Народні - Жеб, Народні

У ті далекі від нас часи, коли кишеня називалась жеб, плентався світом один жебрак. Усім відомо, що кожен Іван має свій план. І жебрак мріяв. Про що? Про золоті гори. Почув він якось від одного мудрого чоловіка, що в ремесла золоте дно. А йому, хоч то й прикро, в голові горобці цвірінькали. Голова ж не тільки на те, щоб кашкет носити. А жебрак намислив те золоте дно розшукати. Тільки-но думка про дно прийшла йому в голову, його ноги як були, так і зірвалися з місця на пошуки. Не встигло сонце за обрій зачепитися, як ці ноги донесли його до Галича.

Чув колись жебрак, що добрий той коваль, що на обидві руки кує. Став саме такого шукати. Десь аж на краю міста знайшов. Знаючі люди говорять, що був то особливий коваль. Про нього казали: „І коваль, і швець, і на дуду грець”. Був він і людвисарем (працював з цинком), і конвисарем (мідником), а ще знав купу різних ковальських ремесел. Приходить наш жебрак до того коваля і каже: „Чув я, що ти маєш багатства видимо-невидимо. Я ж людина бідна, обдерта, поділись зі мною, як Бог велів”. А в коваля на той час якраз жінка заслабла. Прихворіла бідна. Він і відповідає: „Хіба бідою можу поділитися”. „ Та в тебе ж золоте дно, візьми рискаль та й копай. І тобі, і мені стане”.

Дивиться коваль на жебрака, впетрати не може, повний то телепень чи тільки прикидається, чоловіка гейби півтора, а розуму ні на гріш нема. І що такому скажеш? Хоч кіл на голові теши – не втямить. Хіба на двері показати. А потім найшовся: „То правда, що в ремесла золоте дно, та тільки в тих ремісників, у яких золоті руки”. Глянув жебрак на ковалеві руки, а вони чорні – де вже там золоті. То й жебрака як вітром здуло з хати. Хотів було коваль їсти бідацтву винести, був-бо поза сумнівом добрим, глянув – а того й слід простиг. У який путь пустився, тим і пішов далі.

Через певен час дістався жебрак до колісника, про якого казали: золотих рук майстер. Колісник, як завше, возився з колесами, вертів, довбав, щось забивав. Жебрак і каже колісникові: „ Я до тебе на хату золоте дно шукати. Чув, що ти маєш золоті руки”.

Колісникові мало очі з орбіт не повилазили, наче палки хто в колеса вставив, не по серцю таке. Ледве стримався, щоб різко не присікти недолугого. Про себе ж висварився: „Ну й йолоп, - а голосно додав, щоб на місце каверзного поставити, - не знаю, хто тебе навів на мене, навіть гадки не маю, бо живу сутужно, але раз дно золоте, то його шукати серед золота треба”. Жебрак стишився. Наче під косу натрапив, перестав пороти гарячку. Задумався, потім розвернувся, ані не муркнувши, і пішов геть.

Та й то ще не все. З дня на день тинявся жебрак по місту, розпитуючи людей про золоте дно, золоті руки та золото.Хтось направив його до золотаря. Прийшов. Бачить дзвіночок на брамці. Задзвонив. Вийшов учень майстра, розпитав, що й до чого, але спровадити до золотаря не хоче. Якщо спершу жебрак тримав хвіст бубликом, то тепер килимом був готовий перед чоловіком стелитися. Той все одно не пускає, хоч лусни.

– А чи можна тут голову на ніч схилити? – питає жебрак.

Учень брамку зачинив, пішов золотаря питати. Вертається й каже: „А чому ти собі саме тут сподобав?” Жебрак, плямкаючи та облизуючись, одказує:

– Хочу вам прислужитись.

– Чим же? Ми собі раду цілком даємо. Ачей гоститися надумав? На тобі шмат хліба та йди собі з Богом.

Затраснув учень хвіртку, щоб подалі від біди, таких у три шиї гнати треба, подумав. Та вночі, коли всі поснули, жебрак почав копати під парканом. Копав-копав поспіхом, у темноті бабрався, заки докопався до води. Ніч темна, а йому й за вухом не свербить, хай собі. Вода ж ринула з вирви лавиною, його, як цурпалок, понесла вздовж вулиць, допоки знічев’я не винесла на головну вулицю, по дорозі зовсім обідравши одіж. Тут жебрака, практично голяком, бо тільки мешти лишились при ньому, хвиля висадила на високе дерево. Може дуба, може на ясена, чи ще на якесь інше. Він почувався як корова в сідлі. І маєш тобі! Тут же наздогнала його нова неприємність. Підпершись, на дереві поруч сидів не хто інший, а сам наганяючий страх старий карлик Страшко. Якби не випадок, жебрака б сюди ніколи не заманили. Але так уже склалось. Гульк він вліво, гульк вправо – нема як тікати.

– Або ти мій, або відкуповуйся, - сказав Страшко і загилив таку ціну, що жебрак вкрився холодним потом. Страшна бентега майже заплеснула його. Нічого собі! Хоч і був він за натурою незгідливий, а вдіяти нічого би й не зумів. Сам заварив кашу, мусив сам її і розхлебтувати, бо чого було посеред ночі під чужим парканом копати?! Думав жебрак вивернутись, тому й каже:

– Який з мене хосен? Відпусти мене, я ж для тебе нічого не важу. Я тобі як п’яте колесо до воза чи дірка в мості.

– Ого, які ми мудрі! – то я за те, що ти до мого брався, певно маю подякувати красненько. Дякую аж підскакую. Не так легко від мене відкоськатись.

– Не о те ходить, я не знав, що тут твоє, я б тобі поперек ніколи не став. Даруй, якщо щось не те змолов. Сам розумієш, я лише простий жебрак, голота, якби хоч трохи призібрав грошенят, з радістю тобі дав би! – з упокоренням у голосі виголосив жебрак.

– Поменше базікай. То зайве. Не люблю розв’язаних язиків. Злазь і поквапся за мною, поки не пізно, - продовжував сердито Страшко.

Чоловік зліз, і, безправний, заляканий, з настопуженим волоссям, поволочився за карликом. Старушок Страшко впродовж багатьох років тримав людей у підземеллі та вимучував їх важкою працею на себе. Не одну душу він загубив, жодні благання про помилування не зрушували його закам’янілого серця. Здавалось, якщо сам маєш ґанч, тобто ваду, мав би розуміти інших, а воно було не так.

Йшли вони, йшли, аж дійшли до ріки. Страшко, відкинувши якийсь камінь, потягнув жебрака в підземний хід. Звідти йшов гнилісний нестравний запах. Чоловік замружив очі, зблід як полотно і знепритомнів. Коли очунявся, побачив декілька знекровлених, зморщених людей, що стояли над ним з каганцями. Вони були маломовні, коротко