеро чоловіка, а між ними й мене, грішного Атанасія Пилиповича, зробивши намісником; я приїхав сюди із Києва, бо мене вабили місця глухі, але святі, а тут церкву збудували після того, як на дереві з’явився образ Пречистої Богородиці у хреснім знаку. Великими чудами уславив Ісус Христос ту церкву матері своєї.

Саме в цей час, про який почну свою розповідь, отець Іларіон Денисович складав "Парергон" чуд святих образу Пречистої Богородиці в монастирі Куп’ятицькім, тим його твором зацікавився мій давній знайомий із Києва, також Атанасій, Кальнофойський, який і від себе складав і готував до друку "Тератургему, або чуда, які були як в монастирі Печерськім Київським, так і в обох святих печерах". Атанасій Кальнофойський обіцяв і працю нашого ігумена надрукувати, — пишу про це, бо і я брав участь у тій роботі, складаючи поетичні надгробки великим людям, похованим у Куп’ятицькій церкві.

У 1636 році митрополит київський Петро Могила прислав Іларіону листа, який, власне, й порушив моє спокійне іноче життя в монастирі, і саме з того моменту, як то кажуть простолюдини, мій віз покотився з гори, про що я похапцем хочу розповісти в цьому писанні, яке частково записав раніше, а довершую у дивній і жахкій землі, куди потрапив, а чиню це, щоб захистити потомні покоління від нерозважливості, в яку потрапив сам. Дописую це послання в закиненій лісовій мисливській хатині на друкованих у Києво-Печерському монастирі паперових образах Пречистої Богородиці з другого чистого боку і хочу не позбутися переконання, що це вона, пресвята, надихнула мене до цієї праці, адже я сам після усього пережитого ніби приречений, і вже мені самому нічого не потрібно, але хай про мене і всі мої дивні пережиття знають інші люди — це єдине, що гріє мою закоцюблу душу, і тому вогневі віддаюся. Коли ж закінчу своє творення, відпущу із ним у Куп’ятичі свого послушника, а відтак залишуся сам. Моя доля, здається, розчинитися в цьому краї — царстві Дракона, в яке я частково своєю, а частково не своєю волею потрапив.

Але не забігатиму наперед. Митрополит Петро Могила наказав у своєму листі жебрати в місті Пінському та в повіті милостину-ялмужну на поправу знаменитої катедральної київської церкви святої Софії, збудованої ще давніми київськими князями і яка була на той час в упадку. Ігумен Іларіон не зовсім був з того вдоволений, бо зібрана цього року ялмужна мала б піти на відбудову Куп’ятицької церкви, але суперечити митрополиту не став, а доручив справу збору мені, — сам-бо вельми був зайнятий писанням "Парергону" і, крім того, діла іншого не бажав знати. Я об’їздив і обходив всі попівства і ту милостину зібрав, її вислали до Києва через отця Макарія Токаревського у травні 1637 року. Коли ж святобливий митрополит довідався від нашого посланця, що й наша чудотворна церква вельми стара і хилиться до упадку, зітхнув і прорік фразу, яка вирішила мою подальшу долю і спричинилася до всього того, що потім зі мною сталося:

— А добре ці гроші, — мовив митрополит, — на тамту церкву обернути, але що їх привезли і тут вони потрібні, даю вам універсального листа, — дбайте, щоб через милостину її реставрувати.

Отець Макарій Токаревський привіз листа, коли ми всі сиділи в трапезній за вечерею; ігумен там-таки, в трапезній, прочитав митрополиче послання і задумався на мить.

— Добре, що ми зібрані тут усією братією у Христі, — сказав він, — порадимося, — він посидів трохи, задумавшись. — Думка митрополича добра, але в нашому краї ялмужну вже вибрано, тож, щоб не уподібнитися князеві Ігорю, який збирав полюддя у нашому-таки краї, в Деревах, подумаймо, де б нам і як ті гроші зібрати. Коли братія згодна, хай про це подбає брат Атанасій…

Я зрозумів ігумена Іларіона Денисовича: цілий день він сьогодні писав "Парергона", і всі думки його були біля того благочестивого творення; отже, і цей нелегкий обов’язок він залюбки перекладав на мене, а то було діло непросте, власне, справжній тяжар.

Братія схвально зашуміла: ніхто не сказав ані слова супроти, бо не на них та тягота накладалася.

— Отже, згода! — сказав Іларіон Денисович, і на його вуста поклалася легенька усмішка, природи якої я не зовсім зрозумів. — А в поміч йому хай буде послушник Онисим Волковицький.

Я зирнув на Волковицького, той сидів заскочений і тільки світив до всіх розширеними очима, адже заходило на зиму, а мандрувати взимі приємність невелика.

— Де ж збирати ялмужну? — відказав я, прочуваючи, що страх від Онисима таки передається й мені.

— Це вже воля твоя, брате милий, — погідно сказав Іларіон Денисович. — Поїдь хоча б у Білу Русь, бо на Україні козацький розрух і великий розор, чи куди захочеш, — розуму маєш достатньо, а не менше й спритності.

І знову на його вустах заграла легенька усмішка, але він швидко її погасив, поринувши в мовчанку, відсторонений від цього світу і самозосереджений, — не важко здогадатися й чому: думав він про чуда, які відбувались у Куп’ятицькому монастирі, отже, все мірою тих чуд міряв, і більше нічого його не обходило.

