Народні - Дурна баба, Народні

Давно татари ходили. Закопали були єдному чоловіку бесаги з грішми у гній. Той чоловік пішов гній одкопувати і знайшов там бесаги з грішми. Заніс до хижі, а баба – дуже стара – позирає на нього та й каже:

– А що то, синку, ти несеш?

– Ой, бабко, то збіжжя.

Пішов, повісив бесаги у комору, а сам пішов у поле робити. Раз привезли гончарі горшки у село. Баба витяглася на вулицю і звідається в гончарів, за що горшки продають.

– Ой, бабко, хоч за яке збіжжя дамо горнець!

А баба на те каже:

– Там мій син давно у коморі збіжжя повісив. Коби ви мені за нього горнятко дали!

– Ану, бабко, де оте збіжжя?

Повела баба гончара в комору і показала бесаги з грішми.

– Ге, ото збіжжя!

А гончар:

– Ой, бабко, ми вам за се збіжжя усі горшки віддамо!

Баба зраділа, що син її похвалить. Гончар попозирав, що то гроші, взяв бесаги на плечі та поніс. А бабі горшки склав серед вулиці. Баба не знає, що з тими горшками діяти! Кілько дітей є в селі, всі коло баби збіглися: позирають, що баба буде з горшками діяти. Айбо там з єдного боку був пліт, і з другого боку пліт: баба дітям сказала, щоб горшки на кілля повісили – з єдного боку і з другого. Вже й горшків ніде вішати!

Тоді взяла баба палицю: до якого кілка підійде, так палицею і вдарить. Так побила усі горшки, лем череп’я зосталося. Йде баба звідти додому весела, та й каже кожному:

– Нич-єм не рада, лем тому, що собі дяку сповнила. Люди не будуть бідувати з горшками, а мій син – із збіжжям!

Прийшов син із поля, позирає – стілько череп’я на вулиці! Айбо баба убігла сперед нього та каже:

– Но, небоже, я нині стеряла те збіжжя, що ти повісив у коморі. Я віддала його за горшки, горшки не знала, де подіти, та й побила їх!

А син її саме годував великого вепра на солонину. Зарізав вепра, а баба якраз на печі сидить. Син солонину склав у бочку, а баба позирає й каже:

– А що ти, синку, там ховаєш?

– Ой, бабко, се я до весни ладжу.

А баба думала, що весна – то якийсь чоловік такий прийде. Син поніс на під сало, а сам пішов у поле.

Раз прийшов єден жебрак до баби, а баба звідається:

– Чи не ти, небоже, весна?

А той каже:

– Ой, я, бабко.

– Ой, та син тобі давно наладив сало на поду! Коби ти такий добрий був, та аби-сь собі взяв!

Увійшов жебрак на під, увидів, що то солонина, узяв на плечі та пішов. Баба ще здоровля попросила, що такий добрий був та взяв. Прийшов син із поля – каже баба:

– Но, синку, нині була весна.

Догадався син, позирає на під, айно сала не є.

– Куди пішов? – звідається в баби.

Баба махає рукою:

– Ге, отуди!

Біжить той чоловік, доганяє, а баба – чепак у руки, та й собі доганять. Айбо баба відстала ззаду на пасовиську. На пасовиську ріс великий осетник. А баба увиділа на тім осетнику – там череда ходила – гній і кличе сина, щоби вернувся. Син думав, що баба знайшла там сало, прийшов і каже:

– Та що треба?

– Йой, небоже! Як се, – каже, – корова тут лізла вгору по осетнику та гній лишила?

Прийшли додому баба й син її. Каже син своїй жоні:

– Заб’ю дурну бабу на смерть!

Жона йому каже:

– Дай їй спокій, не виглядай собі біду!

Та й не став бити бабу. Каже:

– Іду у світ: кедь найду таку дурну, як баба, то не заб’ю. А як не найду таку дурну, тоді як прийду, так і заб’ю.

Ходив він по світу всюди і в єдну п’ятницю прийшов до єдної корчмарки, а корчмарка пече халу на суботу. Той чоловік поклонився:

– Дай, Боже, здоровля!

Корчмарка каже:

– Дай, Боже, й вам здоровля! Сідайте чоловіче. А відки ви?

– Ой, я, бабко, з усього світу.

А корчмарка каже:

– Із того світу?

Той каже:

– Із того.

– А що наш Чмільо на тім світі робить?

– А що йому робити? Послав мене, аби ви йому послали кілько крейцарів на той світ, та ще якесь плаття, бо геть обдерся, каже, як пішов з дому.

Корчмарка взяла грошей, плаття, хліба, вшитко спакувала Чмільові на той світ. Узяв той чоловік бесаги й поніс. А корчмарка каже:

– Як йому оп’ять буде хибити грошей, най пошле, я йому оп’ять дам.

А тут і корчмар приїхав на коні. Каже йому жона:

– Мошку, скажу тобі новину. Наш Чмільо послав чоловіка з того світу по гроші. Може, і в тебе який крейцар є? Дав би Чмільові на той світ!

А корчмар, сердитий, скочив на коня й каже?

– Куди пішов? Чи давно пішов той чоловік?

Корчмарка каже:

– Недавно.

Сів корчмар на коня й доганяє того чоловіка. Увидів той чоловік, що його доганяє корчмар, – а там росла єдна верба крива, – кинув бесаги під ту вербу та припер вербу плечем. Корчмар прийшов до нього і звідається:

– Чи не видів отакого чоловіка?

– Ой, видів, айбо ти його не найдеш. Піди сюди, держи вербу, щоб не впала, а я з конем нараз його дожену.

Так корчмар і вчинив. Ізліз із коня, пішов до верби, підпер вербу плечем, аби верба не впала, а той чоловік каже корчмареві:

– Знаєш, кедь упаде верба, то прийду та заб’ю тебе на смерть!

Сів на коня, поїхав і не вернувся. А корчмар вербу держить. А верба була порохнява та усе скрипить. Корчмар позирає на небо: хмари йдуть, а йому здається, що то верба хилиться, – та й підпирає її, аби не впала. Так стояв там до вечора: як уже сонце зайшло, корчмар відскочив від верби й каже:

– Угу, падай!

А верба стоїть. Корчмар каже тоді сам собі:

– І жону так не обдурив, як мене обдурив!

А той чоловік із бесагами та з конем прийшов домів і каже жоні:

– Ой, найшов я ще дурнішу, як мама. Най живе, доки їй Бог судив!