Народні - Ворони, Народні

Давно було це чи недавно, як взнати, хіба будемо поголовно львів’ян питати. Якщо будемо питати, то чи встигнемо прочитати?! Підупадемо на силі, слова стануть немилі, схочемо переглядати лише п’яте через десяте. Ліпше не встромляти куди не треба носа, те, що не до шпети, оглядати скоса. І тоді, як Бог дасть, буде казочка встрасть.

В одного господаря, що займався столяркою, жили-були дві ворони. Одна – Найда, друга – Зайда. Найду столяр знайшов узимку в лісі на горісі, коли різав дерево на будову. А Зайду ще пташеням привіз до Львова з чужих країв. Найда з Зайдою були схожі одна на одну як викапані. Найда відгукувалась „кра-кра”, а Зайда торохкотіла: „Кар-кар”. Обидві вміли відтворювати чужі голоси. Правда, кожна на свій лад. Кицене „так-так” звучало в Найди як „няв-няв”, в Зайди – „мяу-мяу”. Свинка по-Найдиному рохкала, по-Зайдиному хрокала. В Найди качки кахкали, жабки кумкали, гуси ґелґотали. В Зайди ж качки крякали, жабки квакали, гуси ґаґали.

Велося воронам у столяра добре, навіть дуже. Він непогано заробляв, бо вмів усе і полагодити, і залагодити на всі сто. Майстер відвів місце птахам у комірчині. На день випускав політати всмак і вдосталь. Пташки корились господареві, годили йому – як то кажуть, ходили по шнурочку. Він навчив їх наглядати за будинком, патронувати, хоронити від недобрих людей, а також розважати гостей. Годував смачно та справно. Пташки на шпацер літали або на ставок, що знаходився тоді на Ринку, або на ближні села, не раз долаючи чималу відстань. Бувало, що одинцем, частіше – в парі. Іноді залітали аж за Белзькі поля, що тягнулись вздовж правого берега Полтви.

Та якось, коли господар садовив їх рядочком, щоб дати своє напутнє слово, ворони, слухаючи через пень-колоду, здійняли на всю котушку такий трам-тарарам, що сусіди не витримали і вирішили тих птахів за всяку ціну позбутись, але так, щоб не потрапити під гнів пана столяра, бо хто ж їм двері та рами з сосни з живою живицею робитиме. І от скоїлось таке:

Стали сусіди допікати воронам, брали на глузи, шпигали прикрими словами, а столярові локшину на вуха вішали, мов від таких голосистих хоч каравул кричи чи гопки скач. Бідкались-бідкались, аж і набідкались, аякже, вода й камінь точить, а тоті жалі таки діткнули, узяли господаря за живе. Тож столяр і передав куті меду, зірвав свій гнів з усією потугою на невинних ворон, які нічим не могли довести своєї невинності. І вже не було кому захистити ні Найду, ні Зайду від завданої кривди. А вони ще й з того всього пересварились між собою. Кожну мов чорт поплутав. Зранку до вечора перекривляли одна одну. Сварки поміж ними не вщухали ні вдень, ні вночі. Дійшло до того, що знахабніли зовсім. Робили лише наперекір. Так нав’язли в зуби майстрові, так оприкріли, так надокучили, що він їх врешті–решт сам і прогнав.

Ворони знайшли собі прихисток на Калічій горі. За частуваннячко веселили калік, що мали тут свій притулок. Хто чого зволить послухати, те йому, на всі лади догоджаючи, виспівували. Готові були хоч з коліна вилупити, щоб одна перед одною постати кращою, одна одній носа втерти. Діти попідтинали пташкам крила. Тепер вони вже не могли літати, тільки паслись, як кури, навіть зовні стали схожими на курей. Дійшло до того, що пнучись зі шкури, птахи позабували свої слова, почали плутати, де нявчати, де гавкати. Даруйте на слові, стали мовби нездорові. З себе щось корчать, бравують, а тільки полуду самі собі на очі наводять. Достеменно невідомо коли, але одного дня їх дар наслідувати як був, так і пропав. Залишились лише „кра” та „кар”. Що їм бідним було робити? Куди втікати від глузливих насмішок?

Біда стягнула їх докупи, знову здружила. І згадали вони про столяра, в якого жили як за пазухою. Перед очима постав столярський стіл, на ньому повно запашної стружки, вдарив у носа запах клею, і пристали вони на думку піти до майстра на поклін. Як не крути, але хто, як не він, може щось для них зробити.

Приходять. Бачать – сидить столяр при відчиненому вікні, продає з вікна майстерні свої вироби. Глянули – і зарюмсали від жалю та радості водночас. Чоловік теж їх помітив, утішився. Не зважав, що вони помарніли, подурніли, не до льоту стали. Прийняв їх з усіма почестями, і вони залишились у нього. Послуговуючись лапками, дзьобами, крилами, стали ворони допомагати „татуньові” по столярству, тихо, не піднімаючи не те, що базару, а й легкого шуму, підтримуючи чистоту та порядок. Майстер нарадуватись ними не міг.

Якось у Львові здійнялась пожежа, яка втлін знищувала маєток за маєтком. Люди кидались гасити, та не встигали. Хоч вовком вий, так було страшно. Але Господь по великій милості своїй помилував столяра – як тільки вогонь підкрався до господи, Зайда перетворилась у дощову хмару, яка накрила будинок і безперестанку до кінця пожежі лила дощем. Найда ж відразу по пожежі стала густим лісом на вигорілій дотла землі довкола хати столяра. Цей ліс і нині росте на схилах Високого замку.

Збігав час, місто поступово витягалось вгору, тепер уже з каменю муроване. На столярні роботи свого дерева вирішено було не чіпати, користувались завезеним. До справи відбудови міста приклалось чимало людей, от і постало воно з попелу, щонайкращого гідне, завдяки праці щедрих рук і щирих сердець.