У трапезній зависла тиша, всі ми добре знали, що отці в Білій Русі дуже не любили, коли в них збирали ялмужну іноки інших земель, так само й отці з Волині, бо в них і своїх потреб достатньо; зрештою, ми, ченці, живемо подібно до птахів, як і заповідав нам Христос, а птахи мають для свого пробуття і виживлення власну територію, до якої так само не допускають птахів чужих. У нашій же землі, як уже говорилося, ялмужна була вибрана. Чи не тому тут, у цій тиші, напав на мене раптом великий страх, і цей страх був такий дивний та нездоланний, що я сидів біля столу ніби задерев’янілий, ніби кров у мені завмерла і перестала текти, а всі навколо перетворилися на дивовижну горорізьбу чи, може, картину-куншт, і це нагадало Тайну вечерю, але тільки зовні, бо не йшлося тут про великі справи (принаймні я тоді так думав), які мали порушити життя усіх живих нашої землі, а йшлося про справи менші, хоч і важливі, адже ми хотіли догодити не кому, а Богородиці, що лишила слід у нашому глухому, загубленому в світі кутику. Однак тайна в нашій вечері була; зрештою, весь мій опис про це буде, тому не тільки я завмер, але й усі довкола, перетворившись у горорізьбу, зовсім таку саму, яку я бачив у Вільні; і хоч отець Іларіон нічого певного мені не сказав, але всі зрозуміли те, чого він не сказав, а в першу чергу утямив це я, — оте й викликало в мені жах, тобто великий страх.

Єдине, що зміг під цю хвилю, — обдивитися обличчя братів своїх по обителі, — всі вони сиділи занімілі й загадані, а найбільше ігумен, і тільки Онисим, мій послушник, утягнув голову в плечі і якось дивно вирячив очі; здається, і він знав (адже був недурний та й школи кінчав) розгадку тієї-таки тайни, що завітала у цей наш покій.

Розділ II

Коли ж зайшов до своєї келії і защіпнувся, почав офіруватися Богові щодо свого послушенства. Стояв у молитві, і знову прийшов до мене страх, ніби впливла в моє мешкання істота в розрідженій плоті, простягла темні руки, обхопила ззаду, заліпила тими руками очі, притислася і впливла мені в нутро; я ж затремтів усім тілом, аж порвався тікати з келії, але не міг і пальцем кивнути, ні рукою, ні ногою ворухнути, а з очей покотилося щось гаряче, ніби та темна істота в мені з рідкої плоті тримала в руках чорну ганчірку, просякнуту загірченою водою, і викручувала її, і текла з неї темна вода через очі мої, і змивалися нею ланіти мої, — дивні речі бувають у цьому світі! І тут я почув голос, коли отак ревно плакав, хоч у келії моїй напевне не було нікого, а може, це я сам сказав; але ні, не мій то був голос, бо йшов ніби згори, чи з якогось кутка, чи з усіх чотирьох заразом:

— Ходи в царство Дракона, — сказав той голос, — здобудеш там кошти на церкву. Воздається тобі!

І коли пролунав біля мене той голос, здалося, що стеля келії моєї ніби прочинилася і звідти невидно вилився на мене пекучий вар, од якого темна істота розрідженої плоті в мені заскімлила, як песеня, і я знову почав плакати, тяжко думаючи: а що це воно буде?

Може, не всім буде зрозуміла причина мого плачу, то поясню, наскільки зможу. Царство Дракона, як і ми, благочестиве, і не один поривався туди по милостину: їхали грецькі іноки, навіть єпископи та патріархи; патріархи та єпископи поверталися з багатою мздою, але люди малого чину вельми рідко. А хто звідтіля таки виривався, то розповідав якісь дивні, несвітські речі про ту землю, що увіч подобало на байки й казки: про те, що на іноземців там чекають жахкі небезпеки, з яких мало хто виходить живий, а більше живими таки не виходять. Де діваються ті люди і що з ними чинять, не всі добре знають: одні кажуть, що їх кидають у ями або засилають у царство, де не розтає сніг та крига, звідкіля немає виходу, або ж стравляють звірам, — і все те чиниться ніби в ім’я Господнє та в ім’я Богородиці; люди Дракона щиро вірять, що тільки вони справжні Господні слуги і тільки вони правильно вірять у Бога, а всі іноземці — боговідступники, і знищувати їх — це воля Божа. Тільки той, хто зможе їх переконати, що і він вірить так само, як вони, і що він безперечний Божий слуга, дістає від них багату мзду й щасливо повертається додому, обласканий і щедро обдарований. Ось секрет тієї таємниці, що ввійшла до нас учора в трапезну — всі ми одночасно подумали про ті байки чи казки, але ніхто того не виказав уголос. Тому й з’явився острах, що подерев’янив мені й моєму послушникові тіло, були ми перед тим відчуванням безсилі — воно вище за нас і сильніше, — хто із сущих охоче йде назустріч смерті? Отож тоді, у трапезній, і тепер, у келії, я відчув на обличчі своїм подих костомашної, а таке кожного перелякає, незважаючи на те, що віра наша не велить боятися смерті